Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читаем книги онлайн .TXT) 📗
… Сніг січе в обличчя, набивається за комір, але Павлик не звертає уваги. Все ближче, ближче.
От він уже чує голос – постать щось бурмоче, приглушено вигукує. І… Павлик аж присів од несподіванки. Він упізнав голос Рудого! Павлик злякався. Малодушний страх скував йому тіло й холодом пронизав серце. Павлик хотів утекти, але ноги прикипіли до землі й, безсилі, не могли зрушити з місця…
Тим часом Рудий не помічав його і далі вовтузився на горбочку, щось бурмочучи й стиха вигукуючи. Павлик мимохіть прислухався. Те, що він почув, так його здивувало, що він забув про страх.
– Ігорю, ану візьмись, браток!.. Павлику, а ти з того краю заходь!.. Разом! Узяли!.. Галочко, не крутись під ногами, а то ще придавимо ненароком… Васю, одійди – тобі ще роботи вистачить. Ти художник. Ти голову ліпитимеш… Нумо, хлопці, разом!..
Тільки тепер Павлик побачив, що робить Рудий. Рудий ліпив сніговика. Одна величезна брила снігу вже стояла на горбочку, а він катав другу. Рудий ліпив сніговика сам. Якщо заплющити й не дивитися, то здавалося, що всі вісімнадцять тут, поряд із ним. Рудий називав кожного на ім'я, звертався до кожного і собі відповідав за них. І голос його був такий лагідний, що не вірилося, що це говорить Рудий. Це було щось неймовірне: Рудий вдавав усю їхню компанію. І себе самого вважав рівноправним членом цієї компанії. Тут, на самоті, коли ніхто з них не знав і не бачив цього, Рудий дружив з ними всіма…
Рудий підкотив другу брилу до першої і, обхопивши її руками, намагався підняти. Він стогнав від натуги, ковзав ногами у снігу, падав, підводився і знову брався піднімати, але важка брила не піддавалася. І хоч як він підбадьорював себе – все марно. Він був сам-один. А одному це було не під силу…Рудий глибоко зітхнув і раптом припав до паркана і сховав лице у зігнутий лікоть. Плечі його здригались.
Рудий плакав!
Він плакав тихо, стримуючи схлипування й важко дихаючи. Так плачуть тільки ті, хто рідко плаче й соромиться своїх сліз. Так плачуть самотні й горді люди.
Серце Павлика чимраз дужче стискається, і йому самому на очі навертаються сльози. Він раптом розуміє все. Він розуміє, як тяжко Рудому, як страждає він од своєї самотності, як набридло йому з ними ворогувати, як хочеться дружити й завжди бути разом з усіма.
І тут Павликові пригадується випадок, який так здивував його колись. Одного разу Павлик бачив, як Рудий зустрічав свою маму на трамвайній зупинці. Його мама працювала водієм трамвая і приходила додому пізно. Рудий іноді подовгу чекав на зупинках, щоб побачитися з нею. І Павлик якось був свідком саме такої зустрічі.
Рудий – отой зухвалий і злий забіяка – пригортався до матері, як зовсім маленький хлопчисько, і ніжно, сумно шепотів: «Мамочко, рідненька! Приходь швидше! Я так скучив за тобою…»
Як здивувався тоді Павлик!
Виходить, Рудий не такий уже й поганий. А добрий і лагідний. Тільки дуже гордий і самолюбний. І зацькований, як вовченя. Адже ж вони ніколи не сказали йому доброго слова. Навіть коли він і не зачіпав їх. Тільки гнали його від себе, тільки дражнились і кепкували з нього. Важко тепер з'ясувати, хто перший почав і хто більше винен – він чи вони. Але так склалося, і вже пізно про це говорити.
Ясно одне: Рудому дуже тяжко. Йому набагато гірше, ніж їм. Бо він один.
Ще зовсім недавно, якихось півгодини тому, Павлик люто ненавидів Рудого, ненавидів і боявся. А тепер…
Павлик рішуче підвівся, вийшов зі своєї схованки й підійшов до великих брил снігу, що мали стати тулубом сніговика.
– Тимку! – гукнув він і не впізнав власного голосу.
Рудий здригнувся і підвів голову. – Тимку! – повторював Павлик. – Ану допоможи мені. Давай піднімемо цю брилу. Вдвох, мабуть, подужаємо. Знаєш, ти здорово придумав – зліпити зараз сніговика. От хлопці завтра будуть здивовані! От будуть раді!.. Ану!..
Перший ранок Нового року – ясний, сонячний, радісний. Небо чисте й безхмарне, і сніг сліпуче іскриться на сонці. Аж боляче дивитись…
У дворі веселий гамір. Від дзвінкого сміху здригаються засніжені віти дерев. Діти катаються на санчатах, борюкаються в пухкому снігу, грають у сніжки.
А на горбочку, біля паркана, стоїть сніговик. Він не дуже гарний, трохи кривобокий, але страшенно симпатичний. І ніхто не помічає, що, примруживши одне своє око-вуглинку, сніговик обводить поглядом усю «гоп-компанію». Скільки їх? Дев'ятнадцять! Так, не вісімнадцять і один, а дев'ятнадцять.
І сніговик радо усміхається…
А після зимових канікул Тимко Довганюк перевівся в їхню школу, в їхній клас «Б».
І тільки тепер вони дізналися, що через оту їхню ворожнечу він півроку не хотів переводитися сюди, а щодня їздив до своєї школи у протилежний кінець Києва, де вони жили раніше…
За передостанньою партою в ряду біля вікна сидить хлопчина в синенькій з білими смугами на рукавах і на комірі спортивній блузі від тренувального костюма. Це Вовка Онищенко, один з найкращих спортсменів не лише в п'ятому «Б», айв усій школі, а може, навіть і в місті. Він має другий дорослий розряд з плавання і перший дорослий розряд зі стрибків у воду. Він неодноразово посідав у змаганнях призові місця. Він, так би мовити, спортивна гордість школи. А от цього року сталося так, що…
Вовка Онищенко
– По-опруо-осимо ти-ишу-у!.. Урок почався.
Але тиша прийшла не зразу – ще якусь хвилину чулося човгання ніг, переговори.
Вчителька математики Марія Василівна терпляче ждала, нарешті гомін ущух.
– Хто не виконав домашнього завдання, підніміть руку.
Клас не ворухнувся. Руки не піднімав ніхто.
– Гаразд. Починаю опитувати.
Палець учительки поволі повзе по журналу, по синьому стовпчику прізвищ, а очі поверх окулярів пильно оглядають клас. Вовка пригнувся, просто ліг на парту грудьми, сховавши голову за спину Вітасика Дяченка, що сидить попереду. Тіло натужилося, немов перед стрибком, а в голові лише одна думка: «Невже не пронесе?! Невже не пронесе?! Не…»– Онищенко!
«Все!..»
Вовка тяжко зітхнув, поволі підвівся і став, похиливши голову, мов приречений. Він нічого не говорив, та й навіщо?… Вчителька й без слів усе зрозуміла.
– Сідай! Одиниця «з обманом»!
Потім вона викликала Любу Присяжнюк, і та стала жваво відповідати урок.
Вовка не слухав. Вовка сидів, підперши кулаком щоку, і спідлоба дивився на Марію Василівну. Дивився з такою безсилою люттю і відчаєм, як може дивитися тільки переможений на свого ворога-переможця.
Що вона наробила отою своєю одиницею!.. Що вона наробила!..
Все пропало!.. Все!
Сергій Петрович нізащо в світі не допустить Вовку до змагань.
Нізащо в світі!..
Його тренер Сергій Петрович – залізна людина. Та що й казати – у спортивній школі, куди ходить Вовка, – це закон: у кого погані оцінки, того до змагань не допускають. А як Вовка чекав цих змагань!..
Міські змагання зі стрибків у воду. Перші три призери їдуть у Краків. На міжнародні змагання.
Краків… Міжнародні змагання… Уявляєте?…
І у Вовки були реальні шанси на призове місце. Сам Сергій Петрович сказав:
– Якщо добре відпрацюєш вхід у воду, твій стрибок «сальто з піруетом» може потягти на дев'ять балів…
Сам Сергій Петрович…
І от…
Ну звичайно, він, Вовка, винен… Звичайно… Ну, не вивчив…
Але ж учора по телевізору був хокей. Великий хокей! Хіба можна було в цей час готувати уроки? Люди добрі!.. А перед цим – тренування.
А позавчора – дві серії «Фантомаса». Що? Не можна вже й подивитися? Того «Фантомаса» показують якийсь одиннещасний раз на два роки. Всі бачили, а йому – не можна? Не можна?… Ігор Дмитруха сказав, що «Фантомаса» треба неодмінно подивитися, бо знімуть. І так в одному лише кінотеатрі йде. Поки туди доїхав, поки назад. Коли ж ті уроки робити? Уночі, чи що?… Сергій Петрович сам казав, що перевтомлюватись не можна, бо втратиш спортивну форму.