Горохове чудо - Харчук Борис (книги хорошего качества .txt) 📗
— Ось який подарунок я тобі принесла, сину, — пучку попелу.
Він схилився над материнськими долонями і відчув дух спопелілого вогню. Немало вчився, а це була наука над науками: серце стискалося, а руки прагли до зброї.
Дмухнув вітер і розвіяв попіл по всьому світу.
А вони стояли при місяці. І їхні тіні в його червонясто-блідому світлі то ворушилися, то, злившись в одну, були несхитні.
БИТВА
У похід! У похід!.. Там, попереду, малинові стяги, прапори й прапорці на списах, там довбуші, трубачі й сурмачі підняли червону калину, вище, ще вище і несуть, несуть: козацтво рушило за волю. Кіннота, піші, регіментова, тобто полкова, артилерія, а за ними — обоз.
Курява. Пил.
Сірі круторогі воли тягнуть мажу — громіздкі колеса ледве повертаються: мажа навантажена мішками, поверх них мідні казани, чи бики, триноги, а на передку поганяйло. Чоботи поруділи, стоптані, сині шаровари просмалені, попалені, в дірках, а на голові очіпок — Морозиха. Вона без батога. Її зброя — велетенська ложка — стирчить за халявою.
Воли йдуть повільно, спроквола, і вона їх не підганяє. Курна курява, яку зняли тисячі ніг, копит і рипливих коліс, нависла сивою хмарою. Воли і Морозиха дихають гарячим пилом — напувають запал і смагу майбутньої битви.
Мажа котиться останньою, ні, за нею простує бандурист і поводир. Вони ковтають всю хмарну куряву, кожна пилиночка залітає в очі сліпому й видющому. Бандурист не такий і старий. Недавно, літ десять тому, він ходив зі своєю кобзою у лавах повстанців. Коли їх розбили, то вороги його помилували: вийняли йому очі, щоб забув, як-то кликати піснею до зброї, і старцював собі, але він знову йшов з військом.
Обернувшись, Морозиха загукала:
— Швидше! Сідайте, підвезу! — і зупиняла волів.
Бандурист відмахнувсь на її клич, а хлопчик-поводир блиснув білими зубами.
Вони рушили. Їх заволокло пилюкою.
«Йдуть, будуть співати, — думала вона. — Понесуть славу а чи ганьбу. Перемогу а чи поразку для нащадків.»
Широко і довго розтягнувся дужий похід: Чорний шлях не міг його вмістити. Вгойдувалася, стогнала земля. І не було видно сонця. І під копитами, під чобітьми, під босими ногами вмирала трава.
Надсадно скрипіла мажа. Повільно, важко поверталися колеса. Скрипіння і гуркіт, чалаплива хода волів — усе зливалося з суцільним гулом походу. Ніхто не міг пристати, збитися, зупинитись: задні напирали на передніх, і передні були нестримні. Якби хтось загавився, зім’яли б і розчавили.
Морозиха сиділа на передку — стелила волам під ноги і під колеса свої думи. Вона забрала сина зі школи — з Академії, бо найбільша наука — любити рідну землю. Він пішов на Запоріжжя, на Січ, а вона стала перевізницею на Дніпрі. Так минув не один рік. Син ходив на турка. Його було і рубано, і січено. А вона була перевізницею і чекала. Знялося, рушило на панство — пішла в обоз. Кошовариха. А її син — полковник, Морозенко. Він веде полк. А вона його замикає. Вона у хвості. Там, попереду, на вістрі списів її серце, чи не тому стяги, прапори і прапорці такі малинові?..
Баско ступав гарячий вороний кінь. У синіх штанях, у червоних чоботях сидів Морозенко в потертому сідлі. У білій сорочці, без шапки. Довга шаблюка сягала кінського хвоста. Це вже не був той високий і тонкий спудей-студіоза — чернець не чернець, міщанин не міщанин. Це був воїн. Чорний оселедець закручений за вухо, молодий чорний вус хоробрує — обличчя гартоване сонцем, вітром і порохом. Пильні очі далеко бачать. По один бік їхав немолодий сивий осавул, а по другий — писар.
Їх перепинила річка Гнізна. Повновода, тихоплинна, блищала в низьких берегах. У високих зелених очеретах, в густій осоці видніло безліч озерець — за ними, за цими болотами і мочарами, вкритими білими й жовтими лілеями, рожевою липчицею, петрушачастим болиголовом, видніла Доброводівська рівнина.
Полковник, осавул і писар в’їхали в річку. Переправившись плавом, збочили на правому березі. Провідники-вожі вже заздалегідь знайшли кращий брід.
У воду вступила кіннота. Поводи опущено. Пофоркуючи, коні попливли, несучи вершників.
Морозенко сидів як влитий у сідлі. Немилосердно пекло сонце. Не затулявся долонею, пронизливо дивився на своє військо.
Вершники твердо тримались на конях. Ряд за рядом спускалися в річку — з води випливала лава за лавою. Чорні й сині очі кресали блискавки — козаки! Воля або смерть!
Коні були хоч і різномасті, але добрі — степовики, рідко траплялися низькі, татарські. Коні — до пари вершникам, а вершники — до пари коням: в буйні гриви заплелося степове безмежжя, вуха стрижуть, чатують ворога, а очі пасуть свободу.
Полковник усміхався своїми очима на запальні козацькі погляди — напивався побратимської мужності.
Він проводжав їх лава за лавою, дивлячись на їх молоді руки — на зброю. Їжачились гострі списи, звисали довгі й криві шаблі — довгі добуті в боях з панами-магнатами, а криві — з невірними бусурманами. За плечима — самопали, мушкети, які теж віднято в тих же панів і мурз. Мало самопалів, мало мушкетів: більше пищалей, гаківниць і луків із стрілами — дідівської зброї. Хіба й дивно, що вершники часто без чобіт, — босі ноги в стременах.
За кіннотою — піші. Входили у воду, як в купіль. Високо підіймали над своїми головами сулиці, коси, залізні ціпи й рідко хто не лише гаківницю, а й шаблю. То були гречкосії — вусані й молоді чубані, які покладалися на свою силу.
Регіментову артилерію переплавляли на плотах і на руках. Колюбрини, картавни, які було відвойовано, знято з фортець і галер, — тепер ці гармати мали послужити повсталим.
Підтягнувся обоз. І коли, розпрягаючи волів, а вози ставлячи на плоти, обозники почали давати собі лад, Морозенко торкнув коня. Його вороний рушив учвал. І, їдучи зі своїм військом, ще раз спостерігаючи й вивіряючи його силу, він думав: «Ми всі випірнули, випливли з Дніпра, щоб стати твердою ногою на його обох берегах — на Лівобережжі й Правобережжі. Станемо, вистоїмо — будемо людьми. А не встоїмо, не вистоїмо — пропадем».
Доброводівська рівнина — незасіяні поля, луки розкинулися між горбами й пагорбами. З південного сходу темнів чорний ліс, який тягнувся у Карпати. Мрів Медоборівський кам’янистий кряж. Звідти мала ось-ось підійти допомога — загони хана-кримчака. З північного заходу, з того кутка, який завжди віщує непогоду, повинен насунути Ярема Вишневецький зі своїм королем. Кіннота, піщі й артилерія готувалися до бою. За козацьким звичаєм оборону зайнято за рікою — лоб до лоба з ворогом. Зз плечима — топкі болота і вода.
Ворохобна, рудувата курява випливла з Чорного лісу, хижо стелячись над Недоборами: йшли татари.
Морозенко спостеріг цю куряву, яка вставала начеб опісля пожежі, гірко посміхнувся в свій молодий вус, потяг за повід коня й обернувся в протилежний бік.
Ще ніхто нічого не бачив: північний захід тонув у теплій голубуватій імлі, яка дихала лагідним вітерцем.
Полковник раптом звівсь на стременах і напружив очі — сонце палило в потилицю. Йому було далеко видно. Крайнеба мовби моргнув йому бровою. Ця брова не відірвалася від обрію. Весь час зростаючи і весь час насуваючись, вона росла і ширшала, погрожуючи заступити все небо.
Стримуючи на скаку коня, до Морозенка під’їхав писар, а з ним мурзак. Писар був одночасно товмачем. Він передавав, що хан привів свої сили, що йому вже ставлять намет і він жде до себе. Посланець-мурзак з ріденькою борідкою, по-котячому усміхаючись, приязно загелкав:
— Еге-лла… — мовляв, так, сам хан чекає.
Полковник начеб не чув: дивився поперед себе. Тепер і писар побачив, як здалеку насувається лядське, панське військо. Непроглядна, важка хмара навалювалася і навалювалася.
— Ізрафіл! Ізрафіл! — прорік мурзак і, не чекаючи, щоб супроводжувати полковника, помчав на жвавому конику до татарського табору.
Писар буркнув, розтлумачуючи його вигуки: «Ангел смерті! Ангел смерті!» — але Морозенко нічого на це не відповів, не повівши навіть вухом. Він мовчки, пильно й зосереджено спостерігав, як навально котиться вороже військо, як у його хмарі раз за разом зблискують проти сонця зброя і бойові обладунки. Коли на сусідніх горбах з’явилася крилата гусарія, проказав:
