Вождь справедливих - Лісковацький Ришард (чтение книг .TXT) 📗
— Ти чого тут? Не стій мені перед очима. Гаєвський! Шибки вставляти хто буде?
Серед багатьох чудових рис, властивих панові Миколаю, одне з перших місць посідає його неперевершена пам’ять. Сторож пишається тим, що йому відомі прізвища всіх тутешніх варварів. І справді, ще не було такого випадку, щоб він помилився.
— Я до вас у дуже важливій справі, пане Миколай…
— Геть з-перед моїх очей! Я, директор і педагогічна рада постановили, що…
— Дуже слушно, пане Миколай. Підписуюся під цією постановою обома руками.
— Ти мене з пантелику не збивай, бусурмане… Мабуть, знову якогось пацюка несеш у кишені? Я б вас усіх…
Він замахав кулаками, ніби намагався цією виразною пантомімою показати, що чекало б усіх варварів, якби йому, Миколаєві, надали в гімназії відповідних прав…
— Пане Миколай, ми таки справді ватага варварів…
— Весь світ уже про це знає, — буркнув сторож і трохи приязніше подивився на Гаєвського.
— У цій гімназії занадто з нами панькаються. Якби я тут був директором, то зразу запровадив би покарання різками.
— Колись так і було, — зітхнув Миколай. — За моїх часів таким варварам давали в зуби «вовчий квиток»… і всього найкращого, цілуй замок, коли не годен поводитись як цивилізована істота.
— Пане Миколай, мені якраз і потрібен один з таких нецивілізованих.
— Один? У цих класах взагалі таких немає.
Адам одразу погодився з таким присудом і поквапився додати, що й себе почуває найбільшим варваром у світі, що якби не пан Миколай, то цей червоний будинок напевно вже давно щез би з лиця землі. Він так каявся, так вихваляв тверду руку й чоловічу рішучість пана Миколая, що той загубився в цих похвалах, як у густому лісі. Він навіть висловив дуже ризиковане припущення:
— Ти, Гаєвський, ще не зовсім утрачений для людства. Може, все-таки щось із тебе виросте. — Однак засоромився свого надмірного оптимізму і квапливо додав:— Хоча певності в мене й немає.
Та минуло кілька хвилин, і пан Миколай почав явно втрачати грунт під ногами. А коли Гаєвський з блиском натхнення у очах заявив, що якби це від нього залежало, то пан Миколай давно б уже був міністром освіти, сторож похитнувся. Мовчки викурив половинку сигарети й прошепотів так тихо, аж сам злякався цього шепоту:
— Кажи, люцифере… кажи чесно, чого ти сюди приліз!
Адам розповів про пацюка, про Богдана й про те, що весь клас звинуватив Ліпку, а це дуже серйозна справа, тож треба її серйозно вивчити, як у справжньому суді.
Порівняння з судом особливо сподобалось Миколаєві. Адже він хвалився колись, що якби не відповідальна робота в гімназії, пішов би на службу в суд. Може, там краще б оцінили його запал у боротьбі з варварством?
— То ти питаєш, хто тут учора крутився?
— Може, ви помітили щось підозріле?
— Я все бачу. От, приміром, цей ваш Ліпка хотів силою прорватись нагору.
— Але, здається, не прорвався? — спитав Адам з надією, що сторож підтвердить його сумніви.
— Ні, цього Ліпку я маю на оці, як нікого. Навіть на сходи не дав йому ступити. Тільки як прийшов учитель Микула…
— Ага, аж тоді ви пустили нас. А крім Ліпки, ви нікого не бачили?
Сторож заплющив очі, лоб його вкрився рясними зморшками.
— Та дай ти мені спокій! — раптом обурився він. — Геть звідси! Думаєш, мені тільки й клопоту, що пригадувати вчорашній сніг?
Та коли розчарований Адам уже відійшов на кілька кроків, навздогін йому раптом пролунало:
— Почекай, щось я пригадую! Коли скінчились ваші збори, були тут варвари з 2-Б. Еге ж, так воно й було… один із них загубив у класі авторучку.
— І пішов шукати?
— Двоє пішло, а третій лишився зі мною. Але ручки так і не знайшли. Слухай, іди-но собі краще додому й не мороч мені голову всякими дурницями.
Ще не було нічого певного, лише домисли, але Адам учепився за них, як за останню ниточку надії.
Час квапив, кожна година, що минала, оберталася проти Богдана. І Адам вирішив ризикнути, спробувати щастя у, здавалося б, божевільній грі. Він не пішов додому, а подався просто на зустріч з ворогом. Ворог жив на околиці міста в маленькому дерев’яному будиночку, що пам’ятав, мабуть, ще Січневе повстання. Стрілись вони в низенькому, дуже темному коридорчику, і Адам одразу відчув, що другокласник настроєний вельми агресивно.
— Чого ти хочеш? Ще невідомо, чия взяла. Зустрінетесь ви нам на темній вуличці…
— А як почуває себе твоя голуба сорочка? — з турботою в голосі питає Адам.
— А як почуває себе синій костюм вашого шмаркача? — не залишається в боргу другокласник.
— Еге, де той костюм…— Адам мало не хлипає. — Віриш, залишилось від нього тільки шмаття черевики чистити.
— От бачиш! — зраділо вигукує ворог. — Ніби ми й програли, а насправді ви зазнали поразки. Краще було не починати.
— Я б і не починав, це Ліпка набаламутив, думаєш, мені потрібні ці розтелепи?
— Авжеж, думаю. Бо всі знають, що ти їхній ватажок.
— Сміх, та й годі! Був ватажком, а тепер годі. Кінець із Справедливими…
— Погризлися?
— Точно.
Ворог мовчить. Мабуть, розмірковує над тим, який зв’язок може мати цей розкол у Справедливих з появою їхнього ватажка в його домі. Певно, так ні до чого й не додумується, бо питає:
— Чого ти прийшов сюди?.. Тільки не крути.
Адам на мить затамовує подих, потім схвильовано випалює:
— Таємниця! Справа надзвичайно важлива, обговорити її я можу тільки із сміливим хлопцем.
— Серед Справедливих такого не знайшлося?
— Може, сміливого я і знайшов би, але тут не лише про сміливість мова. Це такий мусить бути, щоб і словом не прохопився, навіть коли його роздирали б на шматки та ще й присолювали. Такого, на жаль, у мене немає.
— Ти не міг би говорити трохи ясніше? — В голосі ворога зажевріла іскра цікавості. Треба сильно дмухнути, щоб із цієї іскри спалахнуло полум’я.
— Ясніше? В цьому коридорі? Слухай, та за розкриття цієїтаємниці половина Красностава мені ноги цілувала б.
— Вигадуєш… Хочеш з мене дурника зробити?
— Тоді я пішов, — сказав Адам, але лишився на місці.
— Почекай! — Іскра розгорялася. — Не гарячкуй. То ти вважаєш, що я підходжу?
— Я все як слід обдумав. Ти хоробрий, кмітливий і мовчати вмієш, гадаю, як самурай.
Вже вдруге за сьогодні Адам підкуповував людей лестощами. Він і не сподівався, що це вдаватиметься йому без особливих зусиль…
— То що я маю зараз робити?
— Іти за мною й мовчати. Є в мене одне таке спокійне місце, де ми все докладно обговоримо.
І вони пішли. Адам вів свого нового спільника на луг. Всю дорогу він щось шепотів собі під ніс, наче божевільний або чаклун. Ворог занепокоєно позирав на нього і чимраз більше нетерпеливився.
— Що ти там бурмочеш, голова в тебе болить, чи що?
— Просто розриває мене ця таємниця! Я вже більше не можу. Добре, що ти погодився, а то я б з глузду з’їхав від перенапруження.
— Слухай, а може, це якась кримінальна справа?! Я не дам себе вплутати в такі речі… Мені зовсім не хочеться опинитись у тюрмі.
Адам співчутливо усміхнувся. Він навіть зупинився на хвильку, щоб його слова прозвучали переконливіше.
— Кримінальна? Мені ще життя любе, і воля теж не набридла. Це, правда, річ дуже спокуслива, та водночас така ж безпечна, як гра в квача.
Вони вже були за два кілометри від міста, біля глибокої землянки, до якої в холодні осінні дні набивалося повно пастухів. Землянку збудували три роки тому, під час війни. Двері в неї були міцні, дах — ще міцніший. Грубезні балки були присипані майже метровим шаром землі. Адам добре знав цю схованку. Саме тут вони зачаїлись колись, очікуючи банду Худяка. Потім вискочили, наче з-під землі, і не встиг Худяк скомандувати, як його армія вже не існувала. Тепер Адам прийшов сюди теж не випадково. Адже йшлося про велику таємницю, якої навіть вітер не мав права почути. Ця таємниця лопотіла в повітрі, немов полковий прапор. Вони вслухалися в це лопотіння, дивлячись в очі один одному з дедалі більшим довір’ям. Учора вороги, а сьогодні — союзники, об’єднані великою спільною справою.
