Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників) - Гонгопадгай Нарайон (мир книг .txt) 📗

Письменники Індії про дітей і для дітей

Такими словами в опері М. Римського-Корсакова «Садко» оповідає про свою далеку батьківщину індійський «гість» (купець), що прибув до Великого Новгорода, в країну русичів, із дивовижним заморським крамом.

Колись Індія справді була далекою країною, розташованою трохи не край світу, і нашому земляку — тверському купцеві Афанасію Нікітіну потрібно було більше ніж рік, щоб, закінчивши «ходіння за три моря», досягти нарешті вічнозелених берегів чудесної землі…

В наш час відстані зменшилися: тепер досить кількох годин польоту на реактивному лайнері, щоб перенестися з Москви до столиці Індії — Делі. Зменшилися відстані — зблизилися народи. Індійці досить часто гостюють у нашій країні, радянські люди навідують Індію, знайомляться з її незвичайною природою, визначними архітектурними пам’ятками, її давньою культурою і — найголовніше — з її людьми, що власними руками творять майбутнє своєї батьківщини.

Хоча джерела дружби між народами зароджувалися ще в часи Афанасія Нікітіна, початок справжньому зближенню між Індією та Радянським Союзом був покладений, одначе, лише після того, як в серпні 1947 року індійський народ здобув незалежність, скинувши в наполегливій боротьбі майже двохсотлітнє колоніальне ярмо. За роки, що минули відтоді, Індія стала нам ближча, зрозуміліша, і наші знання про неї тепер ширші, глибші, різноманітніші.

Індія простяглася на півострові Індостан — від укритих вічними снігами хребтів Каракорума та Гімалаїв на півночі до мису Коморін, що далеко заходить в океан, — на півдні. Різні області цієї великої країни з її більш ніж шістсотмільйонним населенням різняться не тільки ландшафтом і кліматичними умовами, а й зовнішнім виглядом людей, звичаями, побутом і мовами, якими розмовляють і творять свою літературу її народи.

Навряд чи знайдеться на землі інша література, що своєю давністю, багатством і розмаїттям могла б дорівнятися до індійської. Те, що звичайно називають «індійською літературою» — поняття збірне: воно охоплює багато літератур, які творились і творяться різними народами Індії на різних мовах і в різні історичні епохи.

Насамперед сюди належить фольклор народів Індії — усна народна творчість: пісні, легенди, казки, прислів’я… Індійський фольклор — це величезна скарбниця народної мудрості. З глибини віків він доніс до нас живі голоси його невідомих творців, їхні надії, думки і сподівання, їхню невигубну мрію про мир і щастя.

До поняття «індійська література» входять також численні літературні пам’ятки, що створювалися від середини II тисячоліття до н. е. на багатьох мовах давнини, насамперед — на санскриті й палі. Це і «Веди» — збірки найдавніших гімнів та заклинань, і величезні епічні поеми «Рамаяна» та «Махабгарата», і п’єси визначного драматурга давнини Калідаси, і багато-багато іншого.

Поняття «індійська література» вміщає і все те, що створювалося на середньоіндійських мовах: так званих пракритах і апабграмша — від середини І тисячоліття до н. е. до кінця І тисячоліття н. е.

У це поняття входять незліченні поетичні твори індійського середньовіччя, писані при дворах феодальних правителів і в тиші храмів, у критій соломою сільській хатині і в тісному міському завулку.

Нарешті, поняття «індійська література» охоплює численні літератури сучасної Індії.

В Індії сила силенна мов: недарма її — чи то жартома, чи то серйозно — називають «країною мовних джунглів». Переписи населення, що провадилися в 1961 й 1971 роках, зареєстрували в Індії понад півтори тисячі мов і місцевих говірок, але далеко не на всіх цих мовах і говірках існує літературна творчість. Переважна більшість їх — це мови нечисленних народностей і племен, які часом не мають навіть своєї писемності.

Найрозвиненіші в Індії літератури — ті, що творяться мовами, визнаними конституцією країни як основні. Загальне число цих мов — п’ятнадцять. Десять із них — мови Північної Індії, які належать до індоєвропейської сім’ї: ассамська, бенгальська, гуджаратська, кашмірська, маратхська, орія, пенджабська, сіндгі, урду і хінді. Чотири основні мови Південної Індії належать до дравідійської сім’ї: тамільська, телугу, каннада і малаялам. До основних мов також віднесено класичну мову давнини — санскрит.

Між найрозвиненіших індійських літератур слід назвати й літературу, творену англійською мовою. Хоча англійська мова рідна не більш ніж для двісті двадцяти тисяч жителів країни, в житті сучасної Індії вона грав важливу роль: понад п’ятнадцять мільйонів чоловік користуються нею як другою мовою. Це мова спілкування між представниками різних народів Індії, мова науки, вищої освіти, мова загальноіндійських газет і журналів.

З-поміж мов Індії особливе становище посідає хінді: за конституцією країни хінді, поряд із англійською, проголошена «офіційною», тобто державною, мовою.

Індійські літератури разом із народом вели боротьбу проти колоніального панування, за свободу вітчизни, а тепер беруть активну участь у будівництві нової, незалежної Індії.

Крізь усі етапи складної, насиченої подіями історії Індії разом із дорослими пройшли і її діти, що, підростаючи, приймали і несли далі естафету поколінь, передаючи одержаний від старших матеріальний, культурний і морально-етичний спадок.

Перші образи батьківщини, її героїв і мучеників, як, певно, і скрізь на земній кулі, індійські малята зустрічають у казці, легенді, пісні, почутих від своїх укритих сивиною «даді» чи «нані» (так в Індії називають бабусь). Слухаючи їх, маля вчиться робити добро, ненавидіти зло і несправедливість.

Дитяча література Індії ще тільки складається, і в ній поряд із казками та оповіданнями для дітей і про дітей гідне місце посідає літературна алегорія.

Писані для дітей вірші й оповідання прогресивних індійських письменників виховують у юних читачів чесність, чулість, відданість батьківщині, готовність до самопожертви в ім’я справедливого діла та інші високі людські почуття.

Мало хто з індійських письменників пише спеціально для дітей, але багато — якщо не більшість — розповідає про дітей своєї країни, і, хоча ці твори призначені для дорослих, вони стають улюбленими книжками дітей.

Не одне таке «доросле» оповідання увійшло тепер до всіх шкільних хрестоматій. Ці оповідання приваблюють дітей гострим, захопливим сюжетом, близькими й зрозумілими в своїй людській сутності образами героїв, простою виразною мовою.

Про дітей писало багато видатних майстрів слова Індії, починаючи з патріарха сучасної індійської літератури Рабіндраната Тагора, що створив такий шедевр як «Кабулівала» («Кабулієць»); цей твір, до речі, не раз перекладався російською й українською мовами. Про дітей писали прозаїки старшого покоління, про них пишуть письменники середнього покоління і літературна молодь.

Про гірку долю дітей, що в колишній Індії змушені були змалку заробляти свік нелегкий шматок хліба, розповідали Джайшанкар Прасад у «Маленькому фокуснику», Бхагаватіпрасад Ваджпеї в «Продавці іграшок» і Субгадра Кумарі Чаухан в оповіданні «Троє дітей», що приголомшує своїм драматизмом; про дику сваволю опікуваних британською короною поміщиків і можновладців писав Упендранатх Ашк у «Верблюденяті* і Рамврікша Беніпурі в оповіданні з трагічним кінцем «Світло й тіні»; про дітей, що мимоволі заражаються бацилою релігійно-общинної ворожнечі між індусами й мусульманами, йдеться в оповіданні Яшпала «Ой, ці ще діти!»

Багато що змінилося в Індії відтоді, як вона стала незалежною, і ось хлоп’ята на справжньому стадіоні ганяють футбольний м’яч — про таке доти вони й мріяти не могли (оповідання Нарайона Гонгопадгая «Футбольний матч»), дочка сміттяра й куховарки стає вчителькою (оповідання Ісмат Чугтаї «Пампушечка»), а маленька Гіта в супроводі розчулених батька й матері урочисто, ніби в храм, прямує в недавно побудовану місцеву школу (оповідання Парваті Тампі «Гіта йде до школи»)…