Маленька принцеса - Бернетт Фрэнсис Ходгсон (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
Рам Дасс сковзнув крізь віконце на горищі й перетнув відстань до сусіднього вікна так стійко й легко, ніби все життя тільки те робив, що гуляв дахами. Він проліз крізь Сарине віконце й безгучно приземлився на ноги. Тоді ласкар повернувся до дівчинки і ще раз привітався з нею на східний манер. Мавпочка побачила його і тихо скрикнула. Рам Дасс поспіхом зачинив віконце — про всяк випадок — і заходився ловити втікачку. Погоня була недовгою. Мавпочка кілька хвилин не давалася до рук, очевидно насолоджуючись грою, але зрештою стрибнула до Рам Дасса на плече, знову притулилася до нього, щось щебечучи, і обійняла його довгими худими руками.
Рам Дасс шанобливо подякував Сарі. Дівчинка помітила, як він швидко окинув поглядом убогу кімнатку, але при цьому говорив з нею, як годилося розмовляти з донькою раджі, вдаючи, ніби нічого не помітив. Зловивши мавпочку, ласкар затримався в кімнаті ще на кілька хвилин і весь цей час він дякував, низько кланяючись, вихваляв Сару за виявлену милість. Капосна тваринка, — пояснював він, гладячи мавпочку, — насправді не така вже й шкодлива, і подеколи веселить його хворого господаря. То й дуже засмутився б, якби його улюблениця втекла й загубилася. По цих словах ласкар попрощався і виліз крізь віконце на горищі зі спритністю, якій могла би позаздрити навіть та сама мавпочка.
Залишившись на самоті, Сара стояла посеред своєї кімнатки на горищі й перебирала у пам’яті згадки, які збурив цей несподіваний візит. Вигляд колоритного вбрання і глибока пошана, що відчувалась у манерах ласкара, розворушили спомини про колишнє. Здавалося дуже дивним згадувати про те, як вона — прислужниця, котру лише годину тому кухарка ганяла образливими словами, — кілька років тому була оточена людьми, що ставилися до неї точнісінько так, як щойно Рам Дасс. Коли вона проходила повз, вони віталися з нею, кажучи «селям», схилялись так низько, що чоло ледь не торкалося землі; якщо їй випадало заговорити до них, вони були її слугами. Зараз усе це здавалося сном. Усе скінчилося й більше не повернеться. По правді, Сарі здавалося, що немає жодного виходу — ніщо ніколи для неї не зміниться. Вона знала, які плани на майбутнє плекає міс Мінчін. Доки Сара занадто юна, щоб стати вчителькою, їй доведеться виконувати роботу служниці, дівчинки на побігеньках, але при цьому не забувати всього того, що вона вже знала, й навіть якимось загадковим чином примудрятися продовжувати навчання. Дівчинка мусила більшість вечорів проводити в навчанні. Подеколи її знання перевіряли й суворо карали, якщо раптом виявлялося, що вона знає матеріал не так добре, як від неї очікують. Правду кажучи, міс Мінчін знала, що Сарі вчителі не надто потрібні. Варто було дати дівчинці книжки, й вона просто ковтала їх — ледве не вчила на пам’ять. Зрештою з неї вийшла би хороша вчителька — нічим не гірша за тих, які по декілька років спеціально навчаються. Так і мало статися: коли Сара подорослішає, вона не покладаючи рук трудитиметься у класній кімнаті, так само, як зараз трудиться, виконуючи доручення всіх, кому не лінь. Тоді їм доведеться вбрати її у не такий пошарпаний одяг, але нема сумніву — її вбрання буде просте й потворне, щоб навіть вигляд підкреслював Сарину належність до обслуги. Оце й усе, що чекало на дівчинку в майбутньому, й Сара кілька хвилин стояла нерухомо, задумавшись про свою нерадісну долю.
Раптом дівчинці сяйнула думка, що додала рум’янцю щічкам і запалила вогники в очах. Сара розправила плечі й підняла голову.
— Хоч би що сталося, — мовила вона, — одна річ не зміниться. Навіть якщо мені доводиться ходити в лахмітті, я можу лишатися принцесою в душі. Звісно, почуватися нею було би значно легше, якби я була вбрана у позолочену парчу, але хіба ж може бути вища радість, ніж бути принцесою тоді, коли цього ніхто не помічає? Жила ж колись Марія Антуанетта — її скинули з трону, ув’язнили в темниці, їй довелося вдягатись у траурне вбрання, її волосся посивіло, та ще й усі ображали її, дражнили Вдовичкою. І все ж у ту мить вона була ще більше королевою, ніж за веселого розкішного життя. А найбільше я захоплююсь нею згодом. Вона не злякалася верескливої юрми, бо була сильнішою за всіх тих людей, навіть коли вони їй відрубали голову.
Подібна думка не була новою — Сара вже не раз міркувала про це. Дівчинка втішалась нею, коли випадали гіркі дні, й тоді вона ходила по будинку з виразом на обличчі, якого міс Мінчін не могла збагнути. Власниця пансіонату неабияк дратувалася, бо їй здавалось, ніби Сара подумки ширяє десь далеко — відчуває власну зверхність над усім світом. Виглядало на те, що вона майже не чує грубощів і ядучих образ, які лунають у її адресу, а якщо й чує, то зовсім ними не переймається. Подеколи, вичитуючи щось своїй підопічній у звично жорстокій, деспотичній манері, міс Мінчін помічала у спокійному погляді Сариних надто дорослих очей відблиск гордої посмішки. Вона не знала, що тоді Сара сама собі каже: «Ви навіть гадки не маєте, що лаєте принцесу. І якби мені лишень забаглося, я могла би єдиним порухом руки засудити вас до смертної кари. Я зжалилася над вами тільки тому, що я — принцеса, а ви — звичайна собі нерозумна, злостива стара жінка, й не здатні змінитися на краще».
Такими думками Сара переймалася більш за все. Дивовижно, але вони заспокоювали дівчинку — і це було їй справді потрібно. Доки Сара перебувала під захистом таких думок, вона не злилась і не відповідала грубощами на злість і грубість інших.
«Принцесі годиться бути ввічливою», — казала вона сама собі.
Тож коли служниці, беручи приклад зі своєї хазяйки, ображали дівчинку й помикали нею, вона знаходила в собі сили тримати голову рівно й відповідати дуже ввічливо — від такого тону ті лишень витріщали очі.
— Вона так пишається, наче приїхала сюди з Букінгемського палацу, це сопливе дівчисько, — казала кухарка, підсміюючись. — Я частенько на неї зриваюся, але правди ніде діти: вона ніколи не забуває про гарні манери. «Якщо ви дозволите», «Чи не були б ви такі ласкаві?», «Перепрошую», «Чи дозволите потурбувати вас?» Вона знай сипле собі всякими слівцями, наче так і треба.
Наступного ранку після раптового знайомства з Рам Дасом і його мавпочкою Сара сиділа у класній кімнаті поміж своїх учениць. Вона вже закінчувала урок і збирала підручники з французької, згадуючи про різні випробування, що випали на долю осіб королівської крові, коли вони приховували своє походження. Наприклад, Альфреду Великому дружина пастуха надавала ляпасів, коли той спалив хлібці, які був змушений пекти. Оце, напевно, та жінка злякалася, коли зрозуміла, що накоїла. Якби ж міс Мінчін довідалася, що Сара — Сара, в якої пальці вилазять із дірявих черевиків, — насправді принцеса!
На обличчі дівчинки з’явився ненависний власниці пансіонату вираз. Вона не змогла стримати люті — підскочила до вихованки й дала їй ляпаса, точнісінько так, як пастухова дружина колись відважила королю Альфреду. Ляпас примусив Сару спам’ятатися. Вона виринула з мрій і, переводячи подих, якусь мить стояла нерухомо. А потім мимохіть засміялася.
— З чого це ти смієшся, нестерпне, нахабне дівчисько? — вигукнула міс Мінчін.
Сарі знадобилося кілька секунд, що опанувати себе і згадати, що насправді вона — принцеса. Її щока почервоніла й пекла від отриманого удару.
— Я задумалась, — відповіла дівчинка.
— Негайно проси в мене вибачення! — крикнула міс Мінчін.
Сара на якусь мить вагалася перед тим, як відповісти.
— Я готова перепросити за свій сміх, якщо це було нечемно з мого боку, — сказала вона. — Але я не проситиму пробачення за те, що я задумалась.
— І про що ж це ти думала? — вимогливо спитала міс Мінчін. — Як ти взагалі посміла? Про що це ти задумалась?
Джессі захихотіла. Вони з Лавінією штурхали одна одну ліктиками, щоб привернути увагу. Втім, це було зайве: всі дівчатка вже й так відірвалися від книжок, щоб послухати. Їм подобалося спостерігати за нападками міс Мінчін на Сару. Сара завжди відповідала якимись дивними словами й не виглядала зляканою ані на йоту. От і зараз вона не виказувала страху, хоча її щока після ляпаса горіла й очі були яскраві, мов зірки.
