Збігло літо - Боден Ніна (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗
— Якщо ми бігтимемо, він зігріється, — сказала Мері, але Саймон заперечливо похитав головою.
— Ні, ми йтимемо нормальним кроком. Так буде краще.
Однак іти було ще страшніше. Тільки-но вони вибралися на набережну, одразу опинилися на видноті й відчули себе беззахисними, мов краби без панцирів. Тільки в деяких будинках, що виходили вікнами на пляж, горіло світло, а з темних вікон їх міг помітити будь-хто. Крім того, за рогом міг стояти поліцейський. Мері захотілося повернутися кругом на п’ятках й пуститися бігти, а з того, як роззирався навсебіч Саймон, вона зрозуміла, що він також боїться. Тільки Крішна здавався спокійним.
Коли вони підійшли до пірса, він голосно й виразно запитав:
— А від вашого міста далеко до Лондона?
— Я не знаю, скільки миль, — прошепотіла Мері. — Десь близько двох годин на поїзді.
— Мені хотілося б дістатися до Лондона, — сказав Крішна. — Там живе мій дядько. Він повинен був зустріти мене в аеропорту.
— Тихо! — прошипів Саймон. — Гляньте…
Одразу за пірсом на узбіччі дороги стояла велика чорна машина.
— Поліція, — сказав Саймон — Не зупиняйтеся, йдіть, як ішли.
Мері відчула, як у неї підгинаються ноги. Вона схопила Крішну за руку.
— А чи знаєте ви анекдот про двох глухих? — раптом голосно запитав Саймон.
— Ні, — відповіла Мері. На її думку, їм було зараз не до анекдотів.
— Тоді послухайте. На березі річки сидить глухий і ловить рибу. До нього підходить другий глухий і питає: «Ви що, рибу ловите?» «Та ні, — відповідає той, — рибу ловлю». «Он що, — каже другий, — а я думав, що ви рибу ловите».
Це був старий анекдот. Мері він не здався смішним і тоді, коли вона вперше почула його. А тепер і поготів. Та все ж вона ввічливо всміхнулася, а Саймон голосно зареготав. Коли вони порівнялися з машиною, Мері побачила блідий обрис обличчя поліцейського, який повернув голову в їхній бік.
— Сюди, — сказав Саймон, і вони звернули на бокову уличку. Вона була вузька й звивиста. — А тепер бігом! — скомандував Саймон, коли вони опинилися за першим поворотом, і Крішна з Мері, взявшись за руки, пустилися бігти щодуху й бігли доти, поки Саймон вклинився між ними й, розчепивши їхні руки, потягнув обох за собою у якийсь глухий провулок.
Провулок був захаращений сміттєвими баками. Мері наштовхнулася на один з них і вдарила коліно.
— Знайшов час для анекдотів, — сердито сказала вона.
— Адже я мусив щось розповідати. На нас дивився поліцейський з машини, от я й розказав анекдот. Поліцейський бачив: ідуть троє дітей, жартують і сміються. Це своєрідна конспірація.
— А вони нас шукають? — Мері потерла вдарене коліно.
— Не нас, але когось шукають. Мій тато приходив додому вечеряти й казав, що вони затримали човняра і той признався, що перевіз трьох пасажирів. Він не сказав, що серед них був хлопчик, через те вони шукають дорослого.
— А навіщо ми тоді бігли? — запитав Крішна. — В мене болить нога.
Прихилившись до стіни біля сміттєвого бака, він підігнув під себе ногу й стояв, немов лелека.
— Я ж казала тобі, що він ударив ногу, коли впав, — докірливо сказала Саймону Мері.
Вона й сама про це забула.
Мері присіла й помацала в Крішни щиколотку. Щиколотка спухла й була тверда та гладенька, мов яблуко.
— Тобі, мабуть, і ходити боляче. Чому ти раніше не сказав нам?
Замість відповіді він тільки схлипнув.
— Тут уже зовсім недалеко, — спробував підбадьорити його Саймон. — Перемахнемо через стіну, а там зовсім близько.
Щоб вилізти на стіну, їм спочатку треба було стати на сміттєвий бак. Саймон зробив це легко й, сидячи верхи на стіні, допоміг Крішні. Та коли Мері залізла на бак, накривка провалилась і дівчина опинилася по щиколотки в смердючій твані.
— Ну й запах! — пустив шпильку Саймон, коли їй вдалося з другої спроби вилізти на стіну й сісти між ними. — Шкода, що я забув узяти з собою нашатир, — додав він, відмахуючи від себе повітря й удаючи, ніби він непритомніє.
— Дуже дотепно! — похмуро огризнулася Мері, але Крішна розсміявся. Звук був такий дивний і пронизливий, що вони спершу не зрозуміли, що це таке. Тільки тоді, коли побачили, що хлопчик конвульсійно труситься, погойдуючись взад і вперед, і тонко попискує, мов пташеня, вони збагнули, що він сміється.
Десь грюкнули вікном.
— Тс… Злізаймо, — скомандував Саймон.
Він зістрибнув у двір по той бік стіни й простяг руки, щоб допомогти Крішні.
За мить Мері почула, як Саймон хекнув під вагою хлопця. Тоді вона сама зістрибнула, відчувши, як заболіли кісточки в ногах.
Тут також стояли сміттєві баки.
— У твого дядька, видно, дуже багато сміття, — сказала Мері.
— Це його бізнес, — усміхнувся Саймон. — Дивіться під ноги, тут сходи.
Вони спустилися сходами до темної площадки й опинилися перед дверима й забитим дошками вікном. Саймон взявся за дошки й легенько потряс їх.
— Як, на твою думку, хто ти? — запитала Мері. — Тарзан?
— Мою таємницю розкрито, — сказав Саймон і, крекнувши, відірвав дві дошки. Він з усмішкою глянув на Мері й поліз у вікно. За ним вліз усередину Крішна, потім Мері. Там було темно й пахло мишами.
— Де ви? — запитала Мері й, випроставши руки, рушила вперед.
Вона спочатку доторкнулася до піджака Крішни — він уже висох і аж затвердів від солі, — потім до руки Саймона.
— Тебе, звичайно, ми не загубимо. Варто лише потягли носом, — сказав він.
— Замовкни! — крикнула Мері. — Нема тут нічого смішного, щоб повторювати одне й те саме.
Запала тиша.
— Пробач, — сказав він по паузі. — Це моя поганазвичка.
Саймон зітхнув, і Мері здогадалася, що він образився. Може, Саймон просто сором’язливий, подумала вона. Адже люди, які багато жартують, часто бувають сором’язливі.
— А тут вмикається світло? — запитала Мері.
— Електрика тут відключена, але в мене є ліхтарик.
Тоненький, мов олівець, промінь ліхтарика пронизав темряву. Стало видно очі Саймона. Затим він обвів ліхтариком все приміщення, і Мері зойкнула: крім того місця, де вони стояли, вся кімната була завалена статуями оголених дівчат, кам’яних левів, а в одному кутку стояла величезна дерев’яна фігура жінки у барвистих покривалах. Жінка була нахилена вперед із складеними на грудях руками й високо піднятою головою. Очі її дивилися кудись удалину.
— Це все зі старого парусника, — сказав Саймон. Чи то була просто гра світла від ліхтарика, чи, може, сама фігура була так майстерно вирізьблена, та тільки Мері здалося, що золотаве волосся жінки ворушиться від порухів повітря.
— Мені тут не подобається, — сказав Крішна. Його холодна рука доторкнулася до руки Мері. — Я не хочу тут залишатися.
— А ми тебе не тут збираємося залишити. Не в цій кімнаті.
Він повів їх темним коридором, де ще дужче пахло мишами, до іншої кімнати. Вона була напхом напхана різними меблями: столи, стільці, комоди, старі кухонні плити. Лежали тут і бляшані ванни, вщерть заповнені прикрасами з порцеляни. Мері глянула туди, куди посвітив своїм ліхтариком Саймон, і побачила поцяткованих песиків, кухлі, чайники. Усі ці речі були старі і здебільшого побиті.
— Це антикварні речі? — з пошаною запитала Мері.
Саймон похитав головою.
— Нагорі там є трохи кращі вироби, а це мотлох. Дядько Хорейс каже, що приїжджі відпускники купують усе, особливо в дощову погоду.
— У мого батька також є крамниця, — сказав Крішна. — Але не така. В ній увесь товар новий.
Тільки згодом Мері зрозуміла, як незвично, страшно було Крішні, коли він, приїхавши з Африки до Англії, опинився в темній замкнутій крамничці, заповненій старими статуями і побитою порцеляною. Але тоді вона думала тільки про те, як непристойно з його боку натякати на те, що крамничка Саймонового дядька — це якесь звалище старого мотлоху.
— А по-моєму, тут просто чудово. Набагато цікавіше, ніж у якійсь звичайній крамничці, — сказала Мері.
Але водночас їй було цікаво знати: кому спаде на думку купувати чайник без ручки або діряву каструлю?
