Блакитна планета - Канн Мария (чтение книг .txt) 📗
Потім вони ходили по кімнатах, а за ними, мов тінь, Гапа, котрий, видимо, мав гостя з космосу за свого нового хазяїна.
Марцін ніде не бачив проводки, його друг викликав чари, натискуючи знані лише йому місця в стінах, або словами, що звучали неначе наказ. В кухні не було плити, самі заглиблення, а в них якісь колби, коробочки з дивного матеріалу і отвори, звідки била вода. Сміття кидалось в скриньки і там перетворювалося на сірий попіл.
«Ми теж, — міркував подумки хлопець, — вже виплутуємося з дротів, і наші прилади стають щоразу менші, хоча б завдяки напівпровідникам. І ми дійдемо до бездротової цивілізації».
— За два дні збудувати такий дім — це справді надзвичайно, — мовив уголос.
— Просто, коли вмієш.
— Чи всі у вас уміють?
— Ці знання передаються тільки в надійні, гідні руки. Чи ми так кажете: «Надійні, гідні руки»?
— А як можна довести, що ти гідний?
— Треба пройти випробування.
— Іспит?
— Ні. Випробування. Все життя — це випробування, і завтра можна здобути те, чого не здобув сьогодні. Сідай-но, Марціне.
Хлопець оглянувся і не побачив жодного стільця. Невже на планеті Атіс люди сидять на підлозі, як у Японії? Де ж канапа, або килими, або щось подібне? Та ось Юн торкнувся стіни — з підлоги висунулись крісла незвичної форми, легкі й вигідні.
— Ні, Юне, ми ще не вміємо творити такі чуда!
— Всього можна навчитись. Найголовніше…
— Що найголовніше, Юне?
— Вміти використовувати свої знання і свій… — подумав хвилину, — і свій хист.
— А хто у вас на Атісі найстарший?
— Ті, хто вчить і виховує.
— Справді?
— Чому ти дивуєшся?
— Ні. Я не дивуюсь.
— Розкажи, Марціне, що робиться на станції.
Хлопець почав оповідати про радіо, яке гриміло на весь ліс, про те, що камінь вже зняли з шворки, і про те, як він заблудив, бо не знайшов карти.
— Юне, ти не викажеш мене Агнешці? — спитав на кінець.
— Звичайно, ні.
— Ти теж її боїшся?
Легенька усмішка промайнула на Юновім обличчі. Він жартома скуйовдив Марцінову чуприну.
— Іди спати, хлопче. Одяг залиш тут. Уранці знайдеш його чистим.
Облягаючись, Марцін думав йому бракує слів на визначення нових понять. Дуже важко знайти назву для предметів, що їх бачиш уперше. Ота кишеня в стіні, на яку показав йому Юн, — шафа чи пральня? Одежа, котру він поклав туди, лежала чи висіла, підтримувана струмками повітря?
Канапка еластично вигнулась під хлопцем. Юн укрив його ковдрою «хмаркою». Як затишно й вигідно лежати отак! «Хмарка», легесенька і тепла-тепла, пестливо огорнула тіло.
Коли Юн виходив, він «погасив світло». Стіни потемніли, стали прозорі, і з трьох боків Марціна оточили дерева.
Цікаво, подушка теж така еластична, як канапка? Марцін доторкнувся до неї, і тої ж миті з'явилось тьмяне світло. Доторкнувся вдруге — світло погасло. І знову над головою заяскріли зорі на синьому небі.
Гарно спати під зорями, наче на галяві. Але сон тікав од нього. Мріялось про політ з Юном над горами.
Довга тінь з'явилася перед будинком, потім друга, менша, при самій землі.
Марцін відкинув «хмарку» і скочив з канапки.
— Юне, — закричав він, — Юне, любий! Я дуже хочу полетіти. Але так, в скафандрі! Хоч би над отією горою. Одне коло. Ніколи ще не літав отак «пішки».
Вони піднялись над верховиною, і їхні сріблясті скафандри виблискували місячним сяйвом. Десь унизу лежали гори, вкриті лісом. Марцінові здалося, ніби він загубився в мороці, і він міцніше стиснув ІОнову руку. Ото була б притичина! Рано-вранці лісники уздріли б хлопця, який висів у повітрі!
Під ними миготіли безладно розкидані земні зорі. Цісна? Должице? Ветлін? А може, вже Лєско чи навіть Чорна? Він не знав, з якою швидкістю і в якому напрямку вони летіли. Овівав їх то холод, то ніби подих південного вітру — то земля оддавала ночі увібране за день тепло.
Якби-то мати такий власний скафандр! Марцін літав би у ньому до школи — над людьми, машинами, трамваями…
Зорі то яскраво блищали, то темнішали — на них напливали хмари. Місяць сяяв золотом на синьому оксамиті неба.
Юн потягнув хлопця за руку. Вони полинули вниз, ніби на невидимих ґринджолах, як ото листя, що падає з дерева.
Потім ноги за щось зашпортнулися, і якби не Юн, Марцін простягся б на землі. Хвилину хлопець приходив до тями, приголомшений простором, раптовим приземленням.
На дорозі нікого не було, тільки подеколи проносилися машини, сліпили фарами. Нараз заскреготіли гальма — вантажна машина стала.
— Скільки вас? — спитав водій, визирнувши з кабіни. — Тільки двоє? Залазьте.
Червоні вогники цигарок свідчили: в кузові хтось є. То їхали робітники. Марцін боявся, що скафандри привернуть їхню увагу, але в Бещадах звикли до всякої одежі, і ніякий маскарад нікого не дивував. До того ж темно…
Їх зустріли приязно. Юна одразу пригостили цигаркою. Він узяв, подякував… І закашлявся димом. Вибухнув регіт.
— Ще хлопець не навчився! Однак тримає фасон. Викинь, брате, ту гидоту! А ви звідки?
— З гарцерської метеорологічної станції, — відповів Марцін.
— А куди їдете?
— Хіба не бачиш, — обізвався робітник, — на гулянку мчать. Сьогодні ж танці. Тихенько втекли звечора. Чи, може, неправда?
— Правда, — сказав Юн і засміявся.
Отак балакаючи, доїхали до перших будинків. Тут Юн виплигнув і потяг за собою Марціна.
Наріжний будинок дзвенів музиками. Юн попрямував до нього.
— Юне, навіщо ми туди йдемо?
— Розважатися.
— Але це не та розвага…
Юн одчинив двері.
В яскраво освітленій залі, на помості, уквітчаному гірляндами, грав оркестр. Кілька пар танцювали.
Біля вікна, з якого звисали шматки подертої фіранки, навколо пляшок з пивом з'юрмилось товариство, фальшиво співаючи:
«А всі рибки сплять и озерах, плум, плум, плум, плум, плум!»
Цигарковий дим оповивав кімнату, люди здавались в його хмарах якимись химерами. Пляшки і склянки валялися на підлозі в калюжах.
Юн завмер на порозі з рукою на клямці.
— Ходімо звідси, — благав Марцін, — це не свято, а пиятика!
Хтось штовхнув ногою стілець, і він з гуркотом вилетів на середину зали. Серед галасу й реготу Марцінові почулося, ніби його гукають. Саме його, бо в п'яному белькотанні він почув слова «станція» і «гарцери». Не повірив власним очам. З пляшкою в руці перед ним стояв, хитаючись, Мотоногий.
— Ти-и-и, щеня, — сказав, підходячи, і горілчаний дух ударив хлопцеві в ніс, ніби з губки, вмоченої в алкоголь. — Ннна, п-п-пий, я-я-я пригощаю. Л-л-лялечка своє дістане, а ти випий, що-о, ні-і? Я-я до вас доберуся, знайду, що ви ховаєте!
Юн ступив крок уперед і став між Марціном і п'яницею. Пляшка дзенькнула об підлогу, заливаючи Марцінові ноги. Мотоногий поточився, але відштовхнувся од стіни і посунув на них.
— Що? Битися? Зі мною? А я вас знищу, знищу! Я в-в-все м-можу.
Марцін потяг Юна на ганок, у вечірню свіжість.
— Тікаймо, — благав він, — ходімо! Він іде за нами!
П'яний подолав поріг, бурмочучи під ніс погрози, але нараз підскочив, ніби підбитий вгору м'яч, і, покотившись сходами, простягся на траві.
— Що це? — спитав Юн.
— Розвага. Ти хотів розважитись, от і маєш!
— Хто це?
— П'яний. Напився — морс йому по коліна!
— Навіщо? — в темноті Марцін побачив зблідле Юнове обличчя й широко розкриті очі. — Навіщо?
Навіщо? Біс його знає навіщо. Чом Юн бере близько до серця такі дурниці? Подумаєш хтось напнися і жбурляє стільці!
— Все можу! — белькотав Мотоногий, силкуючись звестися, але знову падав на траву. — Начувайтеся!
Не первина Марцінові чути такі слова, їхній сусіда подеколи напивався отак. Такий собі тихий та смиренний, ходить якось бочком, у куцому піджачку і вітром підбитому пальті, а в суботу після зарплати міг усе! Так він принаймні думав. А далі? Бив жінку, приплентавшись додому, — ото й усього, що він міг. Його виселили з квартири.
