Маленька принцеса - Бернетт Фрэнсис Ходгсон (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
— Досить цих величних замашок, — відрізала міс Мінчін. — Час для них минув. Ви більше не принцеса. Я відішлю ваш екіпаж і вашого поні, а вашу покоївку звільню. Тепер ви вдягатиметесь у свій найстаріший і найпростіший одяг — ваші екстравагантні сукні не пасують теперішньому становищу. Тепер ви така, як Беккі, — вам треба працювати, щоб заробити на життя.
На її здивування, у дитячих очах промайнув слабенький промінчик світла — тінь полегшення.
— Я зможу працювати? — запитала Сара. — Якщо ви дозволите мені працювати, то все це не так важливо. Що я зможу робити?
— Усе, що вам накажуть, — почулась відповідь. — Ви розумна дитина, схоплюєте все швидко. Якщо з вас буде користь, я дозволю вам тут лишитись. Ви добре говорите французькою і зможете допомагати в навчанні найменших учениць.
— Правда? — вигукнула Сара. — Ох, будь ласка, дозвольте мені це робити! Я знаю, що змогла би їх навчати. Вони мені подобаються, а я їм.
— Досить цих дурниць про симпатії, — сказала міс Мінчін. — Вам доведеться робити більше, ніж просто навчати учениць. Ви будете виконувати різні доручення на кухні й у класі. Якщо мене щось не влаштує, я вас просто вижену. Запам’ятайте це. А тепер ідіть.
Сара непорушно стояла якусь мить, дивлячись на міс Мінчін. У її голівці громадились глибокі й дивні думки. Потім вона розвернулась, щоб вийти.
— А заждіть-но! — вигукнула міс Мінчін. — Хіба ви не збираєтесь мені подякувати?
Сара спинилась, відчуваючи, як її обіймають дивні думки.
— За що? — спитала дівчинка.
— За мою доброту до вас, — відповіла міс Мінчін. — За те, що я по своїй доброті даю вам дім.
Сара зробила два чи три кроки до власниці пансіону. Дівчинка схвильовано дихала, і коли заговорила, в її голосі вчувалося дивне, недитяче обурення.
— Ви не добра, — сказала вона. — Ви не добра, і це не дім.
На цих словах Сара повернулась і вибігла з кімнати до того, як міс Мінчін встигла спинити її і зробити бодай щось замість того, щоб дивитись із німою злістю їй услід.
Дівчинка повільно піднімалася сходами, важко дихаючи, і міцно притискала до себе Емілі.
— Як би я хотіла, щоб вона розмовляла! — сказала Сара сама до себе. — Якби ж вона тільки вміла говорити.
Сара збиралася піти до своїх покоїв, лягти на шкуру тигра, притулитися щокою до голови великої кішки, а потім дивитись на вогонь і думати, думати, думати. Та щойно вона піднялась нагору, з її кімнати вийшла міс Амелія, зачинила за собою двері і стала перед дівчинкою. Вона виглядала знервованою і почувалась ніяково. Просто глибоко в душі соромилась того, що зараз мусила зробити за наказом сестри.
— Вам… Вам сюди не можна, — сказала вона.
Не можна сюди? — вигукнула Сара й відступила крок назад.
— Це більше не ваша кімната, — відповіла міс Амелія і трохи почервоніла.
І раптом Сара зрозуміла. Вона збагнула, що це був початок перемін, про які говорила міс Мінчін.
— А де моя кімната? — спитала вона, сподіваючись, що її голос не тремтітиме.
— Ви будете спати на горищі, в кімнаті біля комірчини Беккі.
Сара знала, де це. Їй розповідала Беккі. Вона повернулась і піднялася сходами ще на два переходи. Останній був дуже вузький, на підлозі лежав затертий смугастий килим. Вона почувалась так, ніби йде геть і лишає далеко позаду себе світ, у якому жила інша дитина, яка більше не здавалась їй нею самою. А нова дівчинка, яка зараз піднімалася сходами на горище, була зовсім іншою людиною.
Коли Сара дісталась до дверей, що вели на горище, її серце гучно забилося. Вона відчинила двері, спинилася навпроти них і озирнулась довкола себе.
Так, це був справді інший світ. Кімната зі скошеною стелею. Стіни побілені, проте вже потьмяніли, й місцями з них відлущувалася штукатурка. Іржава камінна решітка, старе тверде залізне ліжко, накрите вицвілою ковдрою. Старі пошарпані меблі, які вже відслужили свій вік унизу, тепер стояли тут. Крізь віконце в даху виднілося похмуре сіре небо. Під вікном стояв старий пуф для ніг, оббитий червоною тканиною. Сара підійшла до нього і сіла. Вона рідко плакала. Не заплакала й тепер. Поклала Емілі на коліна, схилила до неї голову й міцно її обняла. Так вона сиділа тут, понурившись, без жодного слова, без жодного звука.
Раптом почувся тихенький стукіт у двері — стукали так тихо й скромно, що Сара спершу навіть не почула. Вона оговталась лише тоді, коли двері тихенько відчинились і з-за них зазирнуло заплакане обличчя. Це була Беккі — вона потайки плакала кілька годин, витираючи свої очі кухонним фартушком, доки ті зовсім не почервоніли.
— Ох, міс, — ледь чутно мовила вона. — Можна мені… Чи дозволите ви мені зайти?
Сара підняла голову й подивилась на неї. Вона спробувала усміхнутись, але не змогла. Раптом — це відбулося через любов і співчуття, що струменіли з очей Беккі, — її обличчя стало по-дитячому беззахисним, втративши надто дорослий вираз, притаманний йому зазвичай. Вона простягнула руку і гірко зітхнула.
— Ох, Беккі, — мовила Сара. — Я ж казала тобі, що ми однакові. Просто дві дівчинки, дві звичайні дівчинки. Бачиш, це правда. Між нами тепер немає ніякої різниці. Я більше не принцеса.
Беккі підбігла до неї, схопила її руку й притисла до себе. Потім опустилась на коліна біля Сари і заплакала від любові й болю.
— Авжеж, міс, ви принцеса, — схлипувала вона, ковтаючи слова. — Хоч би що сталось… із вами… хоч би що сталось… Ви все одно будете… будете принцесою… Цього ніщо не змінить.
Розділ 8
На горищі
Перша ніч, яку Сара провела на горищі, закарбувалась в її пам’яті на все життя. Тоді вона пережила страхітливе, нелюдське горе, про яке ніколи нікому не розповідала. Ніхто б її не зрозумів. Навіть добре було, що вона опинилась у незвичному оточенні й лежала без сну, відволікаючись від своїх страждань. Незручності, яких вона зазнала, повертали її до реального світу. Хтозна, може, якби все склалось не так, її страждання виявились би завеликими, щоб їх пережити.
Адже ніч спливала, а дівчинка не згадувала ні про що, крім однієї думки, яка цілком заполонила її існування.
— Мій татко помер! — шепотіла вона знову і знову. — Мій татко помер!
Згодом, коли минув якийсь час, вона пригадала, що в ту першу ніч ліжко було таким твердим, і вона безупину крутилась на ньому, намагаючись зручніше вмостись. Темрява здавалась непроглядною — Сарі ще ніколи не доводилось опинятись у такому темному приміщенні. А над дахом і в димарях завивав вітер — пронизливо, страхітливо, наче жива істота. Потім почалося ще гірше. Щось шкрябалося, дріботіло й попискувало за стінами і попід дошками підлоги. Сара знала, що це означає, — їй розказувала Беккі. Це пацюки та миші чи то боролись, чи то гралися. Раз чи двічі дівчинка навіть чула, як лапки з гострими кігтиками біжать просто по підлозі, і вона пригадувала згодом, що тоді, почувши цей звук, підхопилась на ліжку й сіла тремтячи, а потім лягла й залізла з головою під свою ковдру.
Зміни в її житті стались надто раптово — ніхто не дбав про те, щоб зробити їх поступовими.
— Вона мусить звикати до умов, у яких житиме, — сказала міс Мінчін міс Амелії. — Їй треба зрозуміти, чого чекати надалі.
Марієт звільнили наступного ж ранку. Колишня вітальня Сари змінилась до невпізнання — дівчинка краєчком ока зазирнула туди крізь відчинені двері. Прибрали всі оздоби й предмети розкоші, а в куток уже поставили ліжко. Кімната перетворилась на спальню для якоїсь нової учениці.
Коли Сара спустилась на сніданок, то побачила, що її місце біля міс Мінчін уже зайняла Лавінія. Сама міс Мінчін холодно звернулась до колишньої взірцевої учениці:
— Можете братись до своїх нових обов’язків, Саро, — сказала вона. — Займіть місце біля наймолодших учениць за меншим столом. Ваше завдання — стежити, щоб вони поводились тихо і не переводили їжу. Ви б мусили з’явитись тут раніше. Лотті вже розлила свій чай.
