Малий і Карлсон, що живе на даху - Линдгрен Астрид (мир бесплатных книг txt) 📗

Але панна Цап не хотіла й чути про таке.

— Нізащо! Пані Свантесон потрібен спокій і відпочинок. Подумайте-но, адже вона теж хвора. Я буду його доглядати.

Вона кивнула на Малого, що весь у сльозах стояв коло ліжка Бетан.

Більше говорити не було часу, бо приїхала санітарна машина й забрала Боссе та Бетан. Малий плакав. Звісно, він часом сердився на своїх брата й сестру, але й дуже їх любив.

Яке горе, що Боссе й Бетан треба лягати в лікарню!

— Ну, бувай здоров, Малий! — сказав Боссе, коли санітари виносили його.

— До побачення, любий, дорогий братику, не сумуй! Ми скоро повернемось! — мовила Бетан.

— Добре тобі казати, — ревів Малий. — А як ви помрете!

Панна Цап насварила його:

— Як можна бути такому дурному й думати, що від скарлатини помирають!

Малий пішов до своєї кімнати. Там він узяв на руки Бімбо.

— Тепер у мене залишився тільки ти, — сказав він і обняв Бімбо. — І, звичайно, Карлсон.

Бімбо чудово розумів, що Малому тяжко. Він лизав хлопчикові обличчя, немов хотів сказати:

«Так, але принаймні ти маєш мене. І Карлсона!»

Довгу хвилину Малий сидів собі тихенько й думав, як добре, що є Бімбо. А потім страшенно затужив за мамою. Він згадав, що обіцяв їй писати, і надумав негайно виконати обіцянку.

— Більше я нічого не писатиму, — сказав Малий до Бімбо, — бо не хочу її лякати.

Потім він підійшов до вікна й подзвонив Карлсонові. Аякже, таки справді подзвонив! Бо вчора ввечері Карлсон вигадав одну хитру річ. Він провів дзвоника під кімнати Малого до своєї хатки на даху.

— Не випадає літати і вдавати з себе привида абияк, — сказав Карлсон. — Ні, тепер Карлсон зробив найкращий у світі дзвоник, і ти можеш подзвонити й призначити виступ привида тоді, коли хатній цап сидить у вигідному місці і вдивляється в темряву, щоб побачити мене, невеличкого й страшного.

За дзвоник правила торбина горіхів, що висіла в Карлсона під стелею, і мотузка, прив’язана до торбини та проведена аж до вікна Малого.

— Ти смикаєш за мотузку, — сказав Карлсон, — дзвоник мій дзвонить, миттю вилітає невеличкий привид із Васастаду, і хатній цап зомліває. Правда ж, чудово?

Звичайно, чудово, вважав Малий. І не тільки через привида. Досі йому доводилось чекати довго-довго, поки Карлсон надумається прилетіти. Тепер він міг подзвонити йому, коли вважав, що мусить конче побалакати з ним.

І от саме тепер він відчув, що мусить побалакати з Карлсоном. Він почав смикати за мотузку. Нагорі заторохтіли горіхи. Скоро по тому загув моторчик, але Карлсон залетів у вікно заспаний і сердитий.

— Ти, певне вважаєш, що то будильник! — неприязно мовив він.

— О, пробач, — сказав Малий, — ти ще спав?

— Про це тобі треба було спитатися, перш ніж будити мене. Ти спиш собі, мов порося, і гадки не маєш, як гірко доводиться нам, бідолашним, тим, хто не може й ока склепити. А як пощастить заснути, то вже сподіваєшся, що друзі сидітимуть тихесенько, затамувавши віддих, замість калатати в дзвоник, ніби на пожежу.

— Ти так погано спиш? — здивувався Малий.

— Уяви собі, що погано.

Малому стало шкода Карлсона.

— От біда… Ти справді так погано спиш?

— Жахливо, — мовив Карлсон. — Себто вночі я сплю як убитий і до обіду теж, але після обіду вже гірше, тоді я лежу й тільки перевертаюся з боку на бік.

Хвилинку він стояв тихо, немов оплакував своє безсоння, але потім жваво озирнувся по кімнаті.

— Якщо я дістану невеличкий подарунок, то, може, не так побиватимуся, що мене збуджено.

Малий не хотів, щоб Карлсон побивався, тому почав порпатися в своїх речах.

— Хочеш мою губну гармонію?

Карлсон узяв гармонію.

— Еге ж, я завжди мріяв мати музичний інструмент, дякую, я її беру… бо в тебе ж немає контрабаса?

Він притулив гармонію до губ, видобув кілька жахливих звуків і глянув на Малого. Очі йому сяяли.

— Чуєш? Я зразу склав мелодію. Вона зветься «Жалубна привидова пісня».

Малий сказав, що жалібна мелодія якраз личить до їхньої хати, де всі захворіли, і розповів Карлсонові про скарлатину.

— Як мені шкода Боссе й Бетан! — докінчив він.

Та Карлсон сказав, що скарлатина — то дурниця, і про неї не варто й згадувати. Врешті, навіть краще, що Боссе й Бетан захворіли, коли має статися велика подія — виступ привида.

Тільки-но Карлсон сказав так, як Малий похолов з переляку. Він почув за дверима ходу панни Цап і зрозумів, що за мить вона переступить поріг. Карлсон теж збагнув, що треба поспішати. Він ляпнувся на підлогу і клубочком покотився під ліжко Малого. Малий швиденько сів на ліжко й накинув на коліна ковдру так, щоб вона звисала донизу і якомога більше затуляла Карлсона.

Тієї миті відчинилися двері й зайшла панна Цап з мітлою та лопаткою в руках.

— Я хочу тут прибрати, — мовила вона. — Іди поки що до кухні.

Малий так хвилювався, що аж спітнів.

— Ні, я не хочу, — сказав він. — Я сидітиму тут, бо я ізольований.

Панна Цап сердито глянула на нього.

— Знаєш, що в тебе під ліжком? — спитала вона. Малий почервонів. Невже вона справді помітила Карлсона?.

— Там… там під ліжком нема нічого, — затинаючись мовив він.

— Уяви собі, що є, — сказала панна Цап. — Там повно пилюки, і я хочу її вимести. Ану гайда звідси!

Малий зовсім стривожився.

— Ні, я сидітиму тут, бо я ізольований! — закричав він.

Тоді панна Цап сердито забурмотіла й почала замітати з іншого боку.

— Ну сиди вже, хай тобі грець, поки я тут позамітаю! Але потім, будь такий ласкавий, ізолюйся в іншим куток, упертий шибенику!

Малий кусав собі нігті й розмірковував, що буде далі. Та раптом він стрепенувся й почав хихотіти. То Карлсон залоскотав йому під коліном, а Малий дуже боявся лоскоту.

Панна Цап докірливо глянула на нього.

— Так, так, смієшся, коли твоя мама, брат і сестра лежать хворі й страждають. А ти, бачу, тішишся!

Малий знову відчув, як Карлсон залоскотав йому під коліном, і так засміявся, що мало не впав з ліжка.

— Гі-гі! — реготав він. — Я згадав одну смішну історію… — Він гарячково згадував яку-небудь історію. — Про звіра, що полював на коня, і кінь так злякався, що виліз на дерево. Ви не чули цієї історії?

Її любив розповідати Боссе, та Малому ніколи не було смішно. Він так шкодував коня, якому довелося лізти на дерево.

Панна Цап теж не засміялася.

— Не розповідай мені давно всім відомих дурних історій. Ти ж добре знаєш, що коні не можуть лазити по деревах.

— Ні, не можуть, — сказав Малий, точнісінько так, як завжди казав Боссе. — Але ж за ним гнався страшний звір, то що в біса він мав робити?

Боссе казав йому, що треба говорити «в біса», коли розповідаєш смішну історію. Але панна Цап була іншої думки. Вона сердито глянула на Малого:

— Твоя мама і брат з сестрою лежать хворі й страждають, а ти собі сидиш і регочеш, та ще й лаєшся лихими словами. Я просто дивуюся з тебе!

І враз вона замовкла, бо з-під ліжка долинула «Жалобна привидова пісня» — два коротких різких звуки, та їх було досить, щоб панна Цап аж підскочила.

— Що там за лиха година?

— Я не знаю, — сказав Малий.

Та панна Цап уже й сама знала — о знала!

— Голову собі дам відрубати, коли то не звуки з іншого світу!

— З іншого світу? А що це означає? — спитав Малий.

— Зі світу привидів, — відповіла панна Цап. — У цій кімнаті, крім нас із тобою, немає нікого, а ти або я хіба могли б вимовити такі звуки? То не людський голос, то голос привида. Ти хіба не чув?.. То ж було наче благання стражденної душі!