Горохове чудо - Харчук Борис (книги хорошего качества .txt) 📗
— Одна стіна об другу вдариться — якась розсиплеться, якась останеться, — стиснув острогами коня й поїхав до білого намету, на вершечку якого стримів півмісяць.
Біля входу стояли вартові — списи наперехрест. Полковник не зійшов з коня, сказав, що б’є чолом і що не час пити кумис: інший напій везуть свати, вже наближаються.
Досвідчений, підступний і хитрий хан сам гаразд знав ціну кожної хвилини в переддень битви, але довго не з’являвся з намету: барився — набивав собі ціну й ціну своїй орді, ставлячи себе над полковником. У чалмі, в усьому білому, він поважно вийшов з намету і вклонився, приклавши до грудей руку. Йому підвели коня. Легко, спритно скочив у сідло. Вони поїхали поряд — Морозенко на вороному, хан на білому. Хан і не глянув, як хмарують пани-ляхи. Склавши руки дашком, він показав цей знак полковникові. Морозенко згідно кивнув головою: військо вилаштується чолом і двома крилами. Чолом і правим крилом стануть козаки, а лівим крилом — татари.
Вони давали лад, оглядали позицію — завтрашнє поле крові, а Морозиха товклася коло казанів. Не мала коли глянути з гору. Спостерігши, що прийшли кримчаки, помітивши, як ляшва обсаджує горби, не кидала свого діла, розклала вогонь і думала: «Я ж наварю кулешу, я ж його засмачу, щоб ваш дух, хлопці, був міцний, а рука несхитна».
А вже ж і зварилася, а вже ж і вкипіла козацька їжа, але ні обозники, ні гармаші, ні піші, ні кіннотники — ніхто не брався за ложку: табір окопувався, наїжачувався. І лише тоді, коли запали сутінки, вони почали вечерю.
Зазоріло небо. Стихав гамір. Не стало чути ні іржання коней, ні людських голосів. Протяжно, стогнучи, заревів татарський осел, і запала глуха, моторошна тиша.
Морозиха пішла з казанком, щоб нагодувати Морозенка: хто ж, як не мати, нагодує сина, хто ж йому так догодить? Вона шукала його по табору, але не знайшла: їй казано, щойно був тут, спроваджували, куди подався, та все марно.
Табір перемовлявся пошепки. Ні п’яного, ні бодай напідпитку не було: в поході чи перед битвою за це безжально стинали голову. Тверезим був шепіт — людська перемова:
— Смерть — пусте, коли її бачиш: вона в латах і сидить у кожному рейтарі, а ти її на спис і шаблею, шаблею…
— Гаряча голова, — вкоськував розважливий голос, — не цурайся самопала, бери на спис, махай шаблею, але знай: якщо вже полягти, то так, щоб живі заздрили мертвому.
Вона нишкувала табором, переходячи від гурту до гурту. Спека спала. Вечір був теплий, лагідний. Хто півлежав, хто сидів просто на землі, не випускаючи з рук зброї.
— Боязко… — перепинив її юначий шепір. І юнак повторив: — Таки боязко…
Морозиха зупинилася: відповіді довго не було. Поряд з юнаком сидів, опустивши голову, мабуть, батько. Він підняв свою руку — його важка рука лягла юнакові на карк. Старий дивився на свої босі ноги, які простер на столоченій траві, й тихо відповідав:
— Кажеш, боязко? Дивися на траву. Як її мнуть, як її затовкують, а вона знов росте. З-під коси. З-під копита. Хіба ж ми кращі, сину?
— Або волю здобути, або дома не бути?
— Так, сину.
Зминувши їх, вона зупинилася й дивилася на них обох, мовби хотіла запам’ятати назавжди. Сидячи, вони поприростали до землі.
А ступивши, наткнулася на козака, який вів коня з водопою. Козак погладжував коня по храпу і казав йому:
— Винесеш мене, заживемо з тобою, коню. А не винесеш, підеш і скажеш мамі, що я поліг за козацьку долю.
Під возом, серед гармашів, сидів кобзар з поводирем. Струни бриніли тихіше вітру:
Хлоп’ячі гарячі очі сяяли, мовби присвічували гармашам.
Постоявши, Морозиха рушила. «Наслухалась, начулась, — сказала собі в серці,—а сина не побачила».
З очей скотилася сльоза. Змахнула рукою, промовивши собі в думці: «А хіба вони усі не мої? Всі сини, всі діти…» — з тим і вернулася до своїх котлів. Куліш вихолов і загус в казанку. Вона спробувала повечеряти. Взялася за ложку — душа не приймала їжі. Відставивши казанка, сиділа на землі, обнявши руками свої коліна: «Що ж то буде? Що буде?»
Вона сиділа довго, до ломоти в плечах. Ремигали воли. Дотліло й не жевріло вогнище. Їй здалося, що начеб виїхала на косовицю. Уста шелестіли:
— Буде косовиця… Буде така косовиця…
І знов сиділа. А щоб не затерпнути, погойдувала головою.
Спираючись руками об землю, зморено піднялась — чорніючи, свій і ворожий табори мовби лежали перед нею покотом: ні гамору, ні руху. Небесне склепіння звелося над доброводівськими полями. Ясні зорі мерехтіли над напруженою, лихою тишею. Тихо пливла Гнізна.
Морозиха вклякла, зняла вгору свої кострубаті руки. Її побабчене обличчя в сивих пасемках кісок, які прикрили скроні, було скорботне і суворе. Уста розімкнулися:
— Стою на колінах, присягаюся перед землею, небом і перед усім світом: ми не займанці і не завойовники. Ми нікого не хочемо обертати в рабів, брати в полон і гнати на торги, як худобу. Ми хочемо бути вільні і щоб усі були вільні. Ми народилися з глини, води і каменю рідної землі, тому ми м’які, як глина, здорові, як вода, і тверді, як камінь. Наша зброя — молот, плуг і серп, тому наші береги повні хліба, наші річки течуть медом. Ми ні на кого не пориваємо злим, ненаситним оком — ні на близьких, ні на далеких. Ми хочемо миру і щоб усі жили в мирі.
Вона молилася — промовляло саме сумління:
— Чому ж на нас ідуть з мечем і вогнем і волають: «Дайте хліба і води!» Нам стинають голови, нас варять у котлах, нас саджають на палі, нас забивають у колоди. Свої яничаряться, стають гірші, ніж чужі. Пани, а ми — підніжки. Земля гнулася, гнулася і не витримала. Ковалі, гречкосії, чабани — бидло з ярма, з-під канчука — ми повстали на панство. Ми хочемо бути людьми…
За нею не було неправди.
І, стоячи на колінах, дихаючи напруженою, лихою тишею, яка пахла січею, заламуючи свої руки, вона заклинала своїх синів не згрішити перед небом і зорями, не зганьбити землю.
Зорі блякли, і небо світлішало.
Заграла сурма.
Вона начеб заридала в голубий ранок.
Була та гарна, чудова пора, коли весна входить у літо; сонце купається, а молодий плід, налившись, повниться і тугішає в землі, квіті, дереві. Дзвінкі, чисті роси виступили не лише на прим’ятій, стлумленій, прибитій траві: вони світилися на кінських гривах, срібною росою припали зброя і вояцькі голови.
Загриміли козацькі довбуші, обізвалися татарські тулумбаси, затріскотіли королівські барабани — знялися стяги, і все наструнилося. Ще мить — і, схитнувшись, лави почнуть свої дії, завирують. Вже вийнято з піхов шаблі й піднято наголо.
А Морозиха начеб знавісніла, знавіженіла: кинулася туди, на суворий клич сурм, на грізний грім барабанів. Чого їй заманулося? Що задумала? Зупинити кривавий бенкет? Вона бігла, наткнулася на живу непробивну стіну і зашпортнулась. Жива стіна безжально відкинула її від себе, збила з ніг. Жінка припала грудьми до землі й обіймала її своїми руками, щоб не розкололася…
В ту мить її син уже стояв у найпершому ряді — очолив військо. Високий кінь начеб завмер під ним, нашорошено стрижучи вухами. Козацькі лави примовкли, як безвітряне море. А він, у погнутому шоломі, в легкому панцирі, рука на руків’ї шаблі, був видний звідусюди — Морозенко. Дивився перед себе. Очі горять: вороги стоять напоготові — легка кіннота видобула шаблі, за нею крилаті драгуни, а десь у самій глибині — артилерія. Він скосив погляд праворуч: на розлогому пагорбі наметом стояли в литих панцирах король і Ярема Вишневецький. Слуги тримали їх коней. Йому було видно, як Ярема Бишневецький кивнув королеві, як король махнув рукою, — це був наказ. Кілька сотень легкої ворожої кінноти, крикнувши в один голос, навскач помчали на козаків, вимахуючи шаблями, розтинаючи з висвистом повітря. Земля здригнулася.
