Збігло літо - Боден Ніна (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗
Мері виполоскала носову хустину у відрі. Тепер хлопчик став чистий, від нього вже не пахло, але сорочка намокла, прилипала до тіла під поривами вітру, й він тремтів від холоду.
— Зніми сорочку, — порадила Мері. — Від мокрого одягу можна захворіти. Я дам тобі свою жакетку. Вона, правда, завелика на тебе, але тобі одразу стане тепліше…
Він тільки дивився на неї і мовчав. Мері зїтхнула: який сенс говорити до нього, коли він зовсім не розуміє її? Нащо марнувати час, замість того щоб вирішувати що робити далі?
Вона вилила воду з відра й розстелила сушитися на камені хустину. Сонце уже сховалося, і тепер на обрії виднілася тільки блідо-жовта смужка. Небо було вкрите легкими пірчастими хмарами й здавалося мармуровим. Наближався час вечері, і на неї вже чекали вдома Якщо вона запізниться бодай на десять хвилин, тітка Еліс почне хвилюватися, а коли тітка Еліс хвилюється, вона може подзвонити і в поліцію.
Мері знову зітхнула й повернулася до хлопчика.
Він уже зняв свій піджак і тепер розстібав сорочку.
Спочатку вона не надала цьому значення, оскільки була заклопотана своїми думками про тітку Еліс і поліцію.
І раптом її ніби вдарило громом.
— Виходить, ти мене розумів? Весь час?
Він не відповів, його худорляве личко було непроникливе. Він зняв із себе сорочку й простяг тонку тремтячу руку, щоб узяти жакетку. І тільки тоді, коли Мері, знявши жакетку, віддала її хлопцеві, той, одягнувши її через голову, нарешті заговорив.
— Я не з Пакистану, — сказав він.
Мері дивилася на нього, розкривши рота.
— Я з Кенії. Мене звати Крішна Патель. Я британський підданий.
Він стояв у її жакетці і вже не здавався ні худим, ні переляканим, а, скоріш за все, сердитим і гордим. У Мері також почала закипати злість. Який обманщик! Вона пригадала, як заспокоювала його, втішала, зверталася до нього так лагідно, як ніколи не зверталася б до людини, яка розуміла б її, й одразу відчула себе приниженою та ображеною.
— Ти негідник! — сказала вона. — Так може вчинити тільки підлий боягуз!
Вона погрозливо підступила до нього, але він залишився спокійно стояти на місці. Тільки очі розширилися від подиву.
— Для чого ти придурювався? — запитала вона.
Хлопчик не встиг відповісти, бо цієї миті з проходу між кабінками несподівано вискочив Саймон. Він задихався і був такий блідий, що ластовиння ще виразніше проступило на його обличчі.
— Вони йдуть! — видихнув він. — Ідуть пляжем…
Та оскільки ні хлопчик, ні Мері не зрушили з місця, Саймон схопив хлопчика за плечі і заштовхав його в кабінку.
— Ховайся за двері! — вигукнув він.
5. Усупереч закону…
Отже, коли поліцейські, стомлені важким шляхом уздовж пляжу, підійшли до кабінки, вони побачили тільки двох дітей, що сиділи на сходах перед відчиненими дверима й перебирали черепашки.
Вигляд у цих дітей був цілком безневинний. Дивним могло здатися лише те, що вони не підвели очей навіть тоді, коли поліцейські зупинилися просто перед ними.
— Здається, ти вже виріс, щоб гратися з черепашками, чи не так, Саймоне? — сказав один з поліцейських.
Голос його звучав дружелюбно, але погляд був пильний. Він глянув поверх їхніх голів на кабінку.
Мері побачила, як стислася в кулак Саймонова рука, що лежала в нього на коліні, й зрозуміла: він зараз почервоніє. Вона спробувала зашкодити цьому, повторюючи про себе: «Не червоній! Не червоній!», та марне. Спочатку почервоніла Саймонова шия, а потім і обличчя по саме волосся.
— О, містер ПітерсІ — вдавано здивувався Саймон. — А я вас і не помітив! Це моя подруга Мері. Я допомагав їй перебирати черепашки.
Його слова прозвучали так фальшиво, що Мері аж розпач узяв.
— Це для шкільної виставки «Життя узбережжя», — сказала вона. — Я повинна назбирати для неї морських водоростей, черепашок та всілякої іншої дрібноти. Страшенно нудне заняття, і через те я довго ніяк не могла взятися за нього, а тепер Саймон змушений допомагати мені.
Вона говорила жваво й природно, але без особливої надії. Брехати вона вміла набагато краще за Саймона — той, як було видно, великого досвіду не мав, — але дуже сумнівалася, що зуміє відвернути від нього увагу поліцейських. Вони мали б бути недоумками або сліпими, щоб не помітити, як він почервонів. Будь-якої хвилини один із них може зайти в кабінку й витягти звідти хлопчика, що ховається за дверима.
Мері сиділа вся напружена, не наважуючись підвести очі вище середнього гудзика на жилеті констебля Пітерса й чекаючи тієї миті, коли на її плече ляже важка рука і сердитий голос накаже встати.
Натомість вона почула лиш здушений сміх. Мері підвела голову й побачила, що обидва поліцейські широко всміхаються.
У констебля Пітерса було червоне спітніле обличчя, у якому, як родзинки в булочці, утопали маленькі карі очі. Він усміхнувся до неї.
— Це твоя кабінка?
— Мого дідуся.
— Замкни її, коли йтимеш звідси. Сюди можуть з’явитися незвані гості. Ви тут нікого не бачили, га? Ніякі підозрілі типи тут не вештались?
— Крім вас, нікого не було, — сказала Мері, й вони зареготали.
Поліцейські пішли своєю дорогою, сміючись і перемовляючись між собою.
Коли вони віддалилися і вже не могли чути їх, Саймон сказав:
— Нічого не можу вдіяти із собою. Це через те, що в мене тонка шкіра і видно, як кров підступає до обличча. Що більше думаєш про це, що більше намагаєшся не червоніти, то більше червонієш.
Мері, яка й досі сиділа, затамувавши подих, судомно ковтнула повітря й відчула, як у неї запаморочилося в голові.
— Я подумала, що вони здогадаються, коли ти почервонів. Не могли ж вони не помітити?
— Вони помітили, будь певна. Тільки вони подумали, що причина криється зовсім в іншому, от і все.
— У чому?
Він сором’язливо глянув на неї, узяв маленьку рожеву черепашку й почав уважно розглядати її.
Мері так штовхнула його ліктем, що він випустив з рук черепашку й вона впала на купку інших черепашок біля їхніх ніг.
— Що вони подумали?
Саймон зітхнув.
— Вони подумали, ніби я почервонів через те, що побачили мене з дівчиною. Деякі люди знаходять собі дивні причини для сміху.
За таких обставин, подумала Мері, це й справді смішно.
— Якби вони знали всю правду, їм було б не до сміху.
Цією фразою вона хотіла розвеселити його, та не зуміла. Похмурий вираз так і не зійшов з його обличчя.
— Тобі, мабуть, було б краще, якби вони про все здогадалися, правда ж? — докірливо запитала вона.
— Він окинув її коротким зневажливим поглядом.
— Я ж повернувся, хіба не так?
— Авжеж, повернувся. — Однак це, на її думку, вимагало пояснення. І вона запитала, дивлячись на його похмурий профіль: — Але чому? Адже ти казав, що тих людей, які приїжджають сюди, треба висилати назад. Такий закон, казав ти.
Саймон рвучко підвівся, ніби йому не хотілося відповідати, й увійшов у кабінку.
— Овва! — вигукнув він. — Його величність спить!
Зібгавшись калачиком, хлопчик спав у тісному закутку між стінкою й дверима. Голова його ледь звисала на тонкій шиї, немов важка квітка на тонкому стебельці. Він тихо посопував.
— Коли бачиш людину на власні очі, ставлення до неї змінюється, — сором’язливо признався Саймон. Він дивився на Мері якусь хвилю і враз заусміхався. — А крім того, я, здається, придумав, що з ним робити?
Вони всілися на сходах.
— Його не можна залишати тут, — пояснював Саймон. — Поліція стежить за кабінками. Волоцюги часто ламають замки і сплять у кабінках. А тому я подумав про крамничку мого дядька Хорейса. Дядька зараз там нема, і крамничка замкнута, але я знаю, як туди пробратися. Ми всі підемо до крамнички, тільки-но стемніє. Одразу після вечері.
— Після вечері я повинна лягти спати, — сказала Мері.
На його обличчі з’явився насмішкуватий вираз.
— Але ти можеш якось вибратися з дому, правда ж? Ти повинна прийти, адже ви подружилися.
