Народні Думи - Автор неизвестен (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Землю й волю добувати!
Буде їм земля й воля —
Діткам та онукам нещасная доля Та, ой, нещасная доля!»
Та чи то ж вп’ять тая хмара яснеє сонце вкривала, Молоньями світила Та громами й загриміла,
Чи то орда набігала,
Що колись дідів-прадідів у неволю заганяла
Та била й рубала,
Лютій смерті предавала?
А то ж не чорная хмара яснеє небо вкрила Та й не громом загриміла,
То й не орда набігала,
Що дідів-прадідів у неволю забирала,—
Кинулись на сорочан донці й черкеси, підковами топтали, З рушниць стріляли Та на вулицях доганяли,
На дворах та на левадах лютій смерті предавали,
Били й мордували,
Жалості не мали.
Ой у неділю увечір вп’ять тая завірюха закружила Та доріженьки снігом крила,
А у Сорочинцях жінки, та батьки, ще й малі діти Дрібні сльозоньки проливають Та мерців обмивають,
На столи покладають,
На столи покладають,
Барабаша проклинають:
«Ой Барабаше, Барабаше,
Лихо твоє й наше!
Що ти наших діток посиротив Та й сам свою голову положив».
А у Миргороді, славному городі,
Та над Барабашевою хатою чорний ворон кряче,
А у хаті вдовиця-Барабашиха плаче:
«Ой Барабаше, муже-покойнику, Барабаше,
Лишенько наше,
Та, ой, лишенько наше!
Було б тобі, Барабаше, з Миргорода не виїжджати Та донців не викликати,
Та у народ не стріляти,
Рани й смерть завдавати!
Ой Барабаше, Барабаше,
Лихо твоє й наше —
Та, ой, лишенько, лихо твоє й наше!» •
ПРО СОРОЧИНСЬКІ ПОДІЇ 1905 РОКУ
Що у.святу неділю рано-пораненьку У Сорочинцях сочинилося —
Усі люди союз собі великий мали,
Собі кумпанію велику ізбирали І все собі розмовляли:
«Як би то нам свободи дістати,
Щоб землі дістати,
Щоб було чим малих дітей годувати!»
Не діждали свободи сії знати,
А діждали Барабаша своїми очима повидати.
У понеділок рано-пораненьку
Із Миргорода, із славного города, Барабаш приїжджає, З козаками прибуває,
До людей словами гукає:
«Ой що ж собі маєте,
Що ви собі свободи дожидаєте?
Не будете ви свободи знати,
А будем ми вас стинати,
Щоб ви собі заробляли,
А свободи не дожидали!»
Ось стали люди словами промовляти:
«З чого ми должні жити-проживати,
Як у нас нічим бідних дітей годувати!»
Ой став Барабаш гнів великий покладати:
«Ви должні ще козаків і коней погодувати,
Бо нам було тяжко та важко сією дорогою проїжджати!» Усі люди руки підіймали,
Словами промовляли:
«Ми вас відтіля не визивали,
Не будем ми козаків годувати,
Не будем вашим коням і сіна доставати!
За віщо ми будем свою жизнь покладати?
Де ми будем брати,
Щоб вас годувати?»
То Барабаш і козаки великий гнів положили,—
Великий сор ізробили!
Од людей од’їжджали,
Великий гнів покладали,
За царину виїжджали І совіт собі мали:
«Що ми будемо тепер од’їжджати,
А правди собі не шукати?
А треба їм, треба дати,
Щоб вони знали, як свободу шукати!»
Тоді коні назад обертали,
Усіх людей на місці.заступили,
Орудія оружили —
Усіх людей на землю положили,
Тіло їх християнське на землю поклали,
Кров безневинно проливали.
Которі живі — живі зостались,
Руки вгору піднімали,
Барабаша кляли-проклинали:
«Барабаше, Барабаше, .
Лишенько твоє і наше!
Людей побиваєш І сам тут погибаєш,
Свою голову покладаєш!
Стільки ти крові безневинно проливаєш,
А тіла християнського на землю положив 1 сам свою жизнь покладаєш!»
Ой у середу рано-пораненьку Стільки-то усього сочинилось —
Пан Филоненко із Полтави прибуває,
З козаками приїжджає,
Всіх людей бідних собирає,
На колінах поставляє,
Безневинно обвиняє,
Тіло їх коло кості канчуками оббиває,
Кров їхню безневинно проливає!
Ой стільки-то їх, бідних, побили,
Шматками порубали І кров безневинно проливали,
По темних темницях забрали,
А бідних сиротят без хліба оставляли!
Ой, як то тяжко та важко було сиротятам
різдво Христове дожидати Без батьків без своїх рідних празник пробувати Без хліба, без солі загибати.
Словами промовляли,
Сльозами проливали,
Батьків своїх споминали:
«Нехай ми будем тепер знати,
Як батьки наші помирали,-Безневинно кров проливали І голови свої покладали,
Колись-то ми будем знати —>
Своєю кров’ю батьків одкупляти!
Ой тяжко та важко нам тепер на світі проживати,
Що нікому нам пораду дати».
Стали діти тихо говорити,
Котрих батьки по темних темницях пробувають:
«Ой колись-то ми будем добре знати,—
За цю неволю будем визволяти!
Як то тяжко та важко по темних темницях пробувати,
За неправду загибати!»
Бідні невольники у неволі пробувають,
У темній темниці проживають-пропадають,
Суда праведного дожидають:
«Коли-то нас буде праведний суд осуждати,
То тоді нас будуть із неволі випускати!»
То товариш до товариша словами промовляє, Филоненка-полковника кляне-проклинає:
«Бодай тебе перша куля не минула,
Гостра шабля шеменула!
Як буде тяжке його горе побивати Та будуть тіло його ховати,
То тоді нас буде праведний суд осуждати,
То будем ми тоді з неволі виступати-визволяти.
Та визволь нас вже, визволь, господи, з оцієї каторги, Із темної темниці на край веселий,
Между мир хрещений!»
Сотвори, боже, вічну пам’ять тим, которих побили,
А всім слухающим головам І товариству кревному й сердечному Пошли-, боже, на многа літа!
ХТО ж ТОЙ СОКІЛ, ТОВАРИШІ?
Гей, гей, гей, гей!
Була зима з відлигою,
А другая люта,
Настраждалися солдатеньки залізом окуті. Куди не глянь — біле поле Людським трупом вкрите,
А по селах плачуть жінки та голодні д'іти. Царі, купці, генерали
Війну вихваляють
Та на полях скривавлених
Бенкети справляють.
Та ось над шанцями здійнявся сокіл. Прилетів сокіл,
Прилетів ясний,
Над шанцями літає,
До солдатеньків,
Та товаришів,
Словами промовляє:
«Чи не годі вам, товариші,
В окопах зогнивати?
Бо вже час настав, солдатеньки, Свою волю здобувати!»
Та зачули генерали соколину мову, Наказали стрільцям убити сокола: «Ой хто ж зіб’є його кулею — Нагороду одержить той від царя». Узяв стрілець рушницю в руки Та й пустив кулю,
Тільки не в сокола, а в генерала... Зашуміли люди, немов ріки,
Що кайдани рвуть,
Що стремлять у море;
Ревуть хвилі,
Б’ють пороги,
Земля у загравах...
Сокіл все літає,
Зове людей, закликає:
«До зброї! До зброї!
Поки пани не полягли,
Як бур’яни під косою!»
Стало краще всім робітникам, Зітхнули на повні груди селяни,
І раптом його не стало:
Умер сокіл,
Знемігся він,
Перетрудився...
Та ім’ям його великим Весь світ обновився!
Хто ж той сокіл, товариші,
Куди линув, де він?
То не сокіл, товариші,—
То наш любимий Володимир Леніні
ПРО ВІЙСЬКО ЧЕРВОНЕ, ПРО ЛЕНІНА-БАТЬКА І СИНІВ ЙОГО ВІРНИХ
Анумо, співці-кобзарі,
На голос давайте затягнем Та вдаримо в кобзи журливі,
Хай струни орлами клекочуть,
Хай думи весною плюскочуть,
Як в небі пісні журавлині!
Анумо, співці-кобзарі,
Давайте свій строй перестроїм З сумного на кличний Та вдаримо в кобзи про волю прийдену І люд наш відважний, величний!
Нехай ще лиш трохи спочинуть Пісні старини України:
Неволя турецька,
Орди татарські,
Могили високі І Січ низова молодецька;
Нехай старина почекає,
Бо час нас усіх обганяє На крилах своїх переможних І нас за собою гукає!
Анумо, співці-кобзарі.
Співаймо своїй Батьківщині,
