Ерпіди на планеті Земля - Мисько Павел Андреевич (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗

Дядько Микола тихенько, мов над колискою, заспівав:

В чистім полі, полі під рокитою,

Де клубочиться нічний тума-а-ан…

Мама Вані, Ганна Макарівна, мала голубу мрію: хоч раз побачити за столом усю свою сім’ю. Бо що це за сім’я, коли вона ніколи не може зібратися разом? У всіх свої справи, турботи, своя біганина… І ось щоб зібралися всі за столом, і щоб вона була вільна в той день, і був би у неї тільки один клопіт — нагодувати вдосталь усіх млинцями. І всі б їли не поспіхом, не давлячись, а поважно, смакуючи — хто з маслом, хто з салом, хто з манкою, хто із сметаною, хто з молоком, хто з варенням… І вона так само снідала б разом з усіма і бачила б, як і старшим, і дітям смачно, які всі задоволені, як дякують їй…

І сьогодні, поспішаючи з ферми, з вранішнього доїння корів (ферма майже на однаковій віддалі від Клинців і Березівки), Ганна Макарівна пестила свою мрію. Хоч знала, що такого не може бути, нікого ж дома нема, хіба що сам Ваня. Навіть дід і той сьогодні не всидів дома, нічого не допоміг по господарству — помчав до лісу. Знайде чи ні того гриба, а от день змарнує. Старий, що малий. Значить, їй доведеться сьогодні поратися по господарству, готувати обід. І добре було б викопати на присадибній ділянці хоч сотку картоплі. Люди вже кінчають вибирати на городах, а Гордіям усе нема коли.

Погодувала свиней і курей, вимила посуд, поприбирала в хаті, поставила у піч варити обід. На газовій плиті гірше — не відійти, стій та стій круком.

Вискочила із заступом на город. Копала й копала, вивертала кущі, але картоплю не збирала, чекала, щоб підсохла. І даремно не збирала, бо Голобородьків півень уже чатував із-за плоту, чекав свого часу. І тільки пішла вона з городу, той відразу перелетів через пліт. “Ко-ко-ко!” — покликав за собою голодну ватагу курей, щоб через кілька хвилин залишити від картоплі саме лушпиння.

А Ганна Макарівна забула про все. Плин часу спинився для неї. Їй раптом здалося, що ще досвіток, до того ж — свято, всі одсипаються. А вона потурбувалася, встала, щоб підготувати всім сюрприз, насмажити млинців. Та стільки, щоб усі наїлися досхочу і ще залишилося.

Узяла найбільшу, літрів на десять, каструлю, всипала муки, солі, цукру, бухнула дзбан кислого молока, збила яєць, старанно все змішала, додала соди і знову помішала.

Пекла на двох сковорідках, на плиті. Не пекла — священнодіяла. Серце її мліло від задоволення, шипіння тіста на сковорідках звучало для неї найкращою музикою.

Усе вище росла гора млинців, наближалося дно каструлі. І раптом біля воріт ревнула машина, загукали доярки:

— Ганно, Ганно! Гордіїхо!

— Де ти пропала? Чекали, чекали, мусили заїжджати.

— На обідню дойку запізнюємося!

Ганна Макарівна відчинила вікно, закричала на них пошепки, замахала:

— Тихіше, сороки! — і вибігла надвір, до вуличних воріт. — Ви куди так рано? Мої ще сплять, ніхто не снідав.

— Який ранок?! Яке сплять?!

— Ой, жіночки, вона не при своєму розумі!

— Полудень уже! Сонце ондечки, бачиш?

— Лізь швидше в кузов! Ми твоє відро захопили! — знову закричали жінки.

— Відчепіться ви! Млинці он горять! — відмахнулася від них, як од порожнього місця, Ганна Макарівна і поспішила до плити.

Жінок наче паралізувало. Трохи посиділи ошелешені, а шофер не витримав такого затишшя, посигналив: “Пі-і-іп!” Тоді доярки почали швидко злазити з машини. Перемовлялися, божкали, бідкалися:

— Ой, що ж то діється на світі?!

— Жіночки, чули? їхнього ж Льоню і вчителя Олега Максимовича “швидка” повезла в лікарню! Так само щось з головами не в порядку.

— А Ганна, видно, нічогісінько про Льоню не знає!

— Пошесть якась напала! Епідемія!

— Ага! І до Ганни добралася!

Доярки ввалилися в кухню. Ганна Макарівна закрутилася біля плити — розрум’янилася, погарнішала.

— Ой, хіба ти на роту солдат печеш? — здивувалися доярки. — Може, сто штук уже!

— Тихо, я зараз побуджу своїх солдатів! Мої такі їдуни, що і вчотирьох упораються, — Ганна Макарівна витерла об фартух руки, підійшла до дверей покою. Прочинила, обережно просунула голову: — Агу-у! Мужички, вставайте. Ой, леле, де ж вони… От жартуни, сховалися у спальні… - Перейшла покій, відчинила двері спальні. І нікого не знайшла. — А-а, надвір повилазили через вікно. Пожартувати хочуть… Але вони зараз з’являться. Зараз! — На її обличчі блукала така посмішка, ніби Ганна Макарівна з хвилини на хвилину чекала від них якогось розігрування.

— Ганно, ти заспокойся… Бачиш, давно нікого нема!

— Ти не хвилюйся, Ганночко! Ти приляж, відпочинь!

— Ага! А ми твою групу подоїмо! Візьмемо до дві-три корови кожна — і подоїмо.

Хто з жінок задкував до дверей, переполохано намацуючи ногами поріг. Хто спробував забрати з рук господині ложку і каструлю, бо Ганна Макарівна знову взялася наливати млинці, вишкрябуючи останні краплини тіста.

— Я зараз допечу і каструлю помию… І треба ще сала насмажити… Мій Олексій вельми ж любить, щоб на сковороді було туку повно, а в ньому ложечка сметани. А може, більше наколотити млинців, може, мало буде цих?

— Олексій твій давно в полі вже, оре!

— Яке ма-ало?! І ці задубіють, доки прийде хто їсти!

— Жіночки! Розбирайте млинці! Не дамо добру пропасти! Ганно, поїдеш із нами, може, де зустрінемо твоїх Гордіїв, то на ходу погодуємо!

Забрали-таки каструлю і ложку, вимкнули плитку. Силоміць повели Ганну Макарівну з собою. Може, побуде на свіжому повітрі, проясниться в голові.

Посадили Ганну Макарівну в кабіну, втиснулася і ще одна доярка — пильнувати, щоб не вискочила Гордіїха на ходу.

Та дорога, що ішла від гравійки узліссям у Партизанський ліс, простягалася і в лівий бік від гравійки. Коли їхати ліворуч, потрапиш на ферму, а коли ще далі — буде поле і луг. Цією дорогою і треба було їхати до корів, але шофер не звернув з гравійки, мчав просто в Березівку. Може, хотів швидше добратися до телефону, щоб повідомити про новий випадок.

Від дороги, що вела на ферму, і майже до хат Березівки орав стерню на зяб трактор “Беларусь”, Біля самих городів він повертав, заходив з піднятими плугами на другий бік загону, опускав плуги і рухався в зворотному напрямку. Але цього разу…

— Ой, куди ж він?! — зойкнула та доярка, що загородила собою вихід для Ганни Макарівни. — Здурів, чи що?

Трактор біля городу не підняв плугів, не повернув, а попрямував на чиїсь буряки. Ревнув, буксунув трохи, коли плуги врізалися в твердь дороги за током, потім ніби ахнув з полегшенням, перебравшись через неї, і погнав чорну смугу по буряках, по бульбі, по моркві. Все, що там росло, переверталося, заорювалося.

Шофер від такої несподіванки натиснув на гальма. Доярок у кузові кинуло до кабіни, поклало.

А Ганна Макарівна і доярка-супутниця мало не вибили головами переднє скло.

— Це ж Олексій Гордійович тут оре! Що з ним сталося! — і шофер знову газонув на всю силу. — В хату вріжеться чи в дерево…

Заскочивши в Березівку, машина круто звернула вліво, полетіла навперейми трактору. Вищали в кузові доярки, хапаючись за борти. Зовсім близько була вже контора колгоспу, коли машина міцно вискнула гальмами, а доярки мало не попадали на кабіну.

— Ген він! — відчинив шофер дверцята, показав на чийсь город.

У три стрибки долетів він до плота, перемахнув через нього, побіг назустріч трактору.

- І шофер з’їхав з глузду! Ще під трактор попаде… — доярка, що пильнувала Ганну Макарівну, кидала швидкі погляди то на неї, то вслід шоферу.

Нічого, мабуть, Ганна Макарівна не тямила, що довкола робиться. На її обличчі блукала добра посмішка.

На щастя, трактор не наїхав ні на будинок, ні на товсте дерево. А саджанці клав, трощив, як солому, заорював.

— Стій! Стій, кажу! — замахав шофер трактористу.

І відскочив з дороги, бо трактор не спинився.