Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич (читать книги онлайн полностью txt) 📗
? Що-що? ? спочатку дивується тітка Марійка, дивиться на свій виношений, уже без блиску, сачок, а далі зневажливо відкопилює м'які, з шафранистою окантовкою губи: ? Що той блиск, коли головне ? міцність. Ось так треба думати, господарю! ? переможцем дивиться на мене, а з її хитрих горіхових очей от-от капне весела олія.
? Чи так, чи не так ? не скажу: чого не знаю, того не знаю. ? Я хочу здиміти з двору, але балакучій тіточці, в якої, кажуть, язик не має спочинку і в сні, неодмінно хочеться чимось в'їсти меншого.
? То не знаєш? Так-так. І який же після цього буде з тебе хазяїн-господар! І що ти знаєш, опріч писати-читати? ? допікає до живого, бо вона затялась на тому, що наука для бідних ? це чужа худоба і свій батіг.
? Еге, чого я тільки не знаю! ? одразу поважнію, прикидаючи в голові, що тут мене голіруч не візьмеш.
? Скажи, скажи, причудо, може, й ми щось будемо знати про своїх сусідів.
? От лишень лічіть! ? загинаю великий палець на руці. ? Читати ? вмію, писати ? знаю, шарувати ? теж, підгортати ? так само, рубати-колоти дрова, боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступі ? знаю і політграмоту ? також. А на більше ? не вистачає пальців.
Але не мої чорнилом завазькані пальці, а політграмота доконала тітку Марійку.
? А що воно таке ? ця політграмота? ? запитала збентежено, усі її зморшки втихомирились, пригасли на обличчі, а з очей стекла весела олія.
? Е, про це довго треба казати, а в мене зараз нема ніякого часу, ? переможно став на підніжку біля перелазу, вискочив з подвір'я і прихапком зашумів снігами на другу вулицю. Захеканий, я зупинився посеред біло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце грає в піжмурки: зиркне собі на нього ? і сховається за хмару, і знову зирк ? ага, не знайшов мене! "Стук-стук-стук"!..
Е, це ж не сонце стукає, а дятел у червоній шапочці. Він, трудяга, вчепився ніжками в нашу стару грушу і так вибиває в барабан, мов запрошує всю столярську вулицю до танцю. Груша дослухається до пташиної музики і осипає на землю, на дятла і на його шапочку волохату паморозь.
Чи ж знаєте ви, що наша груша ? не просто собі груша, а шматочок історії? Це так вирішили в школі всі вчителі, а їх у нас зараз не один, як було перше, а чотири. Двоє із них навіть у газеті друкуються: той, що підписується вигаданим прізвищем, ? пише весело, а той, що під своїм, ? тільки сумно. Але це не завадило їм звернути увагу на нашу крислату грушу. І тепер я теж іншими очима дивлюся на неї, і на її цвіт, і на плід і навіть люблю інколи притулитись до шкарубкої кори, щоб почути, як ворушиться під нею сік і недалека минувшина, що найбільше стоїть мені в очах червоним козацтвом...
Хіба забудеться, як за селом у рожевих гречках, у гарячих соняшниках, у червоній пшениці зчепилися смерть і життя! Тут у передостанніх корчах шматок старого, прибулого з Європи, світу стявся з червоними козаками. Над клубками коней і людських тіл висвистували, злітали шаблі, біля сердець і в серцях ламалися списи, мов люди, плакали скалічені коні, стогнали, кликали матерів і найгіршими словами лаяли матерів поранені, і під копитами хрустіли кості.
З гарячих соняшників, з рожевих гречок і червоних пшениць бій перекинувся в село, корчами людських тіл вклублювався у вулиці й вулички. І тут, коло тинів, коло білих хаток, побіля вуликів і вишень, заточуючись, падала, підіймалась і знову падала Антанта.
Біля нашої груші припали з кулеметом два червоних воїни, вшкварили вогнем по захаращеній чужими мундирами вулиці, і, розповзаючись, вогнем відповіла їм вулиця. Кулі, на щастя, оминули червоних козаків, та не оминули нашу грушу...
Я не раз придивлявся до її обідраного, свинцем начиненого стовбура. І не раз я зустрічався з козаками красивими, завзятими, веселими. Вони приголубили моє дитинство, під їхнім прапором, умліваючи од радості, я колись виїхав за село... І все життя я відчуваю над собою безсмертне крило червоного прапора.
І, напевне, до останньої хвилини мені в очах будуть стояти оці розколихані блакитні світи, якими пролетіли на конях червоні козаки, пролетіли, наче з легенди, й увійшли в легенду.
Я й досі пам'ятаю, як у моїх рідних Дяківцях після бою плакали осиротілі коні: вони раніше дізнавалися і раніше оплакували убитих, аніж матері й дружини...
І хай мою і дитячу, і довічну любов приймуть оті лицарі революції, які шаблями видобували новий світ, щоб ми стояли посеред дня!
І хай простять мені деякі скептики пристрасть до коней, бо так склалося моє дитинство: на їхні сльози відповідали мої, дитячі, сльози...
Раптом у мої згадки натрушується переливчасте дзеленчання машталірського дзвоника. Я оглядаюсь ? і вірю й не вірю своїм очам: вулицею, вигнувши шиї, мчать вітроногі лошата, паморозь накинула на них заволохачені скатерті, а за ними на крильчастих санках, учепившись у віжки, стоїть розпашілий і гордий дядько Микола. Шапка в нього по-парубоцьки збита на вухо, кожух нарозхрист рве його назад, вусища ж метляються на всі боки, то розкриваючи, то затуляючи дядькову посмішку. Позад нього, скульчившись, як скорботна тінь, сидить тітка Ликерія, а за нею весело, немов м'яч, підскакує мій ровесник Іван.
Значить, у дядьковій калитці висвистівся вітер, і дядько зібрався на лошата. Я високо підіймаю свою заячу шапку, з неї випадає нив, і я верхом і низом вітаю дядька. Це, видать, йому дуже подобається, він осаджує біля мене лошат і киває на них бровами й вусищами.
? Ну, як?
? Змії! ? кажу лише одне слово.
Моя відповідь медом маже дядька Миколу.
? Змії! ? задерикувато округлює рота, а далі так ляскає батогом, ніби когось підсікає: ? Хай собі Антанта аж піниться, а хлібороб жити буде!
Ми з Іваном значущо ззирнулися, але засміятися побоялись, щоб не розгнівити веселуна. Це коли в нашому селі не знали, що таке Антанта, дядько Микола, як тонкий знавець різних міжнародностей, посвоєму розтлумачив незрозуміле слово.
? Живе собі в Європі, чи не під крильцем самої Англії, один король, на ймення Антон. Ну, а в нього, ? бачте, в сімейному ділі навіть у королів не все шито-крито, ? є вреднюча-превреднюча жінка Антанта, Антониха, по-нашому. Здавалося б, що їй, цяці з-за моря, треба до нашої землі і дядька? Так ні, усе сичить і сичить, і вогнем дихає на нас. З великої злоби і малого розуму зібрала вона з усіх усюд найманську челядь, ткнула їм рушниці в руки, галети в зуби, покинула свого Антона і притарабанилась аж до Одеси, щоб воювати з нами. Ну, а що вона матиме з цього? Одну дулю, навіть без маку, бо ми їй з фронту обіб'ємо і ребра, і хвоста, а тим часом король Антон із тилу ожениться на якійсь молоденькій мадемуазелі ? і шкреби тоді, Антанто, в потилиці, бо таке діло...
Щоправда, через якийсь час дядько Микола постарався забути свою небилицю і вже серйозно пояснював, що Антанта ? це каоліція. А коли хтось допитувався, що означає "каоліція", дядько з жалем дивився на нього, як на Пилипа з конопель, і казав:
? Та це, чоловіче, навіть ярмаркові кури знають, а мої вже й забути встигли.
Отак чогось ніхто й не добився від нього, що то за каоліція...
? Тату, ви ж обіцяли нас прокатати з вітерцем! ? нагадує Іван.
? Можна й з вітерцем, за цим діло не стане, ? погоджується дядько Микола, а тітка Ликерія безнадійно зітхає. ? Ти чого, люба, журишся, наче останнє спекла?..
? Ой людоньки добрі, ? стогне тітка Ликерія і так говорить, ніби перед нею зібралась громада. ? і нащо, скажіть, я виходила заміж за цього свавільця?
? Тільки для того, щоб не продешевити і в дівках не засидітись, ? одразу ж відповідає дядько Микола.
А тітка знову скаржиться невидимій громаді:
? Через ці лошата, людоньки, мій ошуканець залишив нас без ложки молока. А воно ж, повірте, було таке, що зорі стояли в ньому.
? А місяць не купався в твоєму молоці? ? безневинно запитує дядько Микола.
Але тітка Ликерія навіть бровою не повела на свого мужа, а далі питала поради в людей:
? Як нам тепер, кревні та рідні, жити без набілу?
