Дівчинка з Землі - Булычев Кир (читать книги бесплатно .txt) 📗
Розділ 9
НАМ ПОТРІБЕН ГОВОРУН
Ми з Алісою пішли на базар пішки, а всюдиходу веліли під’їхати туди години через дві.
Ранок був гарний, ясний, небо чисте, оранжеве, хмари легкі, зелені, пісок під ногами м’який, голубий.
Ми вийшли на головну вулицю міста. Обабіч її стояли готелі. Готелі були дуже не схожі один на одний, бо кожен із них будувався спеціально для жителів тієї чи іншої планети або зоряної системи.
Був там готель “Крак”, що скидався на дитячу повітряну кульку метрів сто в поперечнику. З-під готелю стирчали краї антигравітаторів. У ньому зупинялися звиклі до невагомості космічні бродяги, які не мали своєї планети. Вони літали на кометах та метеорних потоках і там розкидали шатра.
Потім ми проминули готель “Чудове місце”. Цей готель теж був кулею, але твердою, масивною, наполовину вкопаною в землю. На ньому ми побачили вивіску: “Тільки для жителів метанових планет”. Крізь нещільно зачинені двері шипів струмінь газу.
Наступним виявився готель “Сковорідка”: його стіни були розпечені — не доторкнешся, незважаючи на сто шарів ізоляції. У “Сковорідці” зупинялися жителі зірок, для яких купання в розжареній лаві все одно, що для нас купання в ставку літньої днини.
Були готелі, підвішені в повітрі й зариті в землю, були з дверима на даху і взагалі без вікон і дверей, і раптом ми побачили невелику будівлю з колонами, найзвичайнісінькими віконцями і найзвичайнісінькими дверима. Над ними була вивіска: “Волга-матінка”.
— Дивись, тату, це, напевно, для людей! — сказала Аліса.
Ми зупинилися перед готелем, бо нам приємно було побачити його — все одно що зустрітися з давнім знайомим.
Із готелю вийшов високий чоловік у формі космонавта торгового флоту. Він кивнув нам, і ми сказали йому:
— Добридень. Ви звідки?
— Ми привезли із Землі на планету Блук регенератори кисню, — відповів він. — Може, ви чули — тут трапилася неприємність: вони, мало не втратили все повітря.
Поки я розмовляв із космонавтом, Аліса стояла поруч і дивилася на готель. Зненацька вона схопила мене за руку:
— Тату, поглянь, хто там.
Біля вікна на третьому поверсі стояв доктор Верховцев і дивився на нас зверху. Зустрівшись зі мною поглядом, він одразу ж відійшов од вікна.
— Не може бути! — вигукнув я. — Він не встиг би сюди прилетіти.
— Ходімо спитаєм, як він тут опинився, — запропонувала Аліса.
Двері в готель були різьблені, важкі, з позолоченою гнутою ручкою. А всередині хол був опоряджений, наче боярський терем. Стіни розписані однорогами і красними дівицями, а попід стінами стояли широкі лави. Певно, вуханські архітектори бачили славетну двадцятисерійну телепередачу “Борис Годунов”. Посеред боярських палат я зупинився.
— Постривай, Алісо, — мовив я. — Мені все це не подобається.
— Чому?
— Поміркуй сама: ми щойно розлучилися з доктором Верховцевим, прилітаємо сюди, і нам стражники кажуть, що він мало не знищив планету, бо продавав білих черв’яків, і тут же ми бачимо його у вікні готелю.
— Тим паче, — сказала Аліса. — Ми повинні його спитати, в чому річ.
— Ну гаразд, — погодився я і підійшов до довгого столу, за яким поміж опудалом лебедя і пластиковим ковшом стояв вухатий портьє в білому каптанчику.
— Будьте ласкаві, — спитав я в нього, — в якому номері зупинився доктор Верховцев?
— Одну хвилиночку, добрий молодцю, — відповів портьє, заклав вуха за спину й розгорнув величезну книгу в шкіряній оправі із застібками. — Верховцев… — бурмотів він. — Ве-ри-хо-ви-цев… Є Верховцев!
— І де ж він живе?
— В осьмому теремі проживає. На третьому поверсі, — відповів Портьє. — А ви будете його друзі?
— Ми його знайомі, — обережно сказав я.
— Прикро, — мовив портьє, — що в такого поганого і грубого пожильця є такі гарні на вигляд знайомі.
— А що, — спитав я, — він вас скривдив?
— Ідіть, — відповів портьє. — Терем номер вісім. І скажіть йому, бусурманові, що коли він і далі варитиме сосиски на ліжку й ламатиме роботів — стольників-постільників, то ми його попросимо з’їхати з нашого шанованого постоялого двору.
— А мені Верховцев здався дуже тихим чоловіком, — сказав я Алісі, коли ми підіймалися сходами.
Назустріч нам спускалися люди — лінеанці, фіксіанці та інші істоти, що живуть на планетах із такими самими умовами, як на Землі. Дехто з них ніс у руках клітки, акваріуми, альбоми з марками або просто сумки. Вони поспішали на базар.
Восьмий номер знаходився аж у кінці довгого коридора, застеленого безліччю перських килимів. Ми зупинилися перед пластиковими дверима, розписаними під дуб, і я натиснув на кнопку дзвінка.
Ніякої відповіді.
Тоді я постукав у двері. Від легкого поштовху двері слухняно розчинилися. Невелика кімната була обставлена й прикрашена за ілюстраціями в історичних романах із життя Землі. В ній були кришталева люстра й гасниця без ґнота, вольфрамовий самовар і японська ширма. Але Верховцева не було.
— Докторе! — покликав я. — Ви тут?
Ніякої відповіді.
Аліса зайшла до кімнати, заглянула за ширму. Я від дверей сказав їй:
— Ходімо звідси, незручно в чужу кімнату залазити…
— Зараз, тату, — відповіла Аліса.
Я почув у себе за спиною чиєсь швидке дихання. Я оглянувся. У дверях стояв дуже огрядний чоловік у чорному шкіряному костюмі. У нього були пухкі губи й кілька підборідь, що спадали на комір.
— Вам хто потрібен? — спитав він надто високим, ніжним, дитячим голосом.
— Ми шукаємо свого знайомого, — відповів я.
— Пробачте, я живу в сусідньому номері, — сказав товстун, — і я чув, як п’ять хвилин тому чоловік, який тут мешкає, пішов. От я й вирішив вас попередити.
— А куди він пішов, не знаєте?
Товстун почухав свої підборіддя, подумав трохи і мовив:
— Я гадаю, на базар. Куди б йому ще піти?
Ми покинули готель і рушили до базару. “Дивний чоловік доктор Верховцев”, — думав я.
Ми проминули готель, зроблений у вигляді акваріума, — у ньому мешкали жителі планет, покритих водою, — і готель, схожий на чайник. Із носика чайника виривалася пара — там мешкали кукси з Параселя. У них на планеті жарко, вода кипить, і планета окутана гарячою парою.
З готелів виходили їхні мешканці. Багато хто йшов у скафандрах, і скафандри були всякі-всякі. Дехто повз по землі, дехто летів у нас над головами. Під ногами мелькали колекціонери ростом трохи більші за мураху, а обіч них крокували колекціонери ростом трохи нижчі за слона.
Що ближче ми підходили до базару, то густішою ставала юрба, і я взяв Алісу за руку, щоб вона ненароком на кого-небудь не наступила або хто-небудь ненавмисно не наступив би на неї.
Базар розкинувся на багато кілометрів. Він був поділений на кілька секцій. Спочатку ми минули секцію збирачів черепашок. Потім пройшли через секцію колекціонерів книжок, ледве пробилися крізь заповнену народом секцію збирачів мінералів і коштовного каміння. Квітковими рядами ми пройшли досить вільно, тільки в одному місці мені довелося взяти Алісу на руки, бо їй мало не зробилося млосно від запаху фіксіанських троянд.
Та коли ми опинилися в секції філателістів, Аліса попросила мене:
— Постривай.
Кілометровий майданчик був заставлений складаними столиками, їх було, як сказав мені один старожил, чотирнадцять тисяч триста. За столиками сиділи філателісти — по двоє, а де й по четверо. І вони мінялися марками. Ті, кому не дісталось місця за столиками, обмінювалися стоячи або просто гуляли довкола. Аліса купила серію об’ємних рухомих марок із зображенням сіріанських птахів, чорногорську марку 1896 року, альбом для фіксіанських марок, який сам установлював марку на потрібне місце, тільки піднеси до нього. Потім вона поміняла чорногорську марку на дві марки з планети Шешинеру.
— Це спеціально для тебе, тату, — сказала вона.
Одна марка була зовсім біла, на другій виднівся лише напис маленькими буквами: “Молодий скліс на пасовиську”.
— Ти, тату, хотів дізнатися про скліса.
