Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич (читать книги онлайн полностью txt) 📗
Люба зневажливо подивилася йому вслід і довірливо сказала мені:
? Ти, Михайлику, не журись. Що нам від такого заводія чекати? Ось пожди мене трошечки, ? я зараз! ? Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. ? Здогадався, що в мене?
? Де там.
? Дивись! ? і Люба простягає мені кілька зошитів у барвистих обгортках. ? Це твої.
? Чого ж вони мої?
? А хто рвав липовий цвіт?
? То ж я тобі так пособив. Та й скільки його нарвав.
? От якраз на ці зошити і нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.
Вагаючись, беру зошити:
? Тоді спасибі.
? Пиши на здоров'я, ? точнісінько, як дядько Себастіян, каже Люба. Чи, може, вона почула від нього ці слова?
? То заробила ти срібного карбованця?
? Таки заробила. Михайлику, а завтра після школи підемо по гриби? Я найшла таке місце ? одні боровики, і тугі, наче камінці. Моя мати уже насушила кілька в'язок. Підемо?.. Чи тепер тобі вже не з руки?
? Чого ж, підемо.
? То й добре, ? чого нам боятись пустобреха...
У цей час задзвонив дзвін уже на урок. Ми кинулись до своїх класів, що гуділи, неначе вітряки.
І от на порозі стає наша учителька. Вона так несе усміх, що, здається, посміхається кожному з нас. А слова її й досі, через сорок років, обзиваються моєму привечір'ю:
? Діти, ви всі підросли на сонечку і дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цікавого, нам треба узнати...
Другого ранку я рубав мамі дрова, коли чую ? наші ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязі, розгойдується собі й усміхається мені.
? Ти чого, дівко, гойдаєшся? ? вганяю сокиру в колоду і йду до воріт.
? Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, ? вони скриплять у кілька голосів, а наші мають лише два голоси.
? І дослухалась! ? Скільки я чув скрип наших воріт, а ніколи й не подумалось, що вони мають кілька голосів. ? Ти й сьогодні першою в школу прийшла?
? Я сьогодні, Михайлику, в школу не йду, ? каже таємниче, а погляд її аж зоріє. ? І по гриби ми сьогодні не підемо.
? Це ж чого?
? Бо вчора до тітки Василини приїхав головний над співаками, і він нас на кілька день забирає до Вінниці.
? І ти їдеш? ? обізвався жаль у мене.
? Їду, Михайлику. Я там справжній театр і трамвай побачу. Це я прибігла попрощатися з тобою. Вже підвода на шляху чекає мене.
? Ти ж скоріше приїжджай.
? Це вже як головний над співаками скаже. Так хочеться побачити місто. Там ні в одній хаті немає каганця ? скрізь електрика світить. Прощавай, Михайлику.
І вона, погойдуючись, мов очеретинка, пішла назустріч своїй долі, бо настало таке врем'я.
Розділ п'ятий
День тепер куций, мов заячий хвіст. І все одно мені так добре в ньому, що й не кажіть, а особливо тоді, як вислизнеш із хати ? і на ковзанку. Ось там уже розкіш і воля ? до самої зорі! Якось веселіше стає навіть од згадки, як під тобою гуде і посвистує лід; ну, а як опісля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, ? краще не згадувати.
Коли я з ковзанами збираюсь на річку, мати каже, що з моїх очей сиплються іскри.
? Е? ? не вірю я.
? Поглянь у дзеркало.
І хоча знаю, що мати говорить з насмішкою, одначе весело кривуляю до стіни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революції в панів, і в ньому бачу лише свої осміхнені очі, ніс і кінчик язика, якому чогось тісно за зубами.
? То сиплються іскри?
? Ще й як! ? відповідаю жартом на жарт і починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорілась.
Від цього на материні вуста теж умощується сміх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову ? та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на ній пересмішку над клямкарями: ключ ? клямка, ключ ? клямка!
? Тільки ж не піди, неначе рак по дріжджі, ? застерігає мати, щоб я не длявся. ? Бо ти і зорі, і місяця дочекаєшся на ковзанці.
? А мені й з місяцем добре! Він такі доріжки вистеляе по льоду! ? Бачу ці доріжки й тіні верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.
? Тільки пам'ятай, що тобі за ці доріжки тато скаже.
? Мушу пам'ятати! ? безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току, та й у двір ? і одразу опиняюсь аж у самій середині дня!
А як тобі хороше, коли знаєш, що стоїш точнісінько посеред дня! Тоді все здається кращим і сам ніби вартнішим стаєш. А є ж такі, що й досі не відають цього і мають менше радості од світу...
Блакитний із памороззю цвіт б'є мені в очі, і вони не знають, що їм робити: чи засміятися, чи скинути кілька сльозин. З того чи якогось іншого дива-радості я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на місці, вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспівав:
Пісня одразу наблизила до мене весну, і ставок із вербовою дощечкою, і Настечку над водою, і зорі у воді ? усе те, в чому я живу.
"Так-так-так", ? бадьоро обізвалася на пісню качка з перебитим крилом та шкутильг-шкутильг, чекаючи від мене поживи або ласки. А ще вона дуже любить, щоб із нею щось гомоніли про життя. І що не скажеш їй, вона буде підтакувати і притиратись до тебе здоровим крилом.
Тільки, на жаль, качка вже почала старіти, і не всяка їжа йде їй на здоров'я. От якось під осінь ковтнула великого жука, а він застряг, не дійшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадійно підвелася вгору і звалилась на спину. А під пір'ям шиї було видно, як там уперто борсався жук. Потім, заточуючись, качка підвелася, сумним оком поглянула на світ, присоромлено забилася в закуток, і цього дня не чули її бадьорого притакування...
Я дивлюсь на птицю й питаю її:
? Правда, сьогодні гарний день? Так чи не так?
"Так-так-так", ? радісно погоджується качка і підіймає вгору потрісканий од старості дзьоб.
Від цієї розмови навіть Обмінній стає весело, вона, мотнувши головою, ошкірює зуби і каже "Ги-ги-ги!"
"Ги-ги-ги", ? обзивається у третьому дворі її молодша подруга, що саме розжилась на звіздочоле, з зовсім блакитними очима лошатко.
А от з-за дровітні, мов навіжений, вискакує блохотрус Рябко і з розгону кидає передні лапи на мої плечі. Я кулаком даю йому "бокса", він відповідає головою і лапами, і ми одразу обоє опиняємось у кучугурі: сторож ? зверху, господар ? знизу; від цього Рябко має більше радості, аніж я: він, жируючи, повискує, крутить хвостом, сміється, пританцьовує, ще й лізе цілуватися, а я лише боронюся від нього і снігу і ніяк не можу вивернутись зісподу: вхоплюся за сніг ? м'який, вхоплюсь за Рябка ? вислизає.
? Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, ? чую знайомий в'їдливий голос, і він мене враз ставить на ноги.
Посеред вулиці із кужелем в руках зупинилась тітка Марійка, жінка дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє. По-старосвітськи навхрест пов'язана двома хустинами, молодиця зараз трохи схожа на лицаря в шоломі. Вона й кужіль тримає, наче воїн списа. Налюбувавшись мною, тітка підходить до воріт і докірливо хитає головою:
? То скажи після цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?
? А чому й не вийде? ? обтрушуючи сніг і Рябкову шерсть, дивуюсь я і не дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тіточку, яка ніколи не проспить ні чужої, ні своєї грушки в попелі, а бідніших, не жалуючи й нас, називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, після того як я придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке дошкульне слово!
? Хіба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити її в снігу?
? Е, тіточко, а хіба ви не знаєте, що сніг надає одежинці чистоту й приємний блиск, ? згадую прочитане в якомусь давньому журналі.
