Ерпіди на планеті Земля - Мисько Павел Андреевич (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
Діти кинулися в центр кола, де стояли Ерпіди. Кожний хотів першим схопити сувенір — руку чи ногу Ерпіда. Але побачили там і щось більш громіздке: дві пари закурених, обплавлених гусениць, ніби дві пари калош, забутих біля космічного порога.
— Ану, нічого не брати! Це все в шкільний музей піде! — закричав Ваня.
— Правильно! — підтримав його Олег Максимович і попростував до “сувенірів”.
У Клинці всіх Гордіїв і собаку Жучка віз на “газику” сам голова колгоспу. І всю дорогу тільки і розмов було, що про Ерпідів та про те, що накоїлося через них. Дід Гордій сказав, що знайшов нарешті місце, де наспіх поховали загиблих під час оточення партизанів. І Трохим Іванович пообіцяв: у найближчі дні дасть транспорт і людей, щоб перенести прах героїв у братську могилу біля сільради. А до наступної річниці Перемоги буде встановлений на могилі новий, кращий пам’ятник.
Ваня сказав і про Ерпіда-три, який десь плаває в океані, вивчає, що робиться під водою. Погадали, чи виплив він і відлетів на корабель, як і Ерпіди перший і другий, чи досі ще плаває. У Вані в голові крутилося: “Все чисто відробив назад… Все чисто відробив…” І бачив він, що не все чисто відроблено: Льоня так і залишився сивий, як дід. Трохим Іванович ніби вловив думки Вані, бо запитав у Льоні:
— Так що, кажуть, ти здорово шпрехав на всіх іноземних мовах? А як тепер? А то казали, що ніякої користі для землян не мав їх візит… Як буде по-французьки “До побачення!”?
— Оревуар, — сказав Льоня, посміхнувшись. — А ще “мерсі” запам’ятав і “бонжур”… Те, що до Ерпідів знав, і ні слова більше.
— Ха-ха… А по-китайськи чи по-японськи що-небудь можеш? — цікавився голова.
— Ні бум-бум.
— Ось тобі і користь від їхнього візиту. Одна шкода… — зітхнув голова.
— Чому? Я хоч раз добре виспався за всю весну, літо і осінь, — без усмішки сказав Олексій Гордійович.
— А я всіх доярок млинцями пригостила, — всміхнулася Ганна Макарівна.
— Скажіть, а з вами в лікарні не було Петі Голобородька? — запитав Ваня про те, що весь час чомусь тривожило його.
— Ні, не було, — відказала мама.
— Не було, — підтвердив тато.
— Мене останнього схопили, завезли. Одного, без Петі, - сказав дід.
- І-і-і-іх… — перелякано протягнув Ваня. — Трохиме Івановичу, швидше до Голобородьків газуйте! Ми як були в лісі з Ерпідом, так він натякнув, що і Петі голову заморочив, щоб нам не заважав. То чи відробив хоч назад?
Пролетіли вулицею Клинців швидко, проскочили повз хату Гордіїв і зупинилися біля двору Голобородьків. А в них і паркан від вулиці, і ворота високі та щільні — нічого не побачиш, що в дворі робиться.
А коли відчинили ворота, то побачили: по всьому двору на мішках, на покривалах, на дошках, на дровах, на лавці під парканом, на перевернутому цебрі лежать запчастини до легкової машини. А може, просто частини? Бо від їхнього “Москвича” залишилася тільки певна частина кузова, колеса й ті були під плотом.
Поміж розкладеним залізяччям ходив голий до пояса Голобородько-старший і згадував усіх чортів. Сам уже весь у мазуті.
— Що це ти порозкладав, як на просушування чи на базар? Ха-ха… — поцікавився голова.
— Капітальний ремонт? — запитав і Олексій Гордійович.
— Який ремонт? Це ж мій бовдур накоїв. Приходжу з роботи, а він з ніг валиться від утоми, хвалиться: “Татку, глянь, скільки я знайшов запчастин!” Розумієш — знайшов сокиру під лавкою… Свого “Москвича”… Власного! Справного!.. Розібрав на запчастини!
— Сам усе зробив? — здивувалися мама, тато і дід.
— А де зараз Петя? — запитав Ваня.
— До хати відніс, поклав. Спить, як непритомний, — відповів Голобородько-старший, — І ось… від якогось старого “ЗІЛа” порвану покришку прикотив. Може, надірвався, дурень… Не знаю, що й думати… І в кого він вдався такий скнара? Якісь ночви з лісу притяг. На вигляд ніби відлиті з каменю, а легкі. Думаю під ночви поросят пристосувати, не пропадать же добру. А ось навіщо покришка стара, хлам цей?
— Невже сам розібрав? — повторив те, що цікавило всіх, і голова колгоспу.
І він, і дід, і мама, і тато ходили поміж розкладених деталей і тільки плечима здвигали. Біс його знає, скільки треба докласти зусиль, щоб все розібрати, порозтягати, розкласти.
Жучок понюхав колесо біля плоту і задер на нього ногу.
— Не знаю… Може, яка нечиста сила помагала, — розводив руками Голобородько-старший.
— Якщо ніхто не допомагав, то надірвався хлопець, не інакше, — сказала Ганна Макарівна.
Олексій Гордійович рішуче скинув піджак, закачав рукави сорочки.
— Давай допоможу, бо зазимуєш… Лампа є переносна? На всю ніч роботи вистачить.
Мати покликала Ваню, Льоню і діда з собою і пішла на вулицю. Дома чекало своє недоглянуте господарство.
Ваня з Жучком виходив останній: хвірточка за ним з репінням зачинилася. І, видно, почув це репіння Голобородьків півень, сприйняв за кукурікання якогось невмільця. І загорлав сам — різко й хрипко, буцім передражнював усіх півнів на світі. Кричав і нікого не боявся: на своєму смітнику і він був господар.
Ішов Ваня і думав: чи відробив те, що накоїв з Петьком, Ерпід-один? Чи встиг? Гадай тепер, чи завжди Петя був рвачем, чи це робот зробив його таким — заразив якимось хапужним вірусом?
Коли Ерпід-один наслав на нього таку хворобу, то чи заразна вона? Чи почне перекидатися на інших дітей та дорослих?
З такою хворобою треба боротися. Але як?
Тут і кінець прийшов нашій правдивій повісті. Тільки хочеться сказати ще ось про що. Якщо ви і надумаєте заїхати в Березівську школу, поцікавитися їхнім незвичайним музеєм, то не запитуйте в юних екскурсоводів, де поділися ще одна пара рук і ніг роботів та друга пара гусениць. Багато буває у музеї відвідувачів, різних делегацій, навіть із зарубіжних країн. І язик уже заболів у юних екскурсоводів пояснювати кожному, де тепер ті космічні деталі.
Так-от, я й повідомляю тут — усім! усім! Забрали ті “запчастини” Ерпідів учені із столичного науково-дослідного інституту. Навіть Голобородькову половинку панцира викупили і забрали з собою. Вчені і є вчені, будуть досліджувати ті космічні “деталі” і чухати потилиці, розгадувати, з чого зроблені, чи є на землі такі хімічні елементи. А та половинка, що лежить у центральній вітрині зліва, без підпису, — Вані, Ваня Гордій приніс її з лісу. І не захотів, щоб підписували, чий це дарунок.
