Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників) - Гонгопадгай Нарайон (мир книг .txt) 📗

— От би подивитись! Може, сходимо? До шести ми напевне впораємось.

— Підемо. Та й іспитів завтра вже не буде. А в селі такого не побачиш, — кивнув Ашок.

Вони справились про ціну й вирішили взяти квитки по чотири ани. Тоді рушили далі. Дорогою читали вивіски: «їдальня Шріканта», «Чистимо речі», «Сьогодні картопля— 3,5 ани, патока — 5 ан», «Борошно вищого гатунку», «Купуйте горіхи», «Продаж медикаментів», «Шкіряні вироби», «Велосипеди — рушай хоч у Делі».

Біля велосипедів вони спинились.

— А ти міг би поцупити хоч один? — поцікавився Ранга.

— Ще й як!

— Таке скажеш! Та тобі як дадуть!..

— А я поцуплю, як нікого не буде!

— А й справді! Давай прийдемо сюди ввечері, коли базар розійдеться. Візьмемо собі два велосипеди та й покотимо в своє село. Ото всі здивуються!

— Стривай!.. Нам же треба полагодити твоє перо. — І Ашок підвів Рангу до якогось вусаня, що возився з гасничкою: вставляв у неї новий гніт. Поруч чекав замовник. З-під густих брів вусань блимнув на хлопчиків круглими скельцями окулярів, прив’язаних ниткою до вух, і буркнув:

— Що, батарейки лагодити?

— Ні, не батарейки. Перо зламалося, — пояснив Ранга, нерішуче простягаючи ручку: чи захоче той братися за таку дрібницю?

— Тільки, будь ласка, швидше, — попросив Ашок. — У нього зараз іспит.

Вусань узяв ручку, повертів її ї повернув хлопчикові:

— Тримай.

— Скільки? — потягся до кишені Ранга.

— За поламані пера грошей не беру! — засміявся вусань.

Ашок відкрутив ковпачок ручки: справді, таки перо зламане.

— Що ж робити?

Вусань порадив їм зайти в крамничку Іграшок і письмового приладдя, тим паче що вона поряд. Друзі рушили туди.

За склом висіло, лежало, стояло, переливалося всіма веселковими барвами безліч іграшок. Хлопці не 8нали, на що й дивитися, стояли перед вітриною і не могли відвести від неї очей.

— Та заходьте! — привітно всміхнувся їм продавець. — Що бажаєте?

— Та авторучку б… — почав був Ранга.

Той виклав перед ним кілька авторучок, мимохідь пояснюючи, якої фірми вони, скільки коштують і яка в кожної перевага.

— Йому перо потрібне. Недороге, — несміливо поклавши руку на прилавок, мовив Ашок.

Ранга дістав ручку. Острах, що продавець розсердиться, був даремним: той спокійно відсунув убік авторучки й висипав на прилавок цілу купу пер, розхвалюючи їх на всі лади. Хлопчики вибрали собі перо. Ашок надумав по-торгуватись і сказав свою ціну: шість ан замість восьми. Ранга штовхнув його: та цить, мовляв. Але продавець поступився, вставив перо і почеркав ним по паперу. Потім кілька слів написав Ашок, за ним Ранга.

— Чудово пише!

До крамнички зайшов хлопчик — їхній ровесник.

— Слухаю? — повернувся до нього продавець.

— Мені б яку-небудь гру-загадку.

Ашок відразу нашорошив вуха й позирнув на прилавок, де відразу наче вродилося кілька барвистих коробок.

— Яку саме? Ось літера «М», літера «Ц», «Супутник», «Зірка», літера «Д».

— Покажіть мені літеру «М».

Продавець узяв маленьку картонну коробочку й дістав із неї кілька червоних клаптиків паперу.

— Покажіть мені, як грати, щоб я вдома зумів сам, — попросив його хлопчик.

Той швидко склав із клаптиків літеру «М» і подивився на хлопчика. Хлопчик кивнув: зрозумів, мовляв. Тепер він спробував скласти її сам. Ашок і Ранга дивились, як це йому вдається.

Та у хлопчика, дарма що він дуже старався, нічого не виходило.

— А тепер спробуй ти, — кивнув продавець Ашоку.

У того літера вийшла відразу.

— Ти, певно, раніше знав цю гру? — здивувався продавець.

Ашок присягнув, що вперше бачить її. Тоді продавець висипав пластмасові шматочки для літери «Д». Ашок уважно подивився на них і цього разу швидко склав літеру. Продавець не міг надивуватися.

Інших покупців у крамниці не було. Продавець нудьгував і вирішив порозважати хлопчиків. Він дістав іще одну гру — барвисту кулю з різнобарвних шматочків дерева різної форми.

— Це «Супутник», нова гра. Тільки сьогодні одержав. Ти зможеш скласти ось таку кулю?

Продавець розібрав гру і розсипав перед Ашоком різнобарвні кубики, пірамідки, конусики, циліндрики.

Ашок почав приміряти, прикладати їх одне до іншого, а Ранга і хлопчик допомагали йому.

— Е ні, ти сам спробуй. Даю тобі десять хвилин. Складеш — подарую тобі цю гру, а ні — купиш її.

Ашок складав гру повільно й ретельно, а хлопчики стежили за ним, затамувавши подих. Продавець тим часом прибирав з прилавка авторучки й пера. Ашок уже склав половину кулі, як раптом від необережного руху вся споруда розсипалась.

— Все, час вийшов. Уже двадцять п’ять на третю.

— Що? Двадцять п’ять?.. — Ранга аж захлинувся від несподіванки.

— Хвилин на п’ять мій годинник поспішає,— заспокоїв його продавець.

Як же непомітно збіг час!

Ранга поспішав заплатити шість ан, а Ашок розгублено поклав гру на прилавок.

— Нехай так і лежить. Увечері прийдеш і спробуєш ще раз. Ти кмітливий хлопець, у тебе вийде. Неодмінно приходь, — схвально кивнув йому продавець.

Хлопчики вибігли на розпечений сонцем асфальт. Вони вже не розглядалися на всі боки, не помічали вивісок, їм було не до кіно, не до велосипедів.

За кілька хвилин вони вже були біля шкільної огорожі. Через вікно побачили за столом учителя та схилених над партами школярів. Отже, іспит почався. Недарма коло школи так незвично тихо.

Коли хлопчики підбігли до дверей, саме пробило пів на третю. Ашок рушив попереду.

— Куди? — гримнув на нього сторож.

— На іспит, — пробелькотів Ашок.

— А досі де тинялись? Можете йти досипати. Запізнилися.

Хлопчики розгублено переступали з ноги на ногу. По щоках Ранги котилися сльози, Ашок похмуро втупився в землю. Сторож знову насварився на них, і друзі мовчки пішли геть, не дивлячись один на одного. Під самотнім манговим деревом над дорогою вони сіли просто на землю, і Ранга прошепотів:

— Все через твої загадки.

— А чого на базар ходили? Забув?

Що там казати, завинили обидва. Тож навіщо сваритися? Ранга похнюпив голову: як тепер повертатися додому? Що казати батькам?

Ашок широко розплющеними очима дивився просто себе і перед ним миготіли, кружляли різнобарвні деревинки, і він їх усе складав, складав… Спершу синю… Потім зелену… А куди прикласти ось цю, червону?

Переклад з маратхської С.Наливайка.

Чуннілал Вардгаман Шах

Вічне перо Сахіба

Минулого місяця Говіндові сповнилося вісім років. З якою допитливістю вдивлявся він у навколишній світі Хлопчик виріс у нестатках, і усмішка, що з’являлась іноді на його губах, здавалася жалюгідною і боязкою. Тільки очі його завжди сяяли.

Кхода, батько Говінда, як міг, піклувався про сина. Хлопчикові було два роки, коли померла мати; дім без господині спорожнів, і відтоді малюк став втіхою Кходи.

Вечорами, сидячи за столом, Говінд захоплено розповідав батькові різні казки та історії, які чув у школі.

А Кхода, дивлячись на жваве синове обличчя, згадував покійну дружину.

Цікавий до всього, хлопчик помічав усе на світі. Побачить у школі в сина якого-небудь багатія нову шапочку, розшиту золотом та сріблом, і думає: «Ото якби мені таку!» Чия-небудь нарядна курточка надовго привертала його захоплений погляд. А як йому хотілося взути черевики із шнурками — такі самі, як носили інші діти. Не раз Говінд говорив про це батькові, та хіба посильний із контори мамлатдара [21] міг зрівнятися з багатіями?! І все-таки Кхода намагався хоч чимось порадувати улюбленого сина: то принесе йому паперового змія, то дзигу, а до свята дивалі [22] навіть купив йому шовкову шапочку.