Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин (книга жизни TXT) 📗
- А може, він цього не знає?
- Ага... можливо, - сказав Гаррі.
Він був переконаний, що Волдеморт намагається побороти труднощі, пов’язані з їхніми паличками-близнюками з однаковими серцевинами, був переконаний, що Волдеморт хотів, аби старий майстер паличок допоміг йому вирішити цю проблему... проте він його вбив, не випитавши професійних секретів виготовлення чарівних паличок.
Що Волдеморт шукав? Чому, маючи контроль над Міністерством магії та й над усією чаклунською громадою, він опинився десь у чужих краях, полюючи на якусь річ, що колись належала Ґреґоровичу і яку в того вкрав невідомий злодій?
Перед очима в Гаррі стояв образ білявого юнака з веселим і дикуватим обличчям. Воно світилося так, як світилися обличчя у Фреда й Джорджа, коли їм вдавалася чергова витівка. Він злетів з підвіконня, мов птах, і Гаррі десь його бачив раніше, але не міг пригадати, де...
Після смерті Ґреґоровича загроза нависла саме над цим злодієм з усміхненим обличчям, і думки Гаррі були зосереджені на ньому. З нижнього ліжка долинуло голосне Ронове хропіння, і Гаррі теж поволі поринув у сон.
- РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ -
Помста Ґобліна
На другий день рано-вранці, поки друзі ще спали, Гаррі вибрався з намету на пошуки найстарішого, найвузлуватішого й найміцнішого в цьому лісі дерева. Під ним він поховав око Дикозора Муді й позначив місце, вирізавши чарівною паличкою на стовбурі маленький хрестик. Більше Гаррі не міг зробити, але відчував, що Дикозорові радше сподобалось би це, аніж стирчати у дверях Долорес Амбридж. Після цього повернувся в намет - дочекатися, коли прокинуться друзі й порадитись, що робити далі.
Гаррі й Герміона вважали, що краще надовго не залишатися на одному місці, і Рон з ними погодився з єдиною умовою - що наступний маршрут наблизить їх туди, де можна буде знайти хоч якийсь бутербродик. Отож Герміона зняла закляття, що захищали галявину, а Гаррі й Рон замели всі сліди, що свідчили про їхній тимчасовий табір. Потім вони роз’явилися, обравши місцем призначення околиці невеличкого базарного містечка.
Коли вони поставили намет у маленькому гайку й оточили його новими закляттями-оберегами, Гаррі в плащі-невидимці подався на пошуки провіанту. Та не все сталося, як гадалося. Не встиг він зайти в містечко, як несподіваний холод, низький туман і зненацька потемніле небо змусили його вклякнути на місці.
- Та ти ж умієш вичакловувати патронуса! - почав нарікати Рон, коли Гаррі повернувся з порожніми руками й, важко дихаючи, вичавив з себе одне-єдине слово:
- Дементори!
- Я цього разу... не зміг, - задихався він, хапаючись за бік. - Нічого... не вийшло.
Гаррі стало соромно, коли він побачив, які вони перелякані й розчаровані. Це був наче страшний сон - бачити, як з туману віддалеки виринають дементори, задихатися від холоду, що паралізував легені, чути, як далекий крик наповнює вуха - і бути неспроможним захиститися. Гаррі довелося зібрати в кулак усю свою волю, щоб змусити себе зірватися з місця й тікати, лишивши безоких дементорів літати поміж маґлів, які їх не бачили, хоч, звісно, відчували той відчай, що скрізь супроводжував тих почвар.
- То в нас і далі нічого їсти.
- Цить, Роне, - розсердилася Герміона. - Гаррі, що таке? Чому ти не зміг вичаклувати патронуса? Учора тобі це прекрасно вдалося!
- Я сам не знаю.
Він сів у старе Перкінсове крісло, відчуваючи страшне приниження. Боявся, що з ним сталися незворотні внутрішні зміни. Учорашній день залишився в далекому минулому, сьогодні ж він знову почувався тринадцятирічним хлопчаком, який єдиний з усіх зомлів у «Гоґвортському експресі».
Рон штурхнув ногою стільця.
- Що? - загарчав він на Герміону. - Я здихаю з голоду! Після того, як я трохи не стік кров’ю, я, крім твоїх мухоморів, і ріски в роті не мав!
- То йди й порозганяй дементорів, - кинув йому зачеплений за живе Гаррі.
- Я й пішов би, та в мене рука на перев’язі, якщо ти не помітив!
- Гарна відмовка.
- Що ти цим хочеш?..
- А, звичайно! - Герміона ляснула себе по лобі, від чого хлопці здригнулися й замовкли. - Гаррі, дай мені медальйон! Швидше, - нетерпляче клацнула вона перед його носом пальцями, бо він одразу не зреагував, - горокракс, Гаррі! Ти ж його носиш!
Вона простягла руку, а Гаррі зняв з шиї золотий ланцюжок. Щойно він перестав торкатися шкіри, як Гаррі відчув дивовижну легкість. Він навіть не усвідомлював, що увесь був мокрий від поту і який тягар тиснув йому на шлунок, поки не позбувся медальйона.
- Так краще? - запитала Герміона.
- У сто разів!
- Гаррі, - сіла вона біля нього навпочіпки й заговорила, ніби до важкохворого, - ти не думаєш, що тобою щось оволоділо, ні?
- Що? Ні! - обурився Гаррі. - Я пам’ятаю все, що ми робили, поки я його носив. А якби я був одержимий, то навряд чи розумів би, що зі мною діється. Джіні мені розповідала, що інколи вона нічого не могла пригадати.
- Гм, - подивилася Герміона на важкий медальйон. - Все одно, може, краще не носити його на собі. Може, сховати його десь у наметі.
- Не можна залишати горокракс, - рішуче заперечив Гаррі. - Якщо ми його загубимо, або його вкрадуть...
- Ну, добре, добре, - сказала Герміона й повісила медальйон собі на шию, сховавши під футболку. - Тоді будемо носити його по черзі, щоб ні в кого не залишався надовго.
- Чудово, - роздратовано буркнув Рон, - про це домовились. Тепер, може, подумаємо нарешті про їжу?
- Добре, але пошукаймо її в якомусь іншому місці, - сказала Герміона і зиркнула скоса на Гаррі. - Немає сенсу залишатися там, де аж кишить дементорами.
Врешті-решт вони розташувалися на ніч на занедбаному полі біля самотнього хутора, на якому зуміли роздобути яєць і хліба.
- Це ж не крадіжка, правда? - стурбовано запитала Герміона, коли вони вже поглинали смажені яйця з грінками. - Я залишила в курнику під сідалом гроші.
Рон закотив очі і пробубонів з повнісіньким ротом:
- ’Емі... оно, не теа ’так ’е’еживати. ’озслабся!
І справді, набагато легше було розслабитися, добряче попоївши. Того вечора вони так реготали, що забули й про дементорів, а Гаррі почувався бадьорим і повним надій, коли заступав на першу нічну варту.
Це вони вперше зіткнулися з тим фактом, що повний шлунок сприяє гарному настрою, а порожній викликає сварки й роздратування. Для Гаррі це, власне кажучи, не було щось несподіване, бо в Дурслів він страждав від недоїдання частенько. Герміона порівняно добре витримувала вечори, коли їм не вдавалося роздобути нічого, крім ягід або черствого печива, хіба що спалахувала частіше та мовчала похмуріше. А от Рон звик смачно харчуватися тричі на день завдяки мамі і гоґвортським ельфам-домовикам, тому довгі періоди голодування робили його дратівливим і нерозсудливим. Коли ж не тільки бракувало їжі, а ще й наставала Ронова черга носити горокракс, він ставав просто нестерпний.
- То що далі? - постійно повторював він. Сам він не мав нових ідей, але сподівався, що Гаррі з Герміоною невпинно розроблятимуть нові плани, тоді як він сидітиме в гірких роздумах про обмежені запаси харчів. Відповідно Гаррі й Герміона цілими годинами безплідно намагалися здогадатися, де шукати інші горокракси і як знищити той, що вони вже мали. Розмови ці ставали дедалі нудніші й монотонніші через відсутність нової інформації.
Дамблдор казав Гаррі, що, на його переконання, Волдеморт заховав горокракси у важливих для нього місцях, тому вони постійно, наче монотонну молитву, повторювали назви місць, у яких, як їм було відомо, Волдеморт жив або бував. Сиротинець, де він народився й виховувався, Гоґвортс, де він навчався, крамниця «Борджин і Беркс», де працював після закінчення школи, а тоді Албанія, де він довгі роки перебував у вигнанні. Саме довкола цих місць і точилися їхні розмови.
- Ага, подамося в Албанію. Вистачить півдня, щоб обшукати всю країну, - саркастично кепкував з них Рон.
