Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників) - Гонгопадгай Нарайон (мир книг .txt) 📗

П’ять років тому його дружина померла, залишивши йому малу й гарнесеньку, як лялечка, доньку. Перед смертю вона подивилася на чоловіка очима, що в них уже згасало життя, але які ще світилися ласкою та турботою, і через силу проказала:

— Разія залишається на твоїх руках… Не кривдь її…

То були останні дружинині слова. Після похорону Бакар привів у хату сестру-вдову, і відтоді його колишні лінощі та байдикування де й поділися — він запрігся в роботу, щоб виконати останнє бажання дружини, яку любив і за якою щиро тужив. Мабуть, саме тому він не зважав на вмовляння цілого села та так і не одружився вдруге, хоч і був ще молодий.

Тепер він трудився не покладаючи рук, бо хотів, щоб донька не знала, що таке злигодні. Коли Бакар повертався з ярмарку, маленька Разія горнулася до батька, дивилася на його закіптюжене, обвітрене обличчя великими чорними оченятами й допитувалась:

— Татку, а що ти мені приніс?

Він підхоплював доньку на руки, цілував і неодмінно діставав із вузлика якісь ласощі чи іграшку. Разія відразу ж злазила з його рук і мерщій бігла на вулицю похвалитися подругам гостинцем.

А якось, коли їй уже сповнилося вісім років, вона завередувала:

— Таточку, ну купи верблюденя! Я так хочу покататися на ньому!

Дурненька, вона ще не зрозуміла, що батько лише бідний наймит, і йому не те що купити верблюденя, а й подумати про таке зась. Бакар тоді тільки засміявся невесело й підхопив доньку на руки:

— Та ти ж сама схожа на верблюденя, Разійко!

Але доньку те не втішило, і вона все вередувала.

Як на лихо, в село приїхав набирати наймитів багатій Маширмаль. Він поважно сидів на верблюді зі своєю донькою. І непевна доти мрія про верблюденя опосіла маленьку Разію до нестями. Бакар же відтоді позбувся спокою і вирішив будь-що купити для улюбленої і єдиної доньки найгарніше верблюденя.

У глухому закутні, де наймит може заробити якихось три ани на день, Бакар став заробляти до десяти ан. Тепер він не гребував роботою і в дальніх селах. Трудився вдень і вночі: жав пшеницю, віяв зерно, зсипав його в засіки, складав солому, а коли наставала пора орати й сіяти, ходив за плугом, боронував, розсівав насіння руками. Якщо ж роботи не траплялося, удосвіта вставав і вирушав за вісім косів [12] на базар спродати що-небудь. А коли пізно ввечері повертався, то мав свіжих вісім-десять ан. Він відкладав потихеньку й нізащо не витрачав і пайси [13] з тих грошей. Сестра не раз напускалася на нього:

— Я тебе не впізнаю, Бакаре: раніше ти так не надривав себе роботою.

— То невже тобі хочеться, щоб я був лежнем? — віджартовувався він.

— Певно, що ні,— не вгавала сестра, — але надриватися за кілька зайвих ан теж безглуздо.

В такі хвилини перед очима Бакара поставала небіжчиця дружина, вчувалися її останні слова. Він ніжно дивився на доньку, що гралася в дворі, гірко всміхався і з новим завзяттям брався до роботи.

І от аж сьогодні, після двох років тяжкої праці, збулася нарешті заповітна мрія його доньки — вона матиме верблюденя.

Міцно тримаючи кінець мотузки, Бакар неквапом крокував понад каналом, а за ним слухняно ступало і воно, верблюденя.

Вечоріло. Останнє проміння призахідного сонця золотило рівний, лише на обрії подекуди горбистий степ. Потягло прохолодою. Десь жалібно квилила чайка. А Бакар віддався спогадам: минуле проходило перед його очима…

Аж ось Бакар стрепенувся, глянув на сонце, що вже сідало за обрій, і заквапився. До села ще неблизько, а йому так хотілося, щоб Разія дочекалася його. Він лагідно озвався до верблюденяти, немов прохав і його йти швидше.

Попереду завидніло село, в якому жив Маширмаль. Звідти додому вже рукою подати — якихось два коси.

Бакар уповільнив ходу. Розбурхана уява малювала йому, як зрадіє Разія, коли побачить верблюденя. Як заблищать її оченята, як вдячно подивиться вона на батька!..

Захмелілий від тих видінь, Бакар і не помітив, як проминув подвір’я Маширмаля. Але зненацька згадав щось, бо зупинився, а тоді й повернув назад.

Ще йдучи на ярмарок, Бакар попросив тутешнього теслю Нанака зробити сідельце для верблюденяти і оце згадав, що треба б забрати його: а що як Разії закортить відразу покататися? Ні, треба-таки завернути до тесляра й забрати сідельце.

Село було невеличке, як і всі вони тут: у кожному — дворів тридцять, не більше. В них і досі не побачиш цегляного будинку з високим дахом. А в Бакаровому селі і взагалі півтора десятка хат, та й які то хати — мазанки. А тут тільки в Маширмаля будинок із саманної цегли, а інші — такі ж мазанки, як і скрізь.

Біля хижки теслі Бакар зупинився і погукав господаря.

— Немає його, на ярмарку, — сердито озвався хтось.

Бакар розгубився: от тобі й на! Що ж його тепер робити, як викручуватись?.. Якщо Нанак зробив сідельце, то воно має бути вдома, не забрав же він його з собою! Бакар наважився і гукнув ще раз:

— Я тут просив його зробити сідельце для верблюденяти. Як би його взяти?

— Нічого я не знаю, — відрубав той же голос.

Гарний досі настрій де й подівся. «От халепа! — забідкався Бакар. — Як же його вести додому верблюденя без сідла? Якби хоч Нанак був удома, то якось би зарадили: не зробив, то знайшли б інше. Стривай, а якщо попросити Маширмаля?.. У нього ж он скільки тих верблюдів! Невже не знайдеться якогось завалящого сідла для мене? Не може того бути!»

І Бакар, не довго думаючи, повернув до садиби Маширмаля.

За довгі роки державної служби Маширмаль збив чималий статок і відразу пустив його у вигідне діло.

Коли тут провели канал, він усякими правдами й неправдами наскуповував стільки землі, що йому міг позаздрити будь-який поміщик. Вийшовши у відставку, він переїхав на село, вдавав землю біднякам в оренду і мав з того непоганий зиск. Одне слово, жив на всю губу.

Маширмаль у білому кафтані поверх білої довгої сорочки, в білому дготі і в білому тюрбані саме сидів на веранді і попихкував люлькою. Помітивши Бакара, що наближався з верблюденям на налигачі, він гукнув:

— Бакаре, а звідки це ти йдеш?

— З ярмарку, пане, — низько вклонився той.

— А що за верблюденя в тебе?

— Та моє, пане. Оце щойно купив.

— І скільки ж віддав за нього?

Бакар хотів похвалитися, мовляв, аж за сто шістдесят рупій, бо був певен, що верблюденя й двох сотень варте, — але не став кривити душею, а сказав щиросердно:

— Та сто шістдесят загадували, але я взяв за півтори сотні.

Маширмаль уважно глянув на верблюденя: давно він підшукував собі якраз таке, бо його верблюдиця ще з минулого року заслабла. Хоч її і підлікували, проте такої легкої та гарної ступи в неї вже не було.

Верблюденя сподобалось йому відразу. Струнке, світлої масті, шия довга й гнучка. Милуючись ним, Маширмаль кинув селянинові:

— Даю тобі сто шістдесят. Мені саме потрібна молоденька верблюдиця. От десятку й заробиш…

— Воно-то так, але ж я собі хотів, пане, — спробував заперечити Бакар.

Маширмаль підійшов до верблюденяти, погладив його по стрункій, гарній шиї.

— Ну гаразд, накидаю ще п’ятірку. — Не чекаючи відповіді, він гукнув у двір: — Гей, Нуре!

Наймит, що саме сік зелене листя для буйволів, притьмом кинувся до хазяїна, забувши навіть покласти сікача.

— Одведи-но верблюденя в стайню. Он скільки за нього вбухав аж сто шістдесят п’ять рупій. Як гадаєш, варте воно того?

Перш ніж узяти від розгубленого Бакара налигач, Нуре глянув на верблюденя і захоплено цмокнув язиком:

— Гарне, нічого не скажеш. Дуже гарне І

Діставши з кишені гроші, Маширмаль полічив їх і простягнув Бакарові.

— І щастить же тобі,— засміявся він, — на покупця! Поки ось візьми шістдесят рупій, а з рештою зачекаєш. Помирати тобі ще рано, тож встигнеш одержати…