Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників) - Гонгопадгай Нарайон (мир книг .txt) 📗

Старий барабанщик задивився на призахідне сонце, втираючи з очей раптову сльозу, що навернулася… Скільки ночей провела Рампатія з оцим мридангом, пригортала до себе, навіть на хвильку не випускала, пестила, як маленьку дитину!..

Він і собі міцніше притис мриданг.

Яструб зненацька зірвався з гілки, пронизливо крикнув і полетів геть. Барабанщик здригнувся.

— А щоб тобі! — лайнувся старий, а тоді дістав дрібку жувального тютюну й кинув у рот. Потім поклав руки на мриданг, і пальці його несамохіть заторохтіли по ньому: тра-та-та… тра-та-та…

Та раптом барабанщик закляк. Пальці його перестали вибивати дріб: із-за колючих заростей навпроти полинула ніжна й урочиста вечірня пісня.

Старого наче пронизало струмом. Його пальці знову забігали по мридангу, в такт мелодії, що линула віддалік.

Селяни, які ще були на полі, зачувши мриданг, загомоніли:

— Божевільний якийсь! Коли йому заманеться, тоді й грає.

— А давненько вже не було його чути в нашій стороні.

— Думали, його вже й живого нема на цьому світі.

Пісня у заростях раптом урвалась, і старий барабанщик, здавалося, зовсім збожеволів, бо підхопився на ноги і стрімголов кинувся бігти. Хто ж це там так виспівував?

Мридангіст побачив пастушка Мохана, який, заховавшись у кущах і нічого не помічаючи довкола себе, готувався співати далі. Не розтуляючи рота, він неголосно мугикнув собі під ніс, прочищаючи горло і підбираючи відповідну тональність. Справжня співуча Радга, кохана бога Крішни, вселилася в його горло! Який голос! Який голос!

Мохан знову захоплено заспівав, а старий барабанщик неголосно відбивав на мридангу такти. Хлопчик размірено похитувався, поринувши в мелодію, а старий музикант не зводив з нього некліпного погляду, тим часом як пальці його невтомно барабанили по мридангу.

Моханові темно-червоні губи осяяла загадкова усмішка. Урвавши спів, він захоплено вигукнув:

— Ото нуі Навіть з кривим пальцем ви так швидко і вправно граєте на мридангу? Аж не віриться!

Груди хлопчика важко здіймались і опускалися — він трохи задихався.

— Ху-ух! — Старий мридангіст важко опустився на землю. — Чудово! Незрівнянно! Хто тебе навчив? Звідки ти знаєш такі пісні?

Мохан тільки засміявся:

— Та хто ж мене вчитиме? Просто чув, як мати інколи співала. Я ще багато і вранішніх пісень знаю, але зараз вечоріє, не час для них.

— Правда твоя, синку! Не слід співати пісень, коли тобі заманеться. Для кожної пісні є своя певна пора, скільки б тих пісень не було в тебе. А тепер візьми ось, поїж манго.

Мохан уже без вагання взяв у нього з рук манго і почав смоктати його.

— Ще бери, — припрошував мридангіст.

Пастушок з’їв три манго, а потім, після настійних припросин, кинув у рот кілька жмень підсмаженого рису.

— От і гаразд! А тепер скажи мені, Мохане, що ж поробляють твої батько й мати?

— У мене батька нема, тільки мати. Вона у панів обмолочує і меле зерно.

— І ти в цанів служиш? А в кого саме?

— У камальпурського пана Нанду.

— У Нанду?

— Еге ж, — відповів Мохан і пояснив, що раніше вони жили в Сахарсі, а це вже ось третій рік, як їхнє село затопили, бо на річці Косі збудували греблю і водосховище. Мати після цього подалася з ним до дядька в Камальпур.

— То у Камальпурі живе материн дядько? — запитав старий барабанщик і йа хвилю вмовк, некліпно дивлячись на сонце, що заходило. Нанду… Мохан… його мати…

Він стрепенувся:

— А про відьму твоя мати нічого не розповідала тобі?

— Чого ж ні, розповідала. Іще розповідала, як одного разу на обряді надівання священного шнура у Самадбви Джха ви відібрали у музикантів Гірдгара мриданг, бо той мридангіст грав невлад. Справді було таке?

Борода з просивиною старого барабанщика зненацька немов уся посивіла, так його вразили слова малого пастушка. Намагаючись не виказати хвилювання, він запитав:

— А як же звали твого батька?

— Аджодгадасом.

— Аджодгадасом?!

То його батько той самий Аджодгадас, який від старості вже й говорити не міг до пуття, ні бачити як слід! Він ще тоді носив музикантам їхні клунки. Бідолашний Аджодгадас, якому й пайси не платили за його працю, хіба інколи давали щось поїсти…

— Намучилася, певно, твоя мати, — скрушно зітхнув барабанщик і, полізши у свою торбу, витягнув з неї невеличкий гаманець. Розгорнувши червоні та жовті клаптики матерії, він вийняв паперовий згорточок.

У Мохана відразу загорілися очі:

— Це гроші? Гроші?

— Так, паперові гроші.

— І по скільки ж рупій кожен папірець? По п’ять? Аж по десять! А дасте мені помацати? Звідки ви взяли стільки? — одним духом випалив те все Мохан. — І всі папірці по десять рупій?

— Атож. Тут усього сорок рупій. — Старий барабанщик сторожко огледівся довкола, а тоді таємниче зашепотів: — Синку Мохане! Даси ці гроші лікарю в місті, нехай він випише тобі гарні ліки. Намагайся не вживати кислого і солодкого, поки хворий.

— А за віщо ви даєте мені гроші?

— Мерщій бери, а то хтось побачить.

Мохан і собі злякано озирнувся, губи його наче ще більше побіліли.

— А ти, я бачу, вже бетель уживаєш, тютюн куриш? Остерігайся цього, облиш!

Мридангіст підвівся.

Мохан непевно стояв із грошима в руці.

— Тільки гарненько зав’яжи їх у вузлик і сховай. Матері про них нічого не кажи. І ще одне: гроші ці не нажебрані, щоб знав. Я їх заробив, синку, сам заробив, своїми руками…

Він зібрався йти.

— Моя мати на полі жне траву, — зупинив його Мохан. — Не йдіть у той бік.

Старий барабанщик на хвилю задумався, а тоді мовив:

— Ні, Мохане, таки мати твоя невимовно щаслива, що має такого сина. А я… я жебрак, волоцюга, старець, прохач… А із грошей, що лишаться після ліків, купиш на них щось матері. Гаразд?

— Ге-ей, Мохане! Де воли-и?

— Мати, певно, тебе гукає?

— Вона. А як ви взнали?

— Бо хто ж отак «Ге-ей, Мохане!» кричатиме, як не мати?

Був уже час заганяти худобу додому. Мохан знав, що мати гукає його просто так. Воли зовсім не зайшли в шкоду. Отож хлопець мовчав, не озвався на материне гукання.

— Іди вже, — мовив старий барабанщик, — іди, мати ж кличе! Я вже не барабанитиму, не співатиму голосно, а тихенько, нишечком піду собі. Поглянь, а мій палець ніби й випростується! Е-ех, не всяк тепер може так чисто й гарно співати, як ти…

Польова стежинка бігла до чагарникових заростей і там губилася. Нею і пішов, упівголоса мугикаючи щось, старий барабанщик, і невдовзі зник за кущами.

— Он ти де! Чого це тут стоїш самотою? А хто це грав на мридангу?

Перед Моханом стояла мати з в’язкою трави на голові.

— Та кривопалий барабанщик…

— Що? То це він тут був? Він сюди приходив? — знімаючи на землю в’язку, стривожено перепитала вона.

— Він грав мені на мридангу, а я співав. Він ще сказав, що не всяк тепер може так чисто та гарно співати, як я. І палець його ніби аж став випростуватись.

Мати радісно пригорнула Мохана.

— А ти ще, мамо, лаяла його, мовляв, він поганий, злий…

— Бо й поганий. Від таких, сину, треба триматися подалі, інакше не минути лиха тому, хто з ними зв’яжеться. Одна шкода від цього буде, більш нічого. Але годі ото теревенити — піддай-но мені на голову та ходімо!

Мохан, завдаючи матері в’язку, озвався знову:

— Що не кажіть, мамо, а з таким мридангістом співати одна…

— Цить, кажу! І не згадуй мені про цього!

Дивна все-таки мати. То розсердиться, як тигриця, аж підступитися до неї страшно, а то пригортає, пестить його, лиже, наче корівчина телятко. Не збагнеш її — то радісна, то сердита. І все так раптово…

Віддалік несподівано задріботів мриданг:

Тра-та-та! Тра-та! Тра-та!

Моханова мати раптом спіткнулася на нерівній межі і мало не впала. В’язка трави полетіла на землю і розсипалась. Мохан, що похнюплено дріботів за нею, здивовано підвів голову:

— Що таке, мамо?

— Нічого… Спіткнулася…

Тра-та-та! Тра-та! Тра-та!