Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Вова помацав свою кишеню й поморщився.
— Та в мене є, дарма що з іншими словами. Я подарував би тобі свій місяцит, якби міг. Викиньте його за вікно, друзі!
Товариші Коробкова засміялися. Де ж то бачено — викидати подарунки у вікно!
— Ви ще шкодуватимете, — похмуро застеріг Вова.
І в інших класах — від першого аж до п’ятого поверху — діти ласували місяцитом. Ніби сьогодні було свято школяра — кожен одержав подарунок. Тільки десятикласники поклали місяцит у кишені. Вони вже не маленькі, щоб їсти перед уроком. Та й то не всі витримали: дівчата відщипнули по шматочку.
Ганна Семенівна, класний керівник п’ятого “А”, була приємно здивована: всі її учні прекрасно знали урок. Коли Ганна Семенівна ставила запитання, в класі ніби виростав паркан: то діти піднімали над партами руки — всі хотіли відповідати. Навіть ті, хто не розв’язав удома приклади, тут, коло дошки, миттю додавали великі числа й жодного разу не помилялися. За півгодини вчителька поставила дванадцять п’ятірок.
Трохи згодом Ганна Семенівна написала на дошці нові приклади і заходилася пояснювати ділення складних чисел. Учні попіднімали руки.
— Тобі чого, Смєхов? — спитала вчителька.
— Ганно Семенівно, — промовив Борис Смєхов, — це я вже знаю: у відповіді буде сто п’ять.
— Правильно, сто п’ять, — підтвердила вчителька. — Але як ти розв’язав? Ми ще не проходили ділення складних чисел.
— І ми знаємо! — загаласували діти. — Нам це нецікаво.
Ганна Семенівна розгубилася: її школярі знали відповіді всіх прикладів.
— Можна сказати, Ганно Семенівно? — підвів руку Левко Тряпкін.
— Так, будь ласка.
— Ганно Семенівно, я можу перемножити всі ці числа з думці. — І Левко Тряпкін проторохтів відповідь.
— Правильно! — підтвердили хором п’ятикласники.
Ганна Семенівна здивовано оглянула клас.
— Ну гаразд, — промовила вона нарешті. — Раз ви знаєте ділення складних чисел, то повторіть удома правила.
Тільки Коробков сидів у класі тихо. Він болісно пригадував, за яких умов місяцит може зникнути з кишені назавжди. І ніяк не міг пригадати. Треба було щось запитати. Але що?
— Чому я такий нещасний? — шепотів Коробков, стискаючи місяцит. — Чому мені в житті так не щастить?.. Чому цей причепливий місяцит не зникає?..
Ніщо не допомагало! Місяцит навіть не танув у гарячому кулаці Коробкова.
…На інших уроках з’ясувалося, що п’ятикласники знають усі вірші, надруковані в підручнику, всі історичні події з найдавніших часів аж до наших днів, усі річки, озера, моря, міста, океани, ба навіть висоту гірських вершин. Хоч зараз переводь п’ятий клас до сьомого!
А куди переводити восьмий або десятий класи? Там — в усіх сусідніх класах — також діялося щось неймовірне. Тільки-но вчителі розтуляли рота, як учні вигукували: “Знаємо! Знаємо!”
Скільки п’ятірок з’явилося того дня в журналах — не полічиш. А один восьмикласник сказав, що знає напам’ять роман у віршах “Євгеній Онєгін”, і почав голосно читати. Аж до дзвінка він читав вірші, та ще й образився, що не закінчив: на чотириста двадцять п’ятому рядку зупинився…
На останньому уроці несподівано самі по собі застукали кришки парт, заблимали лампочки, заверещав ні з того ні з сього дзвінок. Попадали зі стін карти, глобуси покотилися по підлозі — діти кинулися їх підбирати. Та які вже тут заняття, коли дзвінок деренчить не вгаваючи.
А попід вікнами зібралися малюки, навіть ще й не першокласники, скакають на одній нозі й кричать:
Учитись — нудота!
Учитися — ми не охочі!
Грайте в ігри
Зранку й до ночі!
Учителі в своїй кімнаті дві години обговорювали поведінку своїх учнів. Їх, звичайно, радували п’ятірки. Але звідки діти знали всі уроки, навіть те, чого не проходили? Не могли ж вони за один вечір вивчити підручники від дошки до дошки!
— Коли так і далі триватиме, ми не потрібні їм, — пожартував історик.
Учителі посміхнулися. На столі перед ними лежали сині обгортки. Хтось узяв папірця і голосно прочитав:
— “Я ВСЕ ЗНАЮ”. Чи ж не правда, дивовижний збіг?
— До чого тут шоколад, місяцит, марсіад — не можу сказати певно, як це називається! — суворо заявив директор. — Якби знання можна було одержувати з місяцитом-шоколадом, ми з вами давно працювали б не тут, а на кондитерській фабриці. Давайте простежимо, що буде в класах завтра.
А назавтра в школі видався звичайнісінький день, навіть гірший, ніж звичайний. Ніхто з учнів — від першого класу до десятого — уроків не вивчив. Місяциту цього разу в партах не було. Ось чому в класних журналах упродовж одного тільки дня було поставлено сто вісімдесят сім двійок і одну трійку. Трійку дістав Вова Коробков, який насилу пригадав ріки Азії.
Як відомо, вчора ввечері Вова намагався позбутися місяциту, аж поки не вибився із сил. Намагаючись нічого не говорити, він прочитав сторінку з підручника географії і дещо запам’ятав. А на ніч зав’язав рота рушником.
Після уроків Коробков розшукав у дворі Максима, що грався з товаришами, попросив розкрити йому таємницю: як позбутися місяциту. Він розповів, як страждав цілий вечір, як спав із зав’язаним ротом, як він ненавидить свій місяцит, і Максим пожалів бідолашного Коробкова.
— Спробуй сказати так, — запропонував Максим і розхвилювався, уявивши, що його чує зараз таємничий Автук, який, щоб покарати, зірвав тоді з нього летючий бант. — Спробуй запитати: “Чому місяцит усе вміє?” Ну!
— “Чому місяцит усе вміє?” — повторив зблідлий Коробков.
— “Чому вміє геть усе на світі?”, “Навіщо він мені потрібен?”
— “Навіщо він мені потрібен?” — луною відгукнувся п’ятикласник і зачудовано подивився на свою порожню долоню. Він засунув руку до кишені, підскочив на місці. — Ура, місяцит зник! — радісно вигукнув Коробков. — Ура, я вільний! Дякую, Максиме. — І побіг.
Максим подивився йому вслід: “Щаслива людина”. А хто підкаже йому, Максимові, як зарадити його другові?
Недавно він спитав батька:
— Що треба робити, щоб людина росла?
— Щоранку їсти кашу, — пожартував батько.
— Я не про кашу, я серйозно.
— Ну, треба робити гімнастику, займатися спортом.
— А коли людина зовсім не росте? Минає рік за роком, а вона така сама, як і була.
Батько пильно глянув на нього і сказав:
— Максиме, ти найтиповіший чомукало.
— А що значить най-ти-по-ві-ший?
— Ти, як і багато дітей, без кінця ставиш запитання, на які дуже важко відповісти.
“Авжеж, — сказав собі Максим, — ніхто не може відповісти на найпростіше запитання. Ані на Землі, ані в КРАЇНІ БЕЗ ЧОМУ…”
— Здоров був, Великий Фантазере!
Так зустрічали Максима приятелі.
Тож не дивно, що Максим запишався. Хто краще за нього вигадував найцікавіші ігри? Хто в будь-яку мить міг вирушити в гості до Гум-гама? Всі бачили, як зник Максим після того, як Коробков попросив пробачення, і за півгодини він з’явився у вбранні з барвистого пір’я і з бойовим індійським списом.
— Гум-гам усіх вітає! — вигукував посильний, потрясаючи списом. — Гей, Вітько, тягни отого ящика. Будемо кидати в нього списа!..
Так, нелегко бути Фантазером, коли в кишені кожного плитка місяциту. Дуже давно власники місяциту виходили через зачинені двері, не гаяли дорогоцінного часу, щоб умитися, почистити черевики, пережувати котлети, — вони грали тільки в “р-раз!”. Забуто м’ячі, книжки, ляльки, олівці, пластилін. Усе попереднє життя здавалося ігрунам дуже далеким, як у повернутому навпаки біноклі. Тільки до місяциту тяглася рука, до магічного місяциту, що так і просився до рота.
Увесь двір знав історію про те, як Великого Фантазера визнали наивідоміші забіяки, три здоровані з восьмого класу.
Максим біг асфальтовою доріжкою і наштовхнувся на одного із забіяк.
— Гей, ти, свинюко! — вилаяв його забіяка й показав кулака. — Забруднив мені черевики!
