Мої і чужі таємниці - Ячейкин Юрий Дмитриевич (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные TXT) 📗
Каштани падають на брук -
Тук-тук,
Тук-тук,
Тук-тук,
Тук-тук…
А була саме осінь, а точніше — бабине літо. Одне слово, ніяким чарівництвом цього разу і не пахло. Бачили ми таких чаклунів! Х-ха і ще ха-ха!
Але ж…
Але ж, з другого боку, все сталося точнісінько так, як передрік дід. Не торохнув же каштан Васька по лобі, хоч цьому хвалькові таке покарання, безумовно, не зашкодило б. От і суши тепер голову. Ех, якби ото все точно знати!
Так, що не кажіть, а перед Павлусем постало складне питання. Це ж, коли повірити в чаклунство, нікому й слова не можна буде мовити! А може, ще раз перевірити? Ретельно. На свідомому досліді. Аби мати тверду певність. А клятву слід придумати таку, яка б нізащо не здійснилася! А під каштанами віднині нізащо не стовбичити і надалі навіть не вештатися під ними. Досить — Павлусь уже посидів у кіно з гулею на лобі!
“Х-ха, не так мене легко залякати, як декому здається, — героїчно міркував Павлусь. — От візьму і наперед придумаю таку історію і таку клятву, що — ого! Всі здивуються! Мені аби нагода…”
І що ви думаєте? Нагода не забарилася!
Трапилася вона того сумного дня, коли Павлусь за якихось чотири уроки (один з них був сама насолода, а не урок — фізична підготовка; ех, якби всі уроки були фізкультурою!) заробив дві трійки і на додачу одну двійку. Навіть додому йти — ніякого бажання… Словом, через це у Павлуся після уроків вільного часу виявилося досхочу. Хтозна, якщо на вулиці затриматися надовго, можливо, батьки підуть у кіно і все минеться щасливо. Будьте певні, коли вони повернуться, Павлусь уже міцно спатиме. І нізащо не прокинеться, хоч над вухом з гармати стріляй!
А коли є досхочу вільного часу, хіба це не нагода, щоб докладно розповісти (найдокладніше!) цікаву історію? Ще яка! Однаково нема що робити…
— Отак стараєшся, стараєшся, робиш добре діло, а тебе двійкою нагороджують, — з непідробною гіркотою промовив Павлусь і від невимовної туги аж зупинився.
Ясне діло, зупинилися й Васько з Оленкою.
Васько, зрозуміло, пихато сказав:
— Що заслужив, те й маєш. А от я несу додому нову п’ятірку!
— Велике діло — п’ятірка! — зневажливо процідив Павлусь, бо знав, що каже. — Я таке зробив, що усі твої п’ятірки нічого не важать…
— А що ж ти зробив?
— А щось!
— Знаємо що — байдики бив і гав ловив!
Хіба ж це не образливо? Отак завжди!
— Та знаєш, що я зробив? — з обуренням вигукнув Павлусь. — Я, може, всесвітню славу заслужив!
— Це ж як?
— А отак!
— Щось я про твою славу нічого не чув!
— І не почуєш!
— Як буде, то почую!
— А от і не почуєш!
— А от і почую!
— А от і не почуєш, коли я не скажу!
— Ну, кажи!
— А я не хочу!
— Бо нема чого казати!
— А от і є!
— Ну, то кажи!
— Тьху на тебе! Я тобі нічого не скажу, а от Оленці скажу!
Павлусь нахилився до Оленки і прошепотів їй на вухо, але так голосно, щоб і цей осоружний хвалько почув:
— Вчора, у Гідропарку, я вперше за всю історію людства зустрівся — знаєш з ким? — з марсіянами! Ясно, готувати уроки було ніколи… Та й хто б їх готував на моєму місці?.. Тільки це — між нами, бо секрет… Що, цікаво?
Отак сказав Павлусь, а сам анітрохи не здивувався. Хоч як це дивно, а дивуватися тут нема чого: все було продумано заздалегідь. Історія вийшла — перший сорт!
— Не може цього бути! — в один голос вражено пробелькотіли Васько і Оленка.
А Павлусь спокійно мовив:
— Хочте — вірте, хочте — не вірте, як хочете. А це справді було! Марсіяни навіть записали мою домашню адресу і номер нашого телефону… От!.. Ну як, цікаво?
— Ще б пак! — це Оленка.
— А як же ти з ними зустрівся? — це Васько.
Зустрітися нині— з марсіянами не складає жодних труднощів. Найважливіше тут, щоб саме тобі пощастило. Це колись з ними було неможливо зустрітися, тоді, коли марсіяни ще не змайстрували космічних кораблів і сиділи собі спокійно на своєму Марсі. А відколи вони їх змайстрували, їх бачили різні люди і назвали “літаючими тарілочками”, хоч на Марсі їх називають по-марсіянськи — “аеєиіїйоуюя”. Той, хто твердо не знає абетки, цю марсіянську назву ніколи не запам’ятає.
Правда, досі людям щастило бачити лише “літаючі тарілочки”, а самих марсіянських космонавтів — зась.
Павлусь був перший на весь світ, хто з ними спілкувався!
Який на вигляд космічний корабель марсіян? Такий, яким його побачив вельмишановний Павло Валеріанович Хвалимон, коли цей корабель нишком приземлився у Гідропарку і зачаївся у хащах.
Тож який він? Це вам ніяка не “тарілочка”. Нічого схожого! Швидше це капелюх з широкими крисами, по всьому колу оздоблений значками. Тільки то були не значки, а ілюмінатори, які світилися. Що, не вірите? Візьміть у батька його літній солом’яний бриль, вправною рукою запустіть його, щоб він швидко-швидко обертався в повітрі навколо себе, і побачите, як бриль здорово літає навіть без реактивних двигунів! Цей дослід вас переконає.
Який вигляд мали марсіянські космонавти? Точнісінько такий, якими їх побачив славетний Павло Валеріанович Хвалимон, коли виховано постукав у люк шлюзової камери і вони вийшли йому назустріч разом з роботом-тлумачем. А що їм лишалося робити? З їхнього боку було б проявом невихованості, якби вони не відчинили двері, коли стукають.
Тож які вони? Розумні, кмітливі, мудрі, чемні, привітні, гостинні й товариські. Всі до одного!
П. В. Хвалимон не розгубився і врочисто мовив:
— Від імені усіх землян і землянок вітаю вас із щасливим прибуттям! Ласкаво просимо!
— Яуео! — гуртом відповіли марсіяни.
А робот-тлумач негайно переклав:
— Дякуємо!
— Як тривав політ? — запитав єдиний представник усього людства тов. Хвалимон П. В.
— Оао! — одноголосне відповів гурт марсіян.
А робот-тлумач переклав:
— Нормально!
— Як працювали телеметричні прилади і бортові системи? — не вгавав тов. Хвалимон П. В.
— Оао!
— Чи зручно виходити на навколоземну орбіту?
— Оао!
— Як із здоров’ям та самопочуттям?
— Оао!
— А як почувалося на перигелії і на апогелії?
І знову: “Оао!” Відповідають точнісінько так, як і належало їм відповідати. А уславлений цією космічно-історичною зустріччю (на всю земну і на всю марсіянську кулі!) тов. Хвалимон П. В. ще запитав, хоч, здавалося б, традиційна програма космічного інтерв’ю була вже повністю вичерпана:
— Чим вас привабив Київ, що ви саме у ньому блискуче здійснили м’яку посадку?
І робот-тлумач негайно переклав схвильовану відповідь марсіянських героїв-космонавтів:
— Передусім, столиця України Київ нам сподобався тим, що стоїть на березі Дніпра з його численними затоками, протоками, рукавами та ще й Русанівськими каналами, що вельми нагадує марсіянський краєвид, де теж повно каналів. Ми почуваємо себе в Києві, як у себе вдома! Дякуємо за увагу.
— А після того, — врочисто завершив свою захопливу розповідь Павлусь, — вони мене сфотографували для своїх марсіянських газет і журналів, а ще записали домашню адресу і номер хатнього телефону. А тоді полетіли до себе на Марс, бо вже повністю і з честю виконали всю космічну програму.
Деякий час Васько і Оленка мовчали. Павлусь теж мовчав, тішачись тріумфом. Що то значить — все продумати! Хай спробує хтось щось спростувати!
Першим, зрозуміло, отямився Васько. Він непевно запитав (вже не так нахабно, як бувало раніше):
— А ти, Павле… не той?
— Хто? Я? — обурився Павлусь. — Та щоб я і… того? Та ніколи в житті! Щоб на мене Місяць упав і розчавив на місці, коли я хоч слово… того!
І Павлусь звитяжно підніс голову.
А Місяця на небі взагалі не було. З безхмарного неба весело позирало Сонечко. А Місяць в цей час світив аж на протилежному боці земної кулі, аж над Америкою. От якби він шубовснув у Тихий океан!
— Павле, невже все це правда? — нарешті прийшла до тями й Оленка.
— Х-ха! — аж здивувався цим сумнівом Павлусь. — А що ж воно, по-твоєму, коли не правда? — і сам же сміливо докинув: — Може, брехня?
