Вождь справедливих - Лісковацький Ришард (чтение книг .TXT) 📗
Отож, зважаючи на ці випадкові й не надто далекі вояжі, можна собі уявити, скільки втратив Богдан, позбавлений можливості поїхати до Варшави. Та хіба тільки Варшаву? Адже йшлося тут не про Варшаву і не про Щецін. Ті, хто вирішив затримати Богдана в Красноставі, торпедували — правда, зовсім випадково — корабель, на якому Богдан вибирався до Америки. Корабель ще не вирушив з порту, а торпеда, пущена директором гімназії та вчителькою Бродзіцькою, вже наздогнала його…
На другий день був саме урок польської мови. Вже перші хвилини провіщали якусь несподіванку. Бродзіцька почала робити перекличку, але на літері «Е» на мить урвала її й неспокійно розгледілася по класу. Ніхто не знав, у чім річ, тож трохи дивна поведінка вчительки особливої уваги до себе не привернула. Бродзіцька прочитала ще кілька прізвищ і знову замовкла. Адамові здалося, що вона блідне. Інші, мабуть, теж це помітили, бо всі очі раптом звернулися в одному напрямку, до вчительського столу, за яким сполотніла Бродзіцька з чимраз більшими зусиллями втримувала душевну рівновагу. Нарешті, дійшовши до літери «Р», вона з тріском згорнула журнал, нервово встала із стільця й закричала голосом, що переривався від обурення:
— Хто це зробив?!
Запитання було дуже складне, і ніхто навіть не намагався на нього відповісти. Бо ж невідомо було, про який злочин ідеться.
— З мене досить…— прошепотіла Бродзіцька вже не так рішуче, пішла до вікна й розчинила його навстіж.
Кілька довгих хвилин панувала мертва тиша. Потім клас збуджено зашепотівся, а ще трохи згодом хтось дзвінко вигукнув:
— А що таке? Ми і справді не знаємо, в чім річ!
Лиш тепер Бродзіцька наказала Казикові Врубелю вийти з-за парти й підійти до столу. Казик став, неспокійно чекаючи на дальші розпорядження.
— Ти що-небудь чуєш? — спитала вчителька, наближаючись до Казика.
— Смердить, — промовив Казик, поглядаючи на клас так, наче щойно зробив якесь велике відкриття.
— Авжеж… смердить… — погодилася Бродзіцька. — Але що? Я жду вашої відповіді.
На уроках Бродзіцької, та й не тільки на її уроках, вони, бувало, викидали різні коники. Допустити до того, щоб у класі запанував цілковитий спокій, вони ніяк не могли. Що б тоді подумали про них учителі? Мабуть, перестали б їх сприймати всерйоз. Клас, у якому учителям не роблять різних несподіванок, — це клас безхарактерний. Ніхто про нього слова доброго не скаже, ніхто не згадає розчулено.
Але ж на сьогодні ніяких жартів не планувалося. Хіба що хтось самостійно…
Ластатий і Кальош зголошуються бути добровольцями:
— Треба знайти, що саме смердить… Ми швиденько, раз-два…
Хлопці ходять по класу, принюхуючись, мов поліцейські собаки, і кривлячись з відрази, бо запах просто нестерпний. Заглядають під стіл… це десь тут… ні, десь вище…
— Швидше, бо зомлію! — стогне Кальош і справді стає блідіший від Бродзіцької.
Ластатий висуває шухляду, очі в нього розширяються, він вадкує.
— Там… там воно… я його не чіпатиму!
Всі зірвалися з парт і кинулись до столу. Кожен хотів побачити на власні очі, що ж там у шухляді. Бродзіцька стояла біля вікна, віддавши всю ініціативу в руки галасливого гурту.
— Пацюк! Здоровенний який!
— Наче кіт!
— Бридкий дохлий пацюк!
— Це вже не жарти, це неподобство!
— Заберіть його й викиньте геть, бо ще якась епідемія почнеться!
А що ніхто особливо не квапився витягати пацюка, то Лясковський вибіг з класу й за хвилину привів Миколая. Сторож схилився над висунутою шухлядою, скрушно дивлячись на це паскудство.
— Винесіть, — тихо озвалася Бродзіцька, і досі стоячи біля вікна.
— Варвари, — зітхнув Миколай. — І пацюка не пожаліли. Кари на них немає, пані вчителько… Каторга за ними плаче.
У кошику для сміття він знайшов великий клапоть паперу і, заплющивши очі, вхопив папером пацюка за хвіст.
Нервовіші теж позаплющували очі. Хтось простогнав, що не зможе сьогодні обідати, і всі зітхнули з полегкістю, коли сторож Миколай разом із тією смердючою бридотою зник за дверима.
І тільки тепер почалося… Крики, протести, взаємні звинувачення, погрози. Бродзіцька з помітною відразою вернулася на місце за столом. Угамувала клас, що не дуже легко було зробити, і вдруге запитала:
— То хто ж це все-таки зробив?
Майже всі, як по команді, звернули погляди на Богдана. Богданове обличчя неначе скам’яніло, і цей спокій видавався їм зараз дуже підозрілим. Як-не-як, у Ліпки були причини помститися… Правда, в класі ще дехто мав двійки з польської мови, але майже всі — дівчата. З хлопців — тільки Ліпка та Едек Сусель. Проте навряд чи можна підозрювати Суселя. Фантазії в нього — ані на гріш, до того, кожен знає: Едек боїться здохлої жаби і нікчемного павука, що вже тоді казати про здохлого пацюка… Ні, Сусель відпадає. Тоді, може, хтось із дівчат! Явна дурниця! Пацюк і дівчина — зо сміху можна луснути. Якщо цей смердючий жарт — вияв помсти, то привинити його можна тільки Ліпці.
— Отже, це ти? — Бродзіцька дивиться смутним поглядом на Богдана. Цей смуток розхвилював хлопця так, що він ледве здобувся на слово протесту.
— Я можу присягнутися, повірте! Зроду б не додумався до такої дурниці… Це не я!..
Клас мовчить. Ніхто не звинувачує Ліпку, ніхто не захищає; всі тільки вперто дивляться на нього, наче хочуть залізти йому в душу, прочитати його думки.
— Хто ж тоді? — допитується Бродзіцька. — Не сам же пацюк у шухляду заліз! Зробити це йому було б дуже важко, хоча б із тієї причини, що, як вам відомо, дохлі пацюки бігати не можуть. Ліпко, а чому всі так дивляться на тебе?
— Звідки я знаю! — знизує плечима Богдан. — Нехай собі дивляться, поки в них очі не заболять.
— Зізнайся, Ліпко! — вихоплюється раптом Лясковський, — Це був дурний жарт! Ми не хочемо, щоб за нього відповідав увесь клас.
— Закрийся! — гарчить Богдан, наче злий пес. — У чому я маю зізнаватись?
Бродзіцька знову втихомирює всіх і урочисто заявляє:
— Я вам співчуваю. Сподіваюсь, ви самі між собою все з’ясуєте. Люблю жарти, але жарти дотепні, а це було так гидко, примітивно… Я вірю — винуватець зізнається сам.
І вчителька демонстративно вийшла з класу, лишивши учнів наодинці зі своїми здогадами і своєю совістю.
З Богданом неможливо було порозумітися. Він настовбурчився, мов півень, і ні на які запитання не хотів відповідати. Один раз тільки крикнув Адамові:
— Адаме! Невже й ти мене підозрюєш? Слово честі — я не маю з цим нічого спільного!
Вернувшись додому, Гаєвський ще раз дуже докладно проаналізував усю подію. Коли справді Богдан тут ні при чому, то варто поміркувати, хто в цьому мав інтерес і хто здатен підкинути цього огидного пацюка. Справа була надзвичайно серйозна. Адже в серпні Богдана чекала переекзаменовка в Бродзіцької. І ось тепер можна було сподіватися, що результати переекзаменовки навряд чи будуть утішні. Якщо Бродзіцька певна, що це справді Богдан помстився за двійку і за те, що йому відмовили в поїздці до Варшави, вона може суворо покарати його в серпні. А якщо це все-таки не Ліпка? Адже він дав слово честі. Богдана боягузом не назвеш… Правда, від нього можна сподіватись яких завгодно вибриків, але можна також і почути: «Так, це зробив я».
Все-таки хто міг це вчинити? Винуватця треба викрити будь-що. Бо йшлося тут уже не тільки про встановлення справедливості — йшлося про ім’я Ліпки, про наслідки його переекзаменовкн.
Гаєвський потирає рукою чоло й важко зітхає, ніби щойно видряпувався на дуже високий мур, з якого можна буде побачити справжнє обличчя злочинця. Злочинець мав прийти у клас найраніше… так, це дуже важливий момент. Може, саме Богдан щось знає про це?.. Адже вчора Богдан розповідав про сутичку з Миколаєм; виходить, це він прийшов учора першим. Міг збрехати, що сторож його не пропустив. То, може, все-таки Ліпка?
Адам підхоплюється із стільця і, застібаючи на ходу сорочку, біжить до гімназії. Уроки вже давно скінчилися. Сторож Миколай прогулюється по шкільному подвір’ю, раз у раз насторожено поглядаючи, чи не з’явиться під дверима гімназії ворог. Таки з’явився. Миколай пришвидшує крок, повертається під мури своєї фортеці і вже здаля свариться на Адама кулаком:
