Дивовижна одіссея Феді Кудряша - Суслов Владлен Алексеевич (серия книг txt) 📗
— Давай, давай! — підганяв Доменіко матросів. — Не шкодуйте ніг, шельми! Король Іспанії вас не забуде!
Альфонсо, вилізши на ванти, погрозливо вимахував толедським клинком і, люто поблискуючи білками очей, щось відчайдушно кричав. Та голос його тонув у неймовірному галасі, що панував на палубі.
Моряк, який допомагав Луїсові, незважаючи на те, що судно було ще далеко, вистрелив по ньому з двох пістолів, ще збільшуючи шум.
— Якого дідька стріляєш? — підбіг до нього боцман і, не роздумуючи, дав доброго потилишника. — На вас, іродів, пороху не настачиш! — Він помітив хлопчиків і сказав: — Вам не місце тут, герцог. Звольте спуститися вниз.
А ти, чорношкірий, — крикнув на Ніанга, — геть звідси!
Хлопці перейшли на ніс каравели, але й звідти їх прогнали. Тоді вони піднялись на кормову надбудову.
За рулем стояв Адальберто. його груди обтягувала майстерно зроблена кольчуга, на голові виблискував шолом, прикрашений різнобарвним пір'ям. На кормі був і сам капітан Дієго. Два кремезні матроси одягали його в доспіхи.
Капітан причепив до пояса малайський кріс. Федя вже бачив цей кривий візерунчастий кинджал з вигравіюваними на лезі двома зміями, що переплелися, і знав, що лезо змащене отрутою.
Тут же, біля встановлених на підставках аркебуз — важких рушниць, в яких порох підпалювали ґнотами, — у бойовій готовності принишкли моряки. П'ятеро з них тримали напоготові арбалети— метальну зброю, схожу на луки.
Тятиву в арбалеті натягували за допомогою спеціального пристрою.
З кормової надбудови голландський корабель було видно мов на долоні. Він мчав на всіх вітрилах, одначе відстань між ним і каравелою, хоч і повільно, але скорочувалась. Давалася взнаки перевага морехідних якостей «Улюбленця Нептуна». Вже можна було розгледіти матросів, що метушилися на палубі і лазили по вантах, довгий вузький шовковий вимпел на кормі, впоперек розфарбований жовтогарячими, червоними і жовтими смугами. Кінці його волочились по воді. Федя знав, що це не випадково. В цьому купці середньовіччя вбачали своєрідний шик.
Корабельний хлопчик безугавно видзвонював у великий мідний дзвін. На вітрилах були зображені тритони, наяди і ще якісь символічні знаки. На одному вітрилі — герб у вигляді лицарського щита, розділеного на чотири частини. На одній з частин щита—терези, на другій — ключ, на третій — лаврова гілка, на четвертій — левина голова.
— Зараз цій бригантині каюк! — самовдоволено хіхікнув один з матросів, що тримав арбалет.
— Де ти побачив бригантину, йолопе? — вилаявся капітан. — Це ж галера, стонадцять чортів тобі в пельку!
— Так он же три щогли, сеньйоре Дієго, — став виправдовуватись матрос.
— Дурню набитий, на бригантині завжди було дві щогли і паруси трикутні, а тут такі лише на гроті й бізані, а на фоку чотирикутний. А весла? Хіба не бачиш весел?
Кудряш не відводив очей від голландської галери. Вона була довга і вузька. Борти, починаючи від ватерлінії, круто загиналися всередину. Це заважало противникові взяти галеру на абордаж. По боках галери між носовою частиною і грот-щоглою сімнадцять пар весел ритмічно опускались і підіймалися з води.
«Нічого собі весла, — подумав Федя, — метрів по десять-дванадцять завдовжки. І за кожним по чотири веслярі».
— Доменіко! — гукнув капітан. — Ану бабахни разок, хай у них жижки затремтять!
Збий щоглу, тільки дивись не потопи галеру! Потопиш — уся здобич на дно піде. Стрельни по них, може, злякаються голландці і викинуть білий прапор.
Доменіко стрімко збіг по трапу на палубу. Каравела здригнулася. Почувся оглушливий залп, і «Улюбленець Нептуна» окутався білим пороховим димом. Від страху Федя схопив Ніанга за руку.
Коли дим розвіявся, почулись захоплені вигуки: гармаші Доменіко збили на галері фок-щоглу. Вона звалилася в воду разом з вітрилами. Декілька матросів на галері поквапливо рубали сокирами снасті, тільки б швидше звільнити судно від збитої щогли.
Дієго не міг приховати своєї радості.
— Молодець! — похвалив він Доменіко.
В цю мить біля борту голландської галери з'явилось кілька білих, мов вата, хмарок і прогриміли постріли. Але ядра, не долетівши до каравели, упали в море, здійнявши фонтани води.
Невдачу голландських артилеристів зустріли на «Улюбленці Нептуна» глузливими вигуками.
Втрата щогли помітно загальмувала рух галери, і каравела наближалась до неї вже швидше. Тепер Адальберто проявляв свою майстерність: користуючись змінним вітром, він маневрував то правим, то лівим галсом, заважав артилеристам галери вести прицільний вогонь.
Боцман порозставляв матросів, озброєних абордажними гаками. Дехто, хто мав особливо гарячу голову, вже видерся на ванти, готовий, як тільки кораблі зійдуться в абордажному бою, стрибнути на палубу галери. Підбадьорюючи себе, матроси каравели свистіли, улюлюкали, кричали…
На кормовій надбудові галери багато одягнена жінка у відчаї пригортала до себе двох дівчаток. З'явився високий старигань з білою окладистою бородою в бордовому суконному плащі нижче колін, отороченому горностаєвим хутром. Вимахуючи руками, він у чомусь палко переконував моряка в блискучому панцирі. А жінка, піднявши руки догори, впала навколішки. Услід за нею стали навколішки дівчатка. Моряк кивнув головою і побіг униз на палубу. Біля гармат заметушились гармаші з запаленими ґнотами. Чотири матроси, зігнувшись від ваги, понесли на палиці великий казан з розтопленою смолою. Уздовж борту вишикувались моряки з довжелезними рушницями.
— Адальберто, — не повертаючи голови, кинув капітан, — чи ба, який франт хазяїн галери? — він задоволено розсміявся. — Повір мені, здобич матимемо немалу… Звичайно, левину частку доведеться віддати в королівську казну, але й нам дещо перепаде.
— Я бачу: вони серйозно збираються чинити нам опір, — мовив Адальберто. — Он навіть обтягли борти протиабордажною сіткою і смолу розтопили…
— Клянусь честю, якщо вони зараз не здадуться, я не помилую нікого! — вигукнув Дієго. — Всі теліпатимуться на реях. Мені нічим годувати дармоїдів… — Він наказав матросам, озброєним аркебузами: — Ану, стрельніть по красунчикові в панцирі. Це капітан. А старого не чіпайте, він хазяїн каравели і, певно, порозсовував своє золото по всяких тайниках. Уб'єте його, тоді дідька лисого знайдемо скарб…
Постріл з аркебузи — і моряк у панцирі, схопившись за голову, мов підкошений, упав на палубу. Другим пострілом тяжко поранили рульового. Куля прошила йому груди. Серед команди галери зчинилась паніка. Втративши керування, галера різко змінила курс, ніс її став занурюватись у воду. На корму вибіг матрос з перекошеним від страху обличчям. Він у відчаї розмахував палицею, на якій мотлялася біла ганчірка.
— Здаються! Перемога! — заревли на каравелі.
— Наша взяла-а! — кричали сп'янілі від легкого успіху матроси.
Потрясаючи величезним пістолем, до речі, як пізніше з'ясувалось, незарядженим, голосніше за всіх кричав Луїс, з усіх сил намагаючись звернути на себе увагу капітана Дієго. З його вигляду і вигуків можна було подумати, що без нього навряд чи галера здалася б. Насправді ж Луїс весь час сидів у трюмі, марно намагаючись підібрати для себе кольчугу, і, тільки зачувши переможні вигуки, вибіг на палубу.
Федя не зразу збагнув, що сталося. Коли до галери залишалось кілька сотень метрів, каравела раптом чомусь помітно зменшила швидкість, а далі й зовсім спинилася. З неприхованою досадою капітан стукнув палицею об палубу. Обличчя його перекосила злість.
— Який диявол приніс оцей штиль?! Кому він потрібен? — Дієго заклав пальця в рот і підняв угору. — Спускайте баркаси, та швидше!
Але даремно підганяв моряків капітан каравели. Матроси вже й самі кинулись до баркасів. Бажаючих виявилось більше, ніж треба.
— Зараз ми їм покажемо! Знатимуть нас! — переможно вигукнув Луїс, одним із перших опинившись біля баркаса.
