Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читаем книги онлайн .TXT) 📗
Видно було, що люди задоволені. Раз у раз чулося:
– Молодці!
– От би всюди так!
– Гарні хлопці!
Коли хтось новий підходив до сивенького дідуся, що стояв у черзі останній, він ввічливо повторював одну й ту саму фразу:
– Продавці вибачалися, просили не займати. Зараз буде перерва. Прийматимуть товар.
І не встигли наші «ашники» обмінятися першими враженнями, черга зникла, останній сивенький дідусь, сказавши: «Красненько дякую!» – одійшов. Альоша побіг чогось у магазин. Кум Цибуля лишився у кіоску сам.
– Гайда! Побалакаємо з цим негоціантом! – махнув рукою Гонобобель.
– Тільки делікатно, – сказала Шурочка.
– Та делікатно-делікатно, – вже на ходу кинув Гонобобель.
Кум Цибуля щиро здивувався, побачивши одразу таку кількість знайомих облич:
– О! Привіт!..
– Негоціанту Цибулі низький уклін! – Гонобобель церемонно вклонився, вимахуючи уявним капелюхом. – Ги-ги!..
Інші привіталися урозбрід.
– А що ти тут робиш? – не дуже до ладу спитала Люська (наче й так не видно!).
– Братові допомагаю, – просто відповів Кум Цибуля. – Він іще влітку влаштувався. І підробити, і для практики. Він же в торговельно-економічний збирається.
Ця його щирість якось одразу обеззброїла всіх. Тільки Гонобобель продовжував «виступати».
– От Цибуля! От негоціант! Купець нижньогородський!
Але, побачивши, що його кпини не діють, теж скис і, щоб якось вийти з незручного становища, сказав:
– Ану хоч покажи, чим ти торгуєш!
Гонобобель перехилився через прилавок і раптом радісно заволав:
– Люди! Дивіться, який товар! – він вихопив з ящика велике червонобоке яблуко.
– Ой!.. Я хитаюсь! – зойкнула Люська.
– Куме! – Гонобобель ляснув Цибулю по плечу. – Дай хоч скуштувати, скупердяю! Сидить на таких вітамінах і… і мовчить.
Кум Цибуля ніяково усміхнувся, розгублено озирнувся, почервонів.
– Бу… будь ласка!.. Беріть!.. Будь ласка!..
Гонобобель тут-таки, не роздумуючи, вкусив яблуко і аж зажмурився:
– Ух-х!.. Смакота!
Люська потяглася рукою до ящика.
– Та ви що?! – обурилася Шурочка. – Це ж не його! Як так можна!
– Що значить – не його? – жуючи й захлинаючись, «обурився» й собі Гонобобель. – А… ми чужі?… Свої!.. Скажи, Куме?… І справжні працівники торгівлі завжди знайдуть, як списати таку мізерію… Щось підгнило, щось побилося… Правда ж? Кум Цибуля непевно знизав плечима, але тут же закивав, припрошуючи:
– Беріть, беріть!.. Будь ласка!.. Будь ласка!.. Беріть!.. Чого там…
Гонобобель так смачно жував яблуко, з таким хлебтанням вгризався в нього зубами, що відмовлятися було просто несила.
І спершу Люська, а потім Ромчик, Антоша й інші потяглися руками до ящика.
Цікава то річ, яку можна було б назвати «законом більшості». Як більшість щось робить, то й тебе (хоч, може, й не дуже ти спершу хочеш) тягне якась сила так само вчинити. Як всі, так і я.
А коли ще й бажання є? Коли в тебе, можна сказати, аж слинка тече – ну й хочеться ж укусити оте яблуко смачнюче!..
То як же його втриматися?…
Шурочка швидко-швидко заморгала й опустила очі:
– Хіба що найменшеньке… Щоб попробувати тільки…
Але як вона не вибирала, і їй дісталося велике й червоне-червоне (ну і ящик!).
Вона так почервоніла, коли взяла яблуко, що її обличчя і яблуко у кольорі зрівнялися. Совісна була дівчинка Шурочка.
Вони стояли й дружно хрумкали, аж за вухами лящало, а Кум Цибуля дивився на них і усміхався лагідно.
– Ну яблука! Я ще таких зроду не їла. Чесне слово! Можна, я ще одненьке?… – Люська благально глянула на Кума Цибулю.
– Бери… Звичайно… Це «макінтош». А зараз одержали «слава переможцям». От почекайте, скоро Альоша почне виносити… Ще тих покуштуєте…
Гришка Гонобобель, що хрумкав уже третє, враз застиг. На хвилинку одірвав яблуко від зубів і несподівано рішуче сказав:
– Ні! Гарного потрошку! Гайда, люди! Не будемо заважати. Будемо делікатними, як каже наша Горобенко.
Шурочка мало не вдавилася яблуком – от нахаба! їй просто мову одібрало. Вона не знайшлася, що сказати. А Гришка тим часом, схопивши з ящика ще одне яблуко, вітально підняв руку догори:
– Чао, Куме! Красненько дякую!.. Здорово мати своїх людей у торгівлі!.. Ги-ги!.. Чао!
І, гигикаючи, побіг собі геть.
Всі враз знітилися, поопускали очі й, бурмочучи «спасибі», «дякую», «до побачення», почали швиденько розходитися.
За хвилину Кум Цибуля лишився біля кіоску сам…
Шурочка Горобенко і Антоша Дудкін жили в одному будинку. Тому йти їм було в один бік.
Вони йшли і мовчали.
Раптом Антоша спинився:
– Слухай, а… давай повернемося…
– Для чого? – Шурочка почервоніла.
– Не знаю… Але…
– Взагалі… правильно… Наче вкрали щось і тікаємо…
– Ага…
– Ходімо, – рішуче повернулася Шурочка.
Коли вони визирнули з-за рогу, то побачили, що Кум Цибуля з винуватим виразом обличчя щось говорить брату Альоші, а той розгублено чухає потилицю.
Ховаючись за порожніми ящиками, вони підійшли ближче.
– Так скільки усього, кажеш? – питав брат Альоша.
– Та, мабуть, штук зо двадцять, я думаю, – зітхнув Кум Цибуля.
– Ану, прикиньмо на вагу, – Альоша швиденько всипав яблук в одне відерце, в друге, почав важити. – Та-ак!.. Три двісті. Плюс два сімсот… Ну, накинемо для певності ще кіло-грамчик… Може, ти помилився, ти ж не рахував… Не будемо нікого обдурювати… А то про нашого брата, працівника торгівлі, тільки й знають: «хапуги», «здирники»…» Ми ж з тобою не такі. Правда?… І ніколи не будемо…
Кум Цибуля мовчки хитнув головою.
– Виходить, кілограмів шість із половиною, сім. Хай буде сім. Ціна за кілограм відома. Отже… – він рішуче поліз у кишеню, витяг гаманець, почав одраховувати гроші. – Не вішай, братику, носа. Ми з тобою люди робочі. Можемо собі дозволити частувати друзів. Навіть цілий клас. Шурочка з Антошею перезирнулися.
– У тебе щось є? – прошепотіла Шурочка.
Антоша вишкріб кишені, зітхнув:
– Двадцять три копійки…
– Давай… У мене сорок…
Брат Альоша здивовано витріщився на неї, коли вона, несподівано з'явившись, простягла йому гроші.
– Що таке?
– За яблука… В нас просто більше зараз нема.
Альоша усміхнувся:
– Та ні. Не треба. За частування ж не платять.
– Яке там частування! – вигукнула Шурочка. – Свинство з нашого боку, а не частування!..
– Думали, працівники торгівлі… завжди знайдуть… – пробурмотів Антоша.
– Слухайте, а знаєте що… – несподівано стрепенулася Шурочка.
Наступного дня з п'ятого «А» на «продльонку» не залишився ніхто.
Зате в овочевому магазині, що біля Ботанічного саду, такої кількості добровільних помічників іще не бачили ніколи. Хто носив порожні ящики, хто прибирав, хто допомагав продавцям – робота знайшлася кожному.
Навіть Гришка Гонобобель і Люська Зарічняк, які Шуроччину ідею спершу зустріли без усякого захвату і з якими довелося провести роз'яснювальну роботу, й ті не відставали.
У гурті завжди працюється весело. Знову ж таки отой «закон більшості».
У той день ніхто не з'їв жодного яблука.
Хоч усіх пригощали і яблука були дуже смачні – «слава переможцям».
Перша таємниця п'ятого «А» (продовження)
Отоді-то, у вересні, на початку навчального року, після випадку з Кумом Цибулею, і народилася перша таємниця п'ятого «А».
Народилася вона одразу на другий день після отого масового прогулу «продльонки». І наступного разу благородні вчинки, пов'язані з трудовим вихованням, треба обов'язково поєднувати з дисципліною. Все це говорила вчителька, а Шурочка слухала й з усім погоджувалася. Вона чудово знала, що зі старшими сперечатися не рекомендується, а рекомендується визнавати свої недоліки й обіцяти їх виправити.
