На коні й під конем - Димаров Анатолий (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
А хіба доводилося дорослим повертатись додому з розпанаханою до пупа сорочкою? Іти, як на страту, стуляючи оті дві розідрані половинки докупи — в марній надії, що вони якось самі по собі зростуться? Іти й гарячково думати, як пояснити мамі, наскільки необхідно, прямо-таки кров з носа треба було здертися на сосну з гладеньким стовбуром, де перші сучки так високо, що й кашкет упаде з голови, коли на них тільки глянути? І то тільки глянути! А я мав іздертись, забратися аж на верховіття. Цього вимагала моя хлоп'яча гідність, бо коли б відмовився, товариші мої сказали б, що я — боягуз, і мені тоді проходу не було б!
І я таки видряпався так, що наді мною було тільки небо, а підо мною — гострі верховіття сосен, бо ця, на яку я заліз, була найвища.
Дув вітер, сосна рівномірно погойдувалась, і я, вчепившись у тонкий стовбур, летів у блакитний простір, мов на велетенській гойдалці, аж дух мені забивало і лячно лоскотало в грудях. А внизу — страшно було й глянути! — ввіткнутими в землю сірниками стояли мої друзі з задертими догори головами.
А ти, мамо, замість того щоб пишатися оцим подвигом сина, починаєш суворо допитуватись, як це я примудрився розпанахати навпіл нову-новісіньку сорочку!
— Ну, я поліз на сосну... — починаю жувати слова.
— На сосну!.. Чого ж тебе понесло на оту сосну та ще в новій сорочці?
Тут я вже зовсім втрачаю мову. Відчуваю ж бо: що не скажу, мама все одно не зрозуміє, що нова сорочка і сосна мають між собою найтісніший зв'язок. Що коли б я був у старій, заношеній льолі, то, можливо, і не подерся б на сосну.
Тоді мама, втративши надію почути од мене хоч слово, дістає голку й нитки та й тиче мені до рук:
— На сам і зшивай! Сам собі будеш латати, як на тобі все так і горить!
І я, нічого не поробиш, беру голку, нитку та й сідаю кравцювати.
Не знаю також, чому дорослих не чіпали собаки, не товкли барани, не хвицали коні. Чи вони, дорослі, знали якесь слово, що кожного разу, цілі та неушкоджені, повертались додому?
Мені ж досить було появитися біля найсмирнішого цюці, як той ставав як скажений. Гавкав, аж вив, піднімався на задні лапи, напинаючи ланцюг, бризкав лютою піною. І, не дай боже, — зривався! Гнав тоді мене вподовж вулиці, поки я або врятуюсь од нього, злетівши на тин чи на дерево, або він таки ловив мене та й вихоплював ззаду отакенний шмат штанів! І добре, як тільки штанів, а то, бувало, прихопить і шкіру.
Чому вони мене так ненавиділи? Не чіпав же їх ніколи, хіба що кинеш там грудочкою, намагаючись поцілити межи очі, особливо коли очі ті міцно заплющені, а їх власник солодко дрімає, пригрівшись на сонечку. Або постукаєш палицею по паркану чи, просунувши в дірку, шуряєш нею туди-сюди, поки з собаки й піна піде...
Все життя пам'ятатиму один прикрий випадок, чисто психологічного, так би мовити, плану.
Галина Іванівна була дуже молода і дуже красива. Така красива, що ми аж завмирали, коли вона заходила до класу.
І як же ми готували її уроки з української мови та літератури! Як намагалися один з-поперед одного піднести догори руки, щоб Галина Іванівна помітила нас та запитала! Яким дружнім «добридень» щораз зустрічали її, бо і в найпохмуріший день до класу разом із нею наче входило сонце!
І як жалкували, що ми — не дорослі! Щоб отак, як Віктор Михайлович, єдиний ще неодружений серед учителів, запросити Галину Іванівну до клубу в кіно або на виставу та й сидіти з нею поруч.
Одного разу Галина Іванівна задала нам додому письмову роботу. Ми мали написати, як помагаємо своїм батькам. Твір той треба було здати за два тижні.
Я довго думав, що писати. Мамі я помагав, хоч іноді й не так охоче, як мамі хотілося б. Особливо влітку, коли річка аж кричить — кличе до себе купатись, а тут поли осоружну кукурудзу чи підгортай картоплю! Однак я не ухилявся од праці, як не кривився. Бо хто ж його все те переробить, якщо я не помагатиму своїй мамі?
Але про це ж напишуть усі. Мені ж хотілося написати щось особливе. Щось таке, про що ніхто в нашому класі написати не зможе.
А для цього треба зробити щось незвичайне. Чого я досі ніколи не робив.
Нагода здійснити цей намір випала навіть швидше, аніж я сподівався: маму викликали на дводенну нараду до району, а ми із Сергійком лишалися на хазяйстві удвох.
Проводжали маму до залізничної станції: через ліс за три кілометри. Доріжка спершу бігла поміж соснами, і тут іти по ній було важко: гарячий пісок так і пересипався під ногами. Потім стежка гулькнула ліворуч, униз, попід вільхи, і наші босі ноги заляпотіли по пругкому прохолодному чорнозему. Поруч, ховаючись у густих заростях папороті, біг прозорий струмок. Колись тут протікала справжня річка. Вона починалася на тому самому місці, де тепер залізничний місток, що його чомусь у нас називають котлованом. Там били величезні джерела, але коли прокладали залізницю, то їх загатили. Вкинули туди, кажуть, не одну сотню мішків клоччя ще й привалили зверху величезними брилами, і тепер з-під каміння б'ють тільки маленькі джерельця, даючи початок струмкові.
Вода там така ж смачна, як і в криниці, з якої ми носимо воду, і Микола клявся-божився, що на власні очі бачив, як зупинився пасажирський поїзд і пасажири, всі до одного, висипали з вагонів та й побігли із насипу: пити воду.
— А вантажні поїзди, — запевняв Микола, — так ті завжди зупиняються. Бо всі машиністи знають, яка там смачна вода.
Тож ми йдемо понад струмком, і мама все наказує, звертаючись до мене:
— Ти ж, Толю, дивися! У печі стоїть борщ. Коли поїсте, то віднеси в погріб, щоб не закис... А кашу розігрієте та й будете їсти з молоком...
— Та не забувай годувати порося! — вже з вікна кричить мені мама.
Мама поїхала, і ми залишились удвох. Стояли посеред колії і дивилися, як зникають удалині цяцькові вагончики: такі маленькі, як сірникові коробки. Аж не віриться, що в них — люди. І наша мама.
Сергійко часто зблимує світлими віями: от-от розреветься, і тоді я смикаю його за руку, сердито кажу:
— Гаразд, пішли! За витрішки тут гроші не платять! По дорозі повчаю брата:
— Чув, що мама казала? Щоб ми не бешкетували, не билися, порались по хазяйству... Дивися ж мені!
Сергійко тільки сопе, поспішаючи за мною. Хоч він уже в першому класі, та все ніяк не росте: такий же, як і два роки тому. Однак упертості йому не позичати. Як що, так: «Я сам!» І одпихає мене кулаками.
За це ми найчастіше й заводимось. Бо я страх не люблю упертих людей!
Хоч — яка він людина? Так, першокласник, витиральник.
Витиральниками прозвали першокласників за те, що дуже вже зручно витирати руки об їх стрижені голови! Як забруднив руки, так і шукаєш якогось шкета з першого класу.
Мама, коли я поб'юся з братом, все докоряє:
— Ти ж старший! Будь розумніший — поступись!
А сама, бач, ніколи не поступиться!
Пам'ятаю, як брат почав ходити до школи,— леле, що тоді було! Боячись запізнитися, він схоплювався, ще коли було темно, і, не ївши, не пивши, біг до замкненої школи. Сідав на ганку і, скулений, ждав, поки-то одчинять школу!
Одного разу його приволікла сторожиха. Саме приволікла, бо Сергійко всю дорогу орав ногами і кричав так, наче його різали.
— Маріє Олексіївно, заберіть-но дитину! Сидить під школою, як старченя, — ще простудиться!
І що мама з ним тільки не робила! І вмовляла, і била — не помогло!
Отаке золото — мій молодший брат!
Бач, іде, мовчить, удає, немов і не чує. Немов і не йому я все те кажу!
Перший день минув без особливих пригод. Ми пообідали борщем, а кашу вирішили з'їсти увечері. Замість неї я дістав два шматки колотого цукру, твердого, як камінь, і дуже солодкого, і ми влаштували бенкет: випили з отим цукром уприкуску по три кухлі води. Сергійко, так той пив у приглядку, поклав цукор перед собою, дивився і пив. Со-олодке!
Пили б іще, та більше не лізло. В Сергійка аж очі почервоніли, і коли він устав, то вода булькала в ньому, як у закритій посудині.
Спати полягали пізно: брат не хотів роздягатися, та й мене все тягло до книжки. До того ж трохи лячно було гасити світло і лишатись у темряві.
