Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
— Не свинюка, а собака, — виправив його приятель, — шмигає, розумієш, поміж ногами.
— Я ненавмисне, — виправдувався Максим.
— Не огризайся, осел! — вигукнув третій забіяка, — бо схопиш!
— Ах, так! — погрозливо промовив Великий Фантазер і поліз по місяцит.
Забіяки враз повеселіли.
— Дивися, дивися! — їх аж трясло від сміху. — Оце так! Ого-го! Сміхота!
І Максим засміявся. В одного забіяки замість носа стирчав червоний п’ятачок. У другого з рота стирчали люті ікла. А третій стояв, роззявивши рота, й поводив великими, як лопухи, вухами.
Лобуряки тицяли один в одного пальцями і мало не плакали від сміху. Потім отой, з п’ятачком, занепокоєно помацав свого носа, вихопив з кишені дзеркальце. Він аж рохнув з жаху й кинувся в кущі. Приятелі — за ним.
Малюки гасали за забіяками й верещали від захоплення та страху. Куди б ті не ховалися, скрізь їх переслідував сміх.
Лише Зайчик пожалів нещасних:
— Чого з них усі сміються?
— Ніяких чого! — урвав його Максим. — їх покарано.
Максим загрався з друзями й згадав про забіяк аж тоді, коли Зайчик запитав:
— Тепер вони завжди будуть такі потворні?
— Зовсім забув! — мовив Максим і дістав місяцит.
Кажуть, що забіяки, ставши самими собою, поклялися ніколи не говорити таких слів, як “собака”, “осел”, “свиня”, коли звертаєшся не до тварини, а до людини. Більше ніхто не чув, щоб вони лаялися. А зустрічаючись із Максимом, віталися перші.
І продавці в магазині іграшок знали Фантазера. Максим, Мишко й Сергій прийшли туди купувати маски. Вони давно вигадали спектакль для малят з дитячого садка, тільки ніяк не могли домовитися, кого їм показувати. І тут, у магазині, вони продовжували сперечатися.
— Я буду за Бармалея, — заявив Мишко.
— А я — за Вовка, — сказав Сергій.
— Ні, не можна, — зітхнув Максим.
— Як не можна?! — обурилися брати. — Ми вміємо гарчати. І клацати зубами. І промовляти страшним голосом.
— Не можна, — наполягав Максим. — Малюки почнуть ревти і зіпсують усю виставу.
— Але ж тут самі Бармалеї та Вовки!
Брати мали рацію: над прилавком висіли, вишкіривши зуби, картонні страховиська.
— У вас немає інших масок? — спитав Максим.
— Ні-ні, — позіхнув продавець.
— А ви подивіться на складі.
— І на складі немає… Василю Кузьмичу, вони в яас ще з минулого року?
— З позаминулого, Степане Степановичу, — уточнив другий продавець. — Беріть, хлопці, інших не буде.
— Будуть!
Максим клацнув пальцями, промовив: “Р-раз!” Продавці ахнули. На їхніх обличчях з’явилися маски. Ошелешені продавці зняли з себе маски і здивувалися ще більше: вони тримали дурненьке каченя і зайця-хвастуна.
А над прилавком погойдувалися добрі, веселі, пустотливі обличчя та мордочки: Буратіно, Їжачок, Лисиця, Колобок, Червона Шапочка…
— Слухай-но, Максиме, як це ти здогадався? — зашепотіли брати-близнята. — Отепер малеча повеселиться. Давай купувати маски! Дядечку, скільки вони коштують?
— Карбованець двадцять дві копійки за штуку, — хором відповіли продавці й перезирнулися.
Покупці підійшли до прилавка, стали вибирати маски.
Продавці тільки встигали знімати з гвіздків Червоних Шапочок та Лисиць. Загортаючи покупку нашим друзям, продавець Степан Степанович нахилився до Максима:
— Скажи, хлопчику, як це в тебе вийшло?
— Таємниця, — недбало кинув Максим.
А другий продавець — Василь Кузьмич — попросив:
— А ти не міг би замінити нам не тільки маски, але й іграшки? Яких ніхто не купує…
— Гаразд, іншим разом, — мовив Максим.
Ніхто у магазині не звернув уваги на хлопчину з блакитним обличчям. Він стояв у кутку і з задоволенням спостерігав за перетворенням масок. Коли три приятелі забрали свої покупки й пішли, він сказав собі:
— Прекрасний фокус-мокус. Запам’ятаємо… Гум-гам — а це, звичайно, він спостерігав за Максимовою грою — незадоволено оглядав нові Здаски.
— По-моєму, трохи дурнуваті й сумні обличчя.
Великий Фантазер трошечки помилився… Нехай вони будуть розумніші, веселіші, — бубонів Гум-гам. Він якусь хвилину подумав і тоді клацнув пальцями: “Р-раз!” Маски над прилавком стали блакитні. “Ха-ха!” — радів у своєму закутку Гум-гам. — Здається, я впізнаю ці кумедні обличчя. Отой, кирпатий, — Тінь-лінь. А суворий, замріяний, — викапаний мій старший брат Кри-кри. А оцей симпатичний пустун? Невже це я?.. Ну тепер усе гаразд: торгівля піде нарозхват…”
— Це ви мені загортаєте? — пролунав обурений голос. — Я платив за Буратіно та за гидке каченя, а ви мені загортаєте якихось синіх привидів!
— Вибачте, зараз заміню, — бадьоро сказав продавець.
Він повернувся й сторопів: на полицях висіли тільки блакитні маски.
— Василю Кузьмичу, — покликав Степан Степанович, — десь була коробка з масками.
Нахилившись, продавці видобули запорошену коробку. Вони довго вовтузилися під прилавком і вилізли дуже похмурі.
— У нас всі маски однакові, — буркнув Степан Степанович. — Якщо вам не подобається, поверніть чек до каси.
— Неподобство! — обурився покупець і рушив до каси. — Адже я купую дітям!
— Вічно ці дорослі сердяться, — здивувався Гум-гам і вийшов з магазину. — Він хоче порадувати дітей гидким каченям. Дивак!
А в цей час Максим, Мишко й Сергій, обережно несучи свої маски, забігли у двір і, здивовані, зупинилися: весь двір сміявся. Сміялися школярі з портфелями, сміялися дорослі на балконах й у вікнах, сміялися діти, качаючись по зеленій траві. Підходили перехожі, питали: “Ви не знаєте, чого всі сміються?” І самі починали хихотіти… На двір напала епідемія сміху.
Та й почалася вона нібито з дрібниці: з під’їзду вискочив Петько Зайчиков, а за ним бабуся з ополоником. Вони побігли довкола клумби, але Зайчик так смішно підстрибував, а бабуся так хвацько розмахувала ополоником, наздоганяючи внука, і так грізно вигукувала: “Де мій обід? Куди ти подів суп?..”, — що діти, які спостерігали цю сцену, зареготали. Вони сміялися так заразливо, що дорослі, які визирали з вікон, не могли утриматися від сміху, а в школі припинилося навчання. Ніхто не розумів, про який суп ідеться і чому білявий хлопчина, озираючись, промовисто показує на свого рота, — всі продовжували сміятися. Одні сміялися тому, що бачили біг з ополоником, другі — тому, що любили сміятися, треті — тому, що сміялися всі. Вже Зайчик і бабуся, забувши про суп, що зник із каструлі, приєдналися до загальних веселощів, уже й наші троє друзів з масками стали сміятися, — емідемія сміху не припинялася. “Хі-хі-ха-ха…” — дзвеніло над двором.
Завила сирена, влетіла машина з червоним хрестом. Із “швидкої допомоги” виліз блакитнолиций лікар у білому халаті і, глянувши на веселунів, ляснув у долоні:
— Усе зрозуміло!
Побачивши лікаря, дорослі замовкли, за ними— школярі, а дехто загукав:
— Гум-гаме! Привіт, Гум-гаме!
Лікар підняв руку і, приємно посміхаючись, у цілковитій тиші сказав:
— Смійтеся на здоров’я! Десять хвилин сміху корисніші за склянку сметани.
Лікар щось записав до свого записника (ясна річ, нову гру), вскочив до машини й поїхав. Дорослі одразу вгамувалися, а діти, захопивши з собою Зайчика, помчали на вулицю.
Бабуся лишилася сама; вона шукала у траві загубленого ополоника.
Фантазер був сердитий, що це не він розсмішив Цілий двір. Не заради нього, а заради Зайчика прикотив Гум-гам у лікарському скафандрі, щоб навчилися грати в сміх. Максим навіть розгнівався на Зайчика, який ні в чому не був винен.
Максим і не підозрював, що його друг — веселий лікар — тікає зараз на “швидкій допомозі” від міліції. Хтозна, чому міліцейський мотоцикл помчав з перехрестя за білою машиною. Як правило, для машини з червоним хрестом завжди вільний шлях на перехресті. А тут міліціонери, провівши поглядом швидку машину, засвистіли і скочили на свого мотоцикла. Ото була гонка по самій середині широкої вулиці! “Швидка” вила, всі машини гальмували, світлофори заздалегідь давали зелене світло. А позаду квапливо тріщав мотоцикл.
