Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна (читаем полную версию книг бесплатно .TXT) 📗
І Галина, і Саша, хоча були далеко одна від одної під час війни, обидві однаково з острахом подумали про Надію, коли дізналися, що вона нікуди не виїздила.
Що з нею? Як вона?
Та про Надію ніхто не міг би сказати й півслова поганого. Змарніла, запнута в стару драну хустину, вона коли й виходила з будинку, то тільки нишком, намагаючися пройти непомітно.
В її паспорті не було німецького штампа. Вона паспорт «загубила» і знайшла в перший день звільнення. Ніколи вона не згадувала, а про це розповіли дитбудинківські няні, як вона сховала і виходила пораненого червоноармійця і допомогла йому втекти.
Вона працювала лікарем в будинку для малят фактично завідувачкою.
Кому потрібні були ці малята під час окупації? Вони мерли від пошесті, від холоду, від голоду, і Надія кидалася на неймовірні витівки, щоб урятувати їх. Вона була одчайдушна і смілива, бо на себе махнула рукою.
Одного разу, вже біля одинадцятої ночі, коли надворі йшов дощ, вона, захекана, збуджена, постукала у вікно чергової, яке виходило в сад.
– Відчиніть двері на кухню, обидві половинки. Я дітям корову привела.
Надіє Петрівно, що ви? Як? Де взяли?
– Швидше, швидше, потім розповім!.. Маню! Маню! – тихо звернулася вона до корови. – Ходімо, Манечко!
Корова покірно йшла за нею, поглядаючи великими, сумними і лагідними, як у всіх корів, очима.
– Її тут не можна лишати, її треба в кімнату на третьому поверсі… в ізолятор… А ізолятор ми перенесемо в інше місце.
– Надіє Петрівно, та як же корову на третьому поверсі? Ми її можемо в дровнику влаштувати.
– Аякже! Щоб причепилися, де я її взяла!.. За це ж розстріляти ще можуть.
– А де ж ви її взяли?
– Це корова фашистська… отих чортів, що за рогом живуть. Вона в садку там паслася щодня… Тим пикам проклятим щодня молоко носять, а наші діти з голоду вмирають. Хай їм буде!
– А як знайдуть?
– Де? В ізоляторі, на третьому поверсі? Дощ сліди позмиває, ач як періщить… Треба скрізь соломи підіслати… І хліба дайте… Хоч трохи є? Посипте сіллю, поманіть, ну, швидше, швидше. Поки вона сама отямиться – ми її втягнемо.
Це була одна з божевільних Надійчиних витівок.
Але Маня таки йшла, озираючися своїми великими очима.
– От корова, і не повернеться! Йди, йди, Манечко! – сміялася збуджено Надійка. – Знаєте, це мені нагадує казку Андерсена. Пам'ятаєте, як корову на горище тягли, щоб нагодувати хлібом з сіллю. Ну, що ж, довелося і нам такими дурними стати. Соромно, а нічого не поробиш.
Надія не могла дочекатися ранку.
– Її треба подоїти одразу, Ганно Тимофіївно, подоїть її швидше, – благала вона, – я не вмію, вона мене обов'язково брикне, я боюся.
– Що ви, Надіє Петрівно, ну хто ж таки корів уночі доїть? – докірливо мовила стара няня Ганна Тимофіївна.
– А у кого вони на третьому поверсі в ізоляторі мешкають? Хіба тепер є якісь правила життя?
Все ж таки Надю вмовили чекати ранку. Яка це була радість! Вранці кожне з дітей одержало по півпляшечки молока!
– Ви побачите, ви побачите, – переможно сяяла Надя. – Вони у нас очуняють на цьому молоці. І наші швидко повернуться.
Так корова і пробула в ізоляторі дитбудинку майже два місяці, поки місто не визволили наші.
Отака була руда Надійка, яку Саша вирішила перевести до себе.
«Так, – подумала вона, – в будинку № 1, в цій самій «Дитинці Єзус», не вистачає живого ферменту, дріжджів, бадьорого тону, – спробуємо туди перевести нашу руду співуху, вона ж благала перевести її в це місто, бо її син Петрик служить в Армії і їй хочеться бути коло мене».
Саша з нею часто говорила навіть суворо, але Саші дозволялося все. І тепер Надія вислухала, як школярка, всі накази і настанови Саші щодо будинку № 1.
– Сашо, ти будеш задоволена мною, – сказала вона. – Я буду дисциплінована і витримана, як належить твоїй учениці.
За тиждень, коли Саша підходила до «Дитинки Єзус», вона мимоволі засміялася.
За півквартала лунав дзвінкий високий, «рудий», як сміялися колись подруги, голос Надійки, і Саша розібрала давно знайомі слова;
В'ється стежка, в'ється стежка То полога, то крута.
Надійка любила старі українські пісні, сентиментальні романси і все співала майже на один мотив.
Потім залунав сміх, якась голосна швидка розмова. Двері відчинила Мелася Яремівна. Вона ще не встигла досміятися і одразу пояснила:
– Надія Петрівна з «повзунками» у саду гуляють.
У саду на сонячній полянці були зроблені манежики. Там борсалися повзунки. На полянку були винесені й ліжечка, і в них, розкинувшися, лежали «груднячки» – одні зосереджено засунувши ніжки в рот, інші здивовано розглядаючи свої пальчата на всіх чотирьох лапах, треті просто дригали ніжками і блаженно всміхалися. А Надійка носилася між цими ліжками, поправляла, бавилася і, перекручуючи слова, виспівувала:
Вам у дар подарували Землю з небом і водою!..
Мелася Яремівна склала руки На животі і з блаженним виглядом промовила:
– Справді, ніби подарували…
* * *
Ні, вона таки зробила вірно, Олександра Самійлівна. Ніякі директиви, ніякі лекції не могли б так змінити весь тон будинку, як жива Надійка. Вона найменше про це думала, але для неї було як повітря, про яке не думаєш щохвилини і без якого не можеш жити, – з усім запалом готуватися до Жовтневих свят, у кімнатах старшої групи повісити і любовно прикрасити портрети вождів.
На Жовтневі свята вона приготувала Саші сюрприз. Старші діти, які вже ходили і починали розмовляти, в костюмах зайчиків вийшли під музику з зірочками і прапорцями в руках і пройшлися двічі по кімнаті, розмахуючи цими прапорцями. Це була вся їхня програма, до якої старанно готувалися всі в будинку. «Що можна ще вимагати від цих запікунів. Вони чудово пройшли!» – прошепотіла схвильована Надійка.
Саша сказала кілька теплих слів привітання персоналу. Вона ніколи не була красномовною. Лекції і виступи її завжди були цікаві, конкретні, без зайвих слів. На великих зборах вона виступати не любила. Але зараз – це ж було в своїй сім'ї – слова її мусили дійти до серця кожного – Меласі Яремівни, сестри Софії і всіх нянь і сестер.
– Наше найбільше багатство, наша найбільша радість – це наші діти, – казала Саша. – Батьки їхні загинули в боротьбі з фашистами за нас, за наше щасливе життя. Але вони не залишили їх сиротами в нас. У Радянському Союзі і не може бути сиріт. Це наші рідні діти, і за кожного з них ми відповідаємо перед усім радянським народом, перед рідною Комуністичною партією.
Що було з дітьми «Дитинки Єзус», ви знаєте. їх здавали в притулок, і край. Притулок випускав безслівних, покірних наймичок і покоївок. Притульські діти – це була особлива каста, нижча раса. Для пана Хопперта це не були люди. Краще не згадувати те, що ви самі добре запам'ятали на все життя. Але й забувати цього не можна, бо пани хопперти ще живі, вони насаджують свої расистські теорії і роблять своє темно діло, готуючи винищення народів.
А для нас це, – Саша показала на малят, які сиділи на килимі з іграшками, і довгі білі заячі вуха на їхніх шапочках кумедно ворушилися, – для нас це найдорогоцінніший фонд нашої Батьківщини. Ми їх вирвали з пазурів хоппертів, щоб росли наші діти весело і радісно, щоб любов і ласка оточували їх, наших майбутніх інженерів, льотчиків, художників, артистів.
У ту ж мить один з майбутніх льотчиків потягнув у другого гумового ведмедя, і обидва залилися плачем. Надія підскочила до них.
Промова лишилась незакінченою, але ж головне було сказано…
Та Саша не забувала. Надійку треба було завжди тримати в руках і не попускати віжки. От, наприклад, історії хвороб. Як вона їх не любила писати! Завжди намагалася відкрутитися від цього і звести все до жартів.
Дома у Саші вона казала:
– Сашок, ти ж знаєш, я навіть на листи ніколи не відповідаю. Я органічно не виношу ні мемуарного, ні епістолярного мистецтва!
Але Саша супила брови і вичитувала їй.
– Я не буду тобі доводити про потребу цього. Для кожного лікаря це азбучна істина, і просто не варто витрачати час, щоб говорити про це. Пам'ятаєш слова Горького: «Любити дітей – це й курка вміє». Треба, щоб любов твоя була розумна. Як ти не можеш зрозуміти, що ти не маєш права, розумієш, не маєш права працювати гірше за Меласю Яремівну, Софію. Ти ж мусиш подавати приклад. Врешті, ти підводиш мене.
