Маленька принцеса - Бернетт Фрэнсис Ходгсон (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
— Я задумалась про те, — з гідністю, ввічливо відповіла вона, — що ви навіть не здогадуєтеся, що чините.
— Як це: я не здогадуюся, що чиню? — міс Мінчін забило дух від люті.
— Саме так, — вела далі Сара. — Я міркувала про те, що б сталося, якби я була принцесою, а ви дали мені ляпаса, — як я на це відповіла б. Також я думала: якби я і справді була принцесою, то ви б ніколи не наважилися на такий учинок, хай би що я сказала чи зробила. А ще я думала про те, як би ви здивувалися, коли б раптом з’ясували, що…
Дівчинка так виразно уявила собі навіяну фантазією картинку, що в її словах відчувалась упевненість, здатна справити враження навіть на міс Мінчін. Власниці пансіонату з її обмеженим, вузьким розумом навіть на мить здалося, що за цими безстрашними, впевненими словами ховається якась правдива сила.
— Що? — вигукнула вона. — Що з’ясувала?
— Що я і справді принцеса, — мовила Сара, — і можу робити все, що заманеться, — все, що спаде мені на гадку.
Усі учениці завмерли з круглими від неймовірного подиву очима. Лавінія навіть перехилилася через сидіння, щоб краще було видно.
— Геть до своєї кімнати! — оскаженіло закричала міс Мінчін. — Негайно! Геть із класу! А ви, юні леді, повертайтесь до своїх уроків!
Сара легенько вклонилася.
— Перепрошую за свій сміх, якщо він здався вам неввічливим, — сказала вона і вийшла з кімнати, лишивши міс Мінчін потерпати від власної люті, а дівчаток — перешіптуватись над підручниками.
— Ти її бачила? Ти бачила, яка вона була дивна? — ніяк не могла вгамуватися Джессі. — Я зовсім не здивуюся, коли виявиться, що все це не просто так. Думаю, вона щось приховує!
Розділ 12
По той бік стіни
Коли ти мешкаєш у будинку, котрий межує з іншим, дуже цікаво розмірковувати про те, що говорять і роблять за стінами кімнат, у яких тобі доводиться жити. Сара любила розважатися, намагаючись уявити, що саме приховує стіна, яка розділяла Зразковий пансіонат і дім індійського джентльмена. Дівчинка знала, що класна кімната межує з його кабінетом, і сподівалася, що стіни досить товсті, аби стримувати галас, який здіймався подеколи після уроків, — вона не хотіла, щоб крики заважали йому.
— Мені він дедалі більше подобається, — казала Сара Ерменґарді, — тож я не хотіла б, щоб його щось турбувало. Мені здається, що він став моїм названим другом. Таке буває навіть з людьми, з якими ти ніколи й словом не перекинулась. Ти просто можеш спостерігати за кимсь, думати про нього і співчувати йому — зрештою, ти з ним майже зріднишся. От я по-справжньому хвилююся, коли бачу, що до індійського джентльмена двічі на день викликали лікаря.
— У мене небагато родичів, — задумливо сказала Ерменґарда, — і я цьому дуже рада. Вони мені не подобаються. Дві мої тітки завжди кажуть: «Боженько, Ерменґардо! Яка ж ти гладка! Тобі не варто їсти стільки солодощів», — а мій дядько завжди ставить питання на кшталт: «Коли Едуард ІІІ посів трон?» або «Хто помер від переїдання міног?»
Сара засміялась.
— Люди, з якими ти ніколи не розмовляв, не питають такого, — сказала вона. — Я впевнена, що індійський джентльмен ніколи б цього не робив, якби познайомився з тобою. Він мені подобається.
Їй подобалась Велика Родина, бо всі, хто належав до неї, виглядали щасливими. А індійський джентльмен зачепив її серце, бо здавався нещасним. Ясно було, що він не зовсім одужав після якоїсь тяжкої хвороби.
На кухні — де вся прислуга бозна-звідки дізнавалася про все — не вгавали балачки про нового сусіда. Насправді він не був індійським джентльменом, а виявився англійцем, який довго мешкав в Індії. Його спіткало велике нещастя, і якийсь час його статки були під такою загрозою, що він думав, ніби став банкрутом і назавжди втратив своє добре ім’я. Потрясіння було таке сильне, що він ледве не помер від запалення мозку. І саме тоді, коли його здоров’я було підірване, справи пішли на лад — індійському джентльменові вдалося зберегти своє майно. І все це було пов’язано з копальнями.
— Уся це сталося через копальні, де видобувають діаманти! — казала кухарка. — Я сама ніколи ані копієчки не вклала б у копальні, а надто діамантові! — додала вона, косуючи на Сару. — Знаємо, що стається з тими, хто на них покладається.
«Він пережив те саме, що й мій татко, — думала Сара. — Захворів, точнісінько як мій тато, але не помер».
Після цього її серце ще більше прихилилося до індійського джентльмена. Тепер, коли їй давали якесь доручення пізно ввечері, вона навіть раділа, адже завжди був шанс, що штори на вікнах сусіднього будинку ще не будуть завішені, а отже, їй вдасться зазирнути до теплої кімнати і побачити там свого названого друга. Коли нікого не було поряд, дівчинка зупинялась і, тримаючись за сталеву огорожу, бажала йому доброї ночі, ніби він її міг чути.
«Може, він відчуває, навіть якщо й не чує, — вимріювала вона. — Може, добрі думки здатні наснажувати людей навіть крізь вікна, двері й стіни. Може, ви почуваєтесь трішки краще, і навіть не знаєте чому, коли я стою тут, на вулиці, і сподіваюся, що вам поліпшає і ви знову будете щасливим».
— Мені дуже вас шкода, — палко шепотіла дівчинка. — Як би я хотіла, щоб у вас була своя маленька хазяєчка, яка дбала би про вас так, як я дбала про свого татка, коли в нього боліла голова. Я й сама рада бути вашою маленькою хазяєчкою! На добраніч, на добраніч. Хай вас благословить Господь!
І вона ішла собі, відчуваючи, що й сама втішилась і зраділа. Її співчуття було дуже сильним, і дівчинці здавалося, що воно просто мусить якось наснажувати бідолашного індійського джентльмена, який сидів сам-один у кріслі біля коминка, підперши чоло рукою, і сумно вдивлявся у вогонь. Сара гадала, що він виглядає як людина, котру мучить якась нагальна гризота, а не просто спогади про пережиті труднощі.
«Скидається на те, що його турбує щось зараз, — казала дівчинка сама собі, — але ж він повернув собі багатство і з часом здолає запалення мозку, тож навряд чи це все. Певно, є ще якась причина для його смутку».
Якщо ця причина й справді існувала — біда, про яку не чула прислуга, — Сара була впевнена, що про неї мусить знати батько Великої Родини — джентльмен, котрого вона називала містером Монморенсі. Він частенько навідувався з візитами до хворого, подеколи з ним приходила й місіс Монморенсі та їхні діти. Індійський джентльмен, здавалося, найбільше прихилився серцем до двох старших дівчаток — Дженет і Нори. Саме вони так переполошилися, коли їхній братик Дональд вручив Сарі шестипенсовик. Індійський джентльмен ставився до дітей із великою приязню. Дженет і Нора теж відчували до нього прихильність і з нетерпінням чекали на той вечір, коли їм дозволять перетнути площу й ненадовго завітати в гості до нового сусіда. Візити були дуже короткими, бо джентльмен почувався страшенно хворим.
— Бідний він, — говорила Дженет, — каже, що ми його веселимо. Ми стараємось підбадьорити його хоч якось.
Дженет була найстаршою, вона стежила, щоб інші діти поводились як слід. Саме вона зважувала, коли настала зручна мить, щоб порозпитувати індійського джентльмена про Індію, і саме вона помічала, коли господар починав стомлюватися, тож слід було вгамуватись і покликати Рам Дасса. Дітям подобався Рам Дасс.
Він міг би розповісти неймовірну кількість історій, якби тільки вмів говорити якоюсь мовою, крім хіндустані. Справжнє прізвище індійського джентльмена було Керрісфорд, і при нагоді Дженет розповіла містеру Керрісфорду про випадок із «Дівчинкою-яка-не-жебрачка». Його дуже зацікавила ця історія, особливо після того, як він почув від Рам Дасса про пригоду з мавпочкою на даху. Рам Дасс детально описав йому занедбане горище — голу підлогу, потріскану штукатурку, заржавілу решітку коминка, де не горіло багаття, й тверде вузеньке ліжко.
