Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читаем книги онлайн .TXT) 📗

– Ой, тримайте мене! Ой, не можу!.. Ну й чергові!.. Парочка – Мартин та Одарочка!.. Ой, зараз лусну!

Тая спалахнула, як маків цвіт.

А Антоша так насупив брови, що вони зійшлися на переніссі в одну лінію.

Тим часом Гришка Гонобобель вже галасував на весь коридор:

– Усі сюди! Усі сюди!.. Зараз буде комедія!.. Ха-ха-ха!.. Тільки один день!.. Чергують Антоша Дудкін і Таїсія Баранюк!.. Усі сюди!.. Ха-ха-ха!..

До крикливого Гонобобеля всі вже звикли, і ніхто особливо на його вигуки не зважав. Хоча невелика групка з кількох учнів все ж таки утворилася. Це були хлопці з паралельного п'ятого «Б» класу – Ігор Дмитруха, Валера Галушкинський, Лесик Спасокукоцький, Стасик Кукуєвицький і Льоня Монькін. Воно й зрозуміло – «бешники» завжди ладні посміятися з одвічних своїх конкурентів «ашників».

І от ця групка на чолі з несамовитим Гришкою Гонобобелем, хихикаючи, потяглася за черговими, які спершу повільно, а потім дедалі швидше, наче тікаючи, йшли по коридору.

– Ой! Це ж треба… Ну!.. Ой!.. – розгублено шепотіла на ходу Тая.

Антоша йшов мовчки. Тільки губу закусив. І от у цю мить із сьомого класу назустріч їм вийшов Вася Лоб. У руках він тримав пиріжок. Вкусив, скривився і швиргонув надкушений пиріжок на підлогу під батарею. Тая і Антоша спинилися.

Тая охнула, затулила рукою рота і рвучко одвернулася. Антоша теж охнув і завмер.

Щойно червоний, як помідор, він раптом став білий, як сметана. Якось мимоволі він опустив очі на свою пов'язку…

В першу мить ніхто навіть не зрозумів, що сталося.

Антоша так швидко нахилився й підняв пиріжок, що не всі це й помітили.

Всі побачили тільки раптом, що він тиче надкушений пиріжок прямо Васі в обличчя.

– Ану доїж!

Це була вражаюча картина: маленький щупленький Антоша тицяв здоровенному, удвічі за себе більшому Васі надкушений пиріжок прямо в ніс і казав: «Доїж».

Це був просто кадр з мультфільму – заєць і ведмідь.

Вася так розгубився, що замість того щоб одразу «врізати», спантеличено спитав:

– Що-о?… З підлоги?

– А нащо кидав?

Тільки тут Вася нарешті отямився, мовчки коротким рухом вдарив Антошу по руці, й пиріжок полетів назад під батарею.

Антоша теж нічого не сказав, повернувся, неквапливо підійшов до батареї, підняв пиріжок, дмухнув на нього і знову простягнув Васі:

– Ні!.. Доїж!

Хтось хихикнув(чи то Спасокукоцький, чи то Кукуєвицький).

Вася Лоб нахмурився:

– Ти що, амеба, не розумієш?… Ти ж усе життя лікуватися будеш…

Пиріжок тремтів у Антошиній руці, але Антоша вперто простягав його Васі.

І тут Гришка Гонобобель не витримав:

– Та він жартує! Василь Васильович! Він жартує… Він у нас комік! – Гонобобель підскочив до Антоші. – Ану давай сюди! – і хотів вихопити пиріжок.

Але Антоша не дав, спритно вивернувся, ще й боляче тицьнув Гонобобеля ліктем у бік.

– Тю! – зойкнув Гришка. – Я ж хотів тебе… Ну й пропадай! Дуремар…У цей час Вася знову вдарив Антошу по руці, і вдруге пиріжок полетів на підлогу.

І коли Антоша за ним нахилився, Вася підняв ногу і здоровенною своєю лапацоною припечатав Антошу ззаду по штанях.

Антоша заорав носом і, розпластавшись по підлозі, як кошеня на льоду, проїхав кілька метрів аж до вікна.

Тепер уже весело захихикали і Спасокукоцький, і Кукуєвицький, і Галушкинський.

А Вася Лоб чвиркнув крізь зуби і, матляючи довгими руками, пішов по коридору.

В цей час задзвенів дзвоник і всі кинулися по класах.

Тая допомогла Антоші підвестися й поспішно обтрушувала його, примовляючи:

– От бачиш!.. Нащо ти з ним зв'язувався… Воно тобі треба… Ну, побігли!.. Швидше!.. Уже Глафіра Павлівна іде…

Антоша супив брови й сопів:

– Ну, біжи!.. Я сам… Біжи!..

Тая була зразковою ученицею, ніколи в житті не запізнювалася на уроки і нарешті не витримала – кинула Антошу й побігла в клас.

Коридор умить спорожнів, двері класів позачинялися.

Антоша хвильку постояв, тоді зітхнув і пішов до дверей класу. Тільки не свого, п'ятого «А», а сьомого «Б».

Постукав, прочинив двері, пролепетав: «Вибачте!» – і зайшов.

Усі разом – і вчитель, і семикласники – здивовано повернулися до нього.

Антоша пошукав очима, знайшов на задній парті Васю і рішуче попрямував туди.

В очах у Васі майнув переляк.

Антоша підійшов, мовчки поклав на парту перед Васею надкушений пиріжок і так само мовчки пішов назад.

Біля дверей знову пролепетав: «Вибачте!» – і вийшов…

… На перерві про це вже знав увесь другий поверх.

– Ой, що ж тепер буде-е?…

– Ой-ой-ой!..

– Вася Лоб – це ж… Ж-жах та й годі…– Отак привселюдно за надкушений пиріжок!..

– І хто б подумав! Такий тихоня!.. От тобі й Дудкін!..

– А що – молодець! Як усі будуть швирголяти пиріжки на підлогу, скільки тих пиріжків треба!

– Он в Африці діти голодують, а тут деякі пиріжками розкидаються.

– І взагалі хліб не можна кидати на землю… За це колись…

– Все одно Лоб йому не подарує.

– Не подарує…

У п'ятому «А» гуло, як у вулику.

Особливо кип'ятився, галасував і розмахував руками Гришка Гонобобель:

– Ну, Дуремар!.. От Дуремар!.. Ну-у… я йому не заздрю!.. Раз Лоб сказав, що все життя Дудкін тепер лікуватися буде, – значить, буде… Лоб – це такий кадр… будь здоров!.. Ну, Дудкін! І я ж його рятував, я ж рятував!.. А він мене – ліктем!.. Дуремар!..

Антоша сидів, втягнувши голову в плечі, й мовчав. Він знову був тихий і непомітний, як завжди. І навіть не вірилося, що це про нього балакають, що це він – герой отієї пригоди з надкушеним пиріжком…

А після п'ятого уроку, як продзвенів дзвінок і Глафіра Павлівна взяла журнал і вийшла з класу і клас весело загаласував, збираючись додому, – у дверях раптом з'явився Лоб.

Усі дружно ахнули і завмерли.

Одразу стало чути, як дзижчить та б'ється об скло муха – така запала тиша.

Лоб мовчки крутив головою, обводячи важким поглядом клас. Брови його були насуплені.

Гришка Гонобобель стояв у проході між партами якраз перед Антошею, затуляючи його собою. Тому Вася Антошу не бачив. І продовжував мовчки похмуро озирати клас.

Нерви у Гонобобеля не витримали.

– От він!.. Василь Васильович!.. – вигукнув Гришка, обертаючись і виштовхуючи Антошу вперед. – Чого за мене ховаєшся?… Ич! Лоб, човгаючи ногами, попрямував до Антоші. П'ятий «А» зачаїв подих.

Вася протиснувся у прохід між партами впритул до Антоші. Заніс праву руку назад, наче розмахувався… Антоша зіщулився.

І раптом Лоб рвучко висмикнув з-за спини ліву руку й широко усміхнувся.

У ній… був шоколадний батончик.

– Нагороджую тебе!.. За геройство.

Потім він обернувся до Гонобобеля:

– А ти… – і вліпив йому дзвінкого щигля. Клас воднораз зітхнув і дружно засміявся.

Перша таємниця п'ятого «А»

Отака була пригода з надкушеним пиріжком.

– Дудкін – міг! – упевнено сказала Шурочка Горобенко.

– Міг! – погодилися учні.

– А Гонобобель – не міг! – сказала Шурочка.

– Не міг! – одностайно погодилися учні.

– І я не змогла б… – опустивши очі й почервонівши, сказала Тая Баранюк.

Усі зітхнули, але заперечувати не стали.

– І п'ятірка із хвостиком у Дудкіна же! – нагадала Шурочка.

– Ой! Правильно! – підхопили однокласники.

– Ходімо! – сказала Шурочка і пішла з подругами до парти, де сидів і повторював якийсь урок Антоша Дудкін. – Подивись мені в очі! – владно сказала Шурочка. Антоша підвів голову і глянув Шурочці просто у вічі своїми ясними сіро-голубими очима.

– Скажи чесно, це ти?!

– Що? – розгубився Антоша.

– Оте саме! Гроші! У міліцію? – свердлила його поглядом Шурочка.

– Чесне слово! Ні! – вдарив себе в груди Антоша. – Чесне слово!

Шурочка зітхнула. Антоша був чесний хлопець і дивився так, що не повірити йому було неможливо.