Маленька принцеса - Бернетт Фрэнсис Ходгсон (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
Тепер міс Мінчін зрозуміла, що в її житті раніше не було такого провалу. Її взірцеву ученицю разом із багатим батьком немовби одним подувом вітру віднесло від її пансіону. Вона почувалася ображеною та обдуреною і була впевнена, що всі: капітан Кру, Сара, містер Берроу — винні у цьому.
— Ви хочете мені сказати, — вигукнула вона, — що не лишилось нічого? Що Сара не матиме багатства? Що це дівчисько бідне, мов церковна миша? Що в мене на шиї замість багатої спадкоємиці сидить злидарка?
Містер Берроу був хвацьким ділком. Він відчув, що зараз — чудова мить, аби одним махом позбутись будь-якої відповідальності.
— Справді, вона тепер злидарка, — відповів він. — І справді, вона на вашій шиї, пані. У цілому світі в неї не лишилося рідної душі, про яку мені було би відомо.
Міс Мінчін дивилась просто себе. Здавалося, зараз вона відчинить двері, вибіжить із кімнати і припинить гучні веселощі, що долинали з вітальні, де святкували день народження.
— Це жахливо! — мовила міс Мінчін. — Цієї миті вона сидить у моїй вітальні, вбрана у розкішну шовкову сукню й мережива, та святкує свій день народження за мій кошт!
— Звісно, якщо вона святкує, то тільки за ваш кошт, пані, — спокійно відказав містер Берроу. — Контора «Берроу і Скіпворс» не несе жодної відповідальності. Мені ще не доводилося чути про таке раптове розорення. Капітан Кру помер, не оплативши й наш останній рахунок — а він був чималий, повірте.
Міс Мінчін повернулася до дверей. Її обурення наростало. Сталося найгірше з усього, що тільки могло намаритися.
— Зі мною сталось те саме! — скрикнула вона. — Я завжди була так упевнена в оплаті, що дозволяла будь-які найбезглуздіші витрати для цієї дитини. Я оплатила рахунок за цю несосвітенно дорогу ляльку і за її неподобно розкішний гардероб. Ця дитина завжди мала все, що тільки хотіла. У неї був екіпаж, поні й власна покоївка. І я все це оплачувала з того часу, як прийшов останній чек!
Містер Берроу очевидно не збирався вислуховувати розповідь про образи міс Мінчін після того, як висвітлив позицію своєї контори й виклав сухі факти. Розлючені власниці пансіонів не викликали в нього ані найменшої симпатії.
— То ліпше не платіть ні за що, пані, — зауважив він. — Хіба що ви хочете зробити юній панночці подарунок. Вам ніхто «дякую» за це не скаже. А вона сама не має за душею ані пенні.
— Але що ж мені тепер робити? — вимогливо запитала міс Мінчін, ніби вважала, що адвокат зможе дати всьому раду. — Що ж мені робити?
— Тут уже нічого не зробиш, — сказав містер Берроу, знімаючи окуляри й кладучи їх до кишені. — Капітан Кру помер. Його дитина лишилася без грошей. Відповідальності за неї не несе ніхто, крім вас.
— Я не відповідальна за неї, я відмовляюся нести відповідальність!
Міс Мінчін аж зблідла від люті.
Містер Берроу розвернувся, щоб іти.
— Нічого не можу вдіяти, пані, — мовив він байдуже. — Контора «Берроу і Скіпворс» не несе жодної відповідальності. Звісно ж, мені дуже прикро, що так сталось.
— Якщо ви думаєте, що її ось так можна мені нав’язати, то дуже помиляєтесь, — лютувала міс Мінчін. — Мене ошукали, обвели довкола пальця! Я викину її на вулицю.
Якби власниця пансіону не захлиналася від обурення, вона була б обережніша у словах. Але ж зараз вона зрозуміла, що на неї скидають розпещене дівчисько, яке до того ж завжди її дратувало, — тож міс Мінчін втратила самовладання.
Містер Берроу спокійно рушив до дверей.
— Я би не робив цього, пані, — зронив він. — Це виглядало б не надто добре. Неприємна історія, навряд чи вона посприяє репутації закладу. Учениця, яку викинули геть, — без грошей і знайомих.
Він був розумний ділок і добре знав, про що каже. А ще покладався на здоровий глузд міс Мінчін — вона теж неабияк зналася на справах, тож могла розібратись у ситуації. Вона б не допустила вчинку, який міг дати підстави людям осуджувати її за жорстокість і безсердечність.
— Краще б ви лишили її тут і залучили до якоїсь роботи, — додав адвокат. — Гадаю, вона — розумна дівчинка. З неї буде багато користі, коли підросте.
— З неї буде багато користі ще до того, як вона підросте! — вигукнула міс Мінчін.
— Упевнений, ви цього доможетесь, — мовив містер Берроу, скрививши губи в посмішці. — Переконаний, так і буде. На все добре!
Він поклонився і зачинив за собою двері. Міс Мінчін кілька хвилин стояла непорушно, втупившись перед собою. Усе, що сказав адвокат, було правдою. Вона це розуміла. Збитків їй ніхто не відшкодує. Її зразкова учениця розтанула, мов сон, а замість неї лишилося маленька голодранка, без друзів і родини. Гроші, які вона витратила на власний розсуд, було втрачено, й надії на їх повернення не лишалося.
Коли міс Мінчін стояла так, пригнічена усвідомленням своїх втрат, до її вух долинули веселі голоси з вітальні, де й досі тривало святкування. Що ж, принаймні це вона може зупинити.
Міс Мінчін уже рушила до дверей, аж тут вони відчинились і на порозі з’явилася міс Амелія. Зауваживши змінене, розлючене обличчя сестри, вона стривожено ступила крок назад.
— Що сталося, сестро? — вигукнула вона.
У голосі міс Мінчін звучала неприхована лють.
— Де Сара Кру?
Міс Амелія була спантеличена.
— Сара? — перепитала, затинаючись. — Вона з дітьми в твоїй кімнаті, звісно.
— У її розкішному гардеробі знайдеться чорна сукня? — поцікавилася власниця пансіону з гіркою іронією.
— Чорна сукня? — міс Амелія знову почувалася спантеличеною. — Чорна?
— Вона має сукні яких завгодно кольорів. А чорна в неї є?
Міс Амелія зблідла.
— Ні… Та-ак! — мовила вона. — Правда, сукня вже закоротка для дівчинки. Старенька чорна оксамитова сукня, але Сара вже з неї виросла.
— Тоді піди й накажи їй зняти те сміховинне рожеве вбрання. Хай одягне чорню сукню, байдуже, коротка вона на неї, чи ні. Розкіш для неї закінчилась!
Міс Амелія заламала свої пухкі руки й розплакалась.
— Ох, сестро! — схлипувала вона. — Скажи мені, що сталось?
Міс Мінчін не витрачала зайвих слів.
— Капітан Кру помер, — сказала вона. — Помер, не лишивши ані пенні. Це зіпсоване, розманіжене, примхливе дівчисько тепер бідне, як церковна миша, — та ще лишилось у мене на руках!
Міс Амелія важко опустилася на найближчий стілець.
— Я витратила сотні фунтів на дурнички для неї. Мені ніхто й ніколи не поверне ані пенні за мої збитки. Іди і припини це безглузде святкування. І нехай мерщій переодягнеться!
— Я? — міс Амелія відчула, що їй забило дух. — Я м-мушу піти й сказати їй?
— Негайно! — пролунала сповнена люті відповідь. — Не сиди тут, вирячивши очі, як гуска! Іди!
Бідолашна міс Амелія вже звикла, що її називають гускою. Зрештою, вона й сама знала, що схожа на гуску, — кому ж, як не їй, належало виконувати різну неприємну роботу. Як це було важко — увійти до кімнати, повної веселих дітей, і сказати іменинниці, що та раптом стала маленькою злидаркою, що їй негайно слід піднятися нагору і вбрати чорну сукню, з якої вона вже давно виросла! Та навіть брудну роботу хтось мусить робити. Без сумніву, це був не той випадок, коли можна сперечатися або ставити запитання.
Міс Амелія терла очі хустинкою, доки вони не почервоніли. Потім підвелась і вийшла з кімнати, не ризикнувши промовити ані слова. Вона знала: коли старша сестра поводиться так, як зараз, найрозумніше — без заперечень виконувати всі її накази. Міс Мінчін крокувала кімнатою. Говорила вголос сама до себе, навіть не усвідомлюючи цього. Протягом усього минулого року вона тішилася надіями на те, що діамантові копальні відкривають перед нею неабиякі можливості. Навіть власниці пансіонів можуть розраховувати на те, що накопичать неабиякі статки, якщо в цьому їм допоможуть власники копалень. А тепер замість того щоб із нетерпінням очікувати на прибутки, їй не лишалося нічого, крім як озиратись назад, підраховуючи збитки.
— Принцеса Сара, аякже! — бурчала вона. — Цю дитину розпестили так, ніби вона гідна бути самою королевою!
