Дівчинка з Землі - Булычев Кир (читать книги бесплатно .txt) 📗
Обидва дзьоби говоруна розтулялися. Він щось говорив, але ми не могли нічого почути крізь стіну корабля.
Коли я вибіг до люка і відкрив його, говорун уже чекав на мене там. Він залетів у корабель і відразу попрямував у кают-компанію. Я йшов за ним по коридору.
Говорун летів невпевнено, потім спустився на підлогу й пішов, накульгуючи. Полосков відчинив двері в кают-компанію і, побачивши птаха, сказав:
— Ну й ускочив ти, бідолахо, в халепу!
Говорун відповів невлад:
— Більше триматися нема сил! Чи скоро надійде допомога?
— Це голос Другого капітана, — вгадала Аліса. — Він бачив Другого капітана!
— Алісо, — заперечив я, — але ж Другий капітан міг сказати ці слова й чотири роки тому. Ти ж знаєш, яка добра пам’ять у говоруна.
— Ні, — наполягала Аліса, — він бачив Другого капітана. Ходімо мерщій назад, на галявину.
— Ні, тільки не зараз, — відповів Полосков. — Навіть у мене ноги не ходять. А ти — дівчинка. Ти стомилася в десять разів сильніше. І, крім того, в тому місці, де ми були, капітана нема. Навіть якби за десять метрів довкола був хоч один ґудзик, хоч одна гайка, металошукач її знайшов би.
— Отже, треба було відійти на десять метрів убік, — сказала вперто Аліса. — І якщо ви не підете, я піду одна.
— Спочатку ти виспишся, — мовив я суворо. — А потім ми всі повернемося в той район. Ми ж обіцяли, що не полетимо з планети доти, доки не знайдемо капітана… або доки не переконаємося, що його тут нема.
Розділ 17
МИ ДИВИМОСЯ В МИНУЛЕ
Жити на такій планеті було б нелегко. Коли ми прокинулися вранці, корабельний годинник показував восьму, а за ілюмінаторами смеркалося — знову починалась коротка ніч. Поки ми снідали, ніч минула і настав ранок.
Яскраві промені освітили кают-компанію, і Аліса, поглянувши на дзеркальні квіти, що стояли у вазах, сказала:
— Дивіться, мене вже нема.
У дзеркалах, в яких учора ввечері відбивалась Аліса, виднілася знайома нам галявина, але на ній нікого не було. Поки ми дивилися на дзеркала, в усіх квітах галявина погасла, настали сутінки. Ми вдивлялися в темні дзеркала квітів, і я сказав:
— Це дивні квіти — квіти-фотоапарати.
У дзеркалах почало світати. Ми навіть забули про сніданок. Ніхто не міг відірватися від незвичайного видовища. Не поспішаючи, хвилина за хвилиною, квіти, виявляється, фотографували все, що відбувалося на галявині. І тепер показували нам.
— Цікаво, скільки ці квіти живуть? — міркував уголос Полосков.
— Напевно, кілька днів, — відповів я. — Як і всі квіти.
І тут ми побачили в дзеркалах відображення звірка, схожого на зайця. Він вискочив із кущів і помчав до квітів. У дзеркалах іще не розвиднілося, і тому ми не відразу збагнули, що ж дивного в його рухах.
— Так він же стрибає задом наперед! — вигукнула Аліса.
Звірок і справді наближався до квітів задом наперед. А потім, постоявши перед квіткою, в такий же дивний спосіб повернувся до кущів.
— Зіпсоване кіно, — засміялася Аліса. — Партачі! Змініть стрічку!
— Ні, — заперечив Полосков. — Це не зіпсоване кіно. Тому що ці квіти не просто дзеркала, а дзеркала, які фотографують. Вони можуть це робити, якщо на їхньому дзеркалі весь час наростає шар за шаром. Якнайтонші шари. Мільйони шарів. Щойно одне зображення закріпиться в дзеркалі — його прикриває інший шар. І так далі. А коли квітку зрізано, вона не може далі нарощувати шарів у дзеркалі, і вони починають зникати з неї — шар за шаром. І ми бачимо те, що бачило дзеркало. Тільки навпаки. Немовби плівку відмотують назад. Ясно?
— Цілком можливо, — згодився я. — Дуже цікава квітка. Але нам пора збиратися. Нехай Полосков готує до польоту металорозвідник, а я з’їжджу на всюдиході на ту галявину і пошукаю, чи нема довкола неї слідів загиблого корабля “Синя чайка”.
— Я з тобою, тату, — мовила Аліса. — І говоруна візьмемо.
— Добре.
Я пішов униз готувати всюдихід, а Аліса лишилася в кают-компанії, їй цікаво було дивитися кіно навпаки.
— Алісо! — крикнув я, заводячи машину. — Ти готова?
— Зараз! — відгукнулася Аліса у відповідь. — Одну хвилинку!
І відразу ж покликала мене:
— Тату, мерщій сюди! Та мерщій же! А то вони зникнуть.
Я за три стрибки злетів по трапу і вбіг у кают-компанію. Аліса стояла біля дзеркал.
— Дивися, — мовила вона, почувши, що я зайшов.
У всіх дзеркалах відбивалася та сама картина: посеред галявини стояло двоє: товстун у шкіряному костюмі й доктор Верховцев. За кущами виднівся ніс швидкісного космічного корабля.
Товстун із Верховцевим про щось сперечалися. Потім задом наперед пішли.
— Вони десь тут, — сказала Аліса. — Вони не здогадалися, що квіти їх викажуть.
— Схоже, що твоя правда, — відповів я. — Але чому? Чому?
— Що — чому?
— Напевно, вони теж не знають, де капітан. А то чого б їм ганятися за говоруном?
— А може, капітан у них у полоні і вони бояться, що про це дізнаються? Вони піймали капітана, посадили його у в’язницю, а говорун полетів. От вони й бояться.
— Але навіщо комусь саджати капітана у в’язницю? Вигадниця ти, Алісо!
— І ти нічого не робитимеш? Нехай так усе й залишиться?
— Ні, — відповів я. — Неробство — найбездарніше заняття.
Я потягся до мікрофона, натиснув кнопку і промовив:
— Полосков, Зелений, слухайте. Щойно на дзеркалі квітки ми з Алісою бачили товстуна з Верховцевим. Це означає: вони були тут, принаймні, за день до нас. Вони прилетіли на швидкісному кораблі. Що ви думаєте з цього приводу? Переходжу на прийом.
— Я гадаю, що Другий капітан десь на цій планеті, — сказав Полосков.
— А я думаю, що нам краще зараз полетіти звідси, — обізвався Зелений. — Нас лише троє, і наш корабель не захищений від нападу. Ми повинні негайно летіти до населеної планети і звідти зв’язатися з Землею або Фіксом. Звідтіля прилетить спеціальний корабель із Служби галактичної безпеки. Вони ліпше від нас упораються з несподіванками.
Зелений, звичайно, говорив розумно. Але він завжди перебільшує труднощі й небезпеки. Тому я сказав:
— Поки що ніхто на нас не нападе. Хоч, звісно, ми маємо подбати про свою безпеку.
— Слушно, — погодився зі мною Полосков. — Відлітати так ось, відразу, мені не хочеться. Спершу ми мусимо зробити все, що в наших силах, аби допомогти Другому капітанові.
— Слушно, — притакнула Аліса.
— Навіть дивно! — буркнув Зелений. — Можна подумати, що я злякався. А я просто намагаюсь бути розумним. На борту в нас дитина і беззахисні звірі. Може так статися, що ми капітанові не допоможемо і самі постраждаємо. Та якщо капітан вирішує, що нам треба залишитися, я битимусь до останнього патрона.
— Ну, до цього, сподіваюся, не дійде, — відповів я. — Ми прилетіли сюди для того, щоб з’ясувати, чи не сталося біди з одним із капітанів. Ми ні на кого не збираємося нападати і ні з ким не хочемо воювати.
— А я, до речі, не така вже беззахисна дитина, — мовила Аліса. — Поїдемо на галявину?
— Постривай, — зупинив я. — Подивимося ще в дзеркала.
Але більше там нічого не відбувалося. Так нічого й не діждавшись, ми з Алісою все-таки залізли у всюдихід і об’їхали на ньому околиці галявини. Ми знайшли тільки сліди посадки корабля за пагорбами. Трава там була випалена гальмівними двигунами, і вузенька стежка вела крізь кущі до галявини.
Ми вернулися під обід і застали Зеленого в кают-компанії. Він задумливо стояв перед дзеркальними квітами і поскубував себе за руду бороду. В другій руці у нього була вібробритва.
— Що з тобою, Зелений? — спитав я.
— Думаю, — відповів механік.
У дзеркалах відбивався тихий сонячний день.
— Я думаю, — вів далі Зелений, — скільки живуть оці квіти.
— Напевно, кілька днів, — кинув я.
— А раптом їм зовсім не кілька днів, а багато років? Раптом вони рік за роком запам’ятовують усе, що відбувається довкола? Поглянь, які товсті дзеркала — сантиметрів по шість кожне. І дуже щільні. А за два дні, поки стоять у нас, вони не потоншали. Можна, Алісо, я зроблю операцію над однією квіткою?
