Трансгалантичний розвідник - Брошкевич Ежи (читать книги онлайн без регистрации txt) 📗

— Зрозуміло, — відповіли діти.

— Ну, — гукнув Назим, — умикаю фільм! Увага!

— Увага! — повторив Йон.

— Увага! — й собі сказала Алька.

Лише Алик мовчки ворухнув губами.

Раптом Йон опинився сам-самісінький у кабіні управління бойового космольота. Космоліт на повній швидкості гнався за лавиною метеорів, яка загрожувала одному з головних шляхів сполучення.

Йон дістав наказ знищити лавину. Розвідувальні прилади вже показали її на екрані. Однак метеори були ще задалеко, щоб стріляти в них. Хлопець чекав, поки на екрані з’явиться світле кружальце бойової готовності космольота.

Чекав він напружено.

Звичайно, хлопець розумів, що все це ілюзія, візіофільм, яким керують інструктори з Бази на Тритоні. Знав він також, що Алька й Алик зазнають таких самих візіопригод. Але думав про це як про щось стороннє, далеке. Ту мить для нього було найважливіше знищити грізну лавину.

Як цілитися? Як стріляти? Інструкцію він пам’ятав добре: “Коли на прицільному екрані з’явиться світле кружальце бойової готовності, треба направити його на ціль. Потім натиснути на педаль. Права педаль — один постріл, обидві — ціла черга”.

Оце й уся інструкція.

Йон кілька разів глибоко й спокійно зітхнув. Хлопець хотів, щоб у нього, як він почне стріляти, була швидка думка, тверда рука й спокійний подих.

Увага!

На екрані з’явилися яскраві цятки, що більшали на очах. Водночас унизу екрана вискочило світле кружальце. Отже, він уже на такій відстані, що можна стріляти. І автомати космольота готові до бою.

Йон спробував повернути важіль керма. Надто швидко. Кружальце покотилося по екрану, не затримавшись на жодній цілі.

Значить, треба повертати кермо обережніше.

Хлопець, сам не помічаючи того, прикусив губу до крові.

Кружальце ніяк не слухалося його. Він крутив кермо то надто рвучко, то надто повільно. Час летів неймовірно швидко, а йому ще й досі не щастило знищити жодної цілі.

Розвідувальні апарати показували вже лавину дуже чітко: величезні сірі уламки скель, викинуті в простір під час якоїсь космічної катастрофи.

— Отак їх, — шепнув Йон.

Він нарешті таки захопив у світле кружальце одну скелю і натиснув на педаль.

— Є! — крикнув хлопець.

Брила, в яку він влучив, зникла з екрана, наче її ніколи не було. Тепер уже Йон щораз меткіше наводив кружальце на другу, третю… десяту… п’ятнадцяту цятку.

Нарешті він побачив їх цілу купу і обережно накрив кружальцем.

“Тепер треба чергою” — подумав він.

Космоліт легенько затремтів. У лавині з’явилася велика прірва. Йон переможно засміявся.

— Дуже добре, — сказав хтось.

Однак хлопець був надто захоплений війною з метеорами, аби зважати на якісь побічні, неістотні в цю хвилину голоси.

Так само повелася й Алька, яка дивилась той самий візіофільм, що й Йон. Вона мала на п’ять влучних пострілів більше, ніж він, хоч і почала стріляти на дві секунди пізніше.

Зате Алик, що сидів поруч них, був у зовсім іншому становищі.

Він не гнався космольотом за метеорами, а перебував на механопланеті: у кабіні артилерійського прицілу протиметеорної батареї.

Він чекав.

Розвідувальні прилади уже вихопили на екран потік величезних метеорів, що наближався до механопланети. Алик мав ще в запасі кільканадцять секунд. Врешті, він знав, що не повинен знищувати весь потік. Досить ударити збоку кількома чергами, і він розпоре його, розсіє на космічний порох.

Алик стулив губи так, ніби хотів засвистати якусь мелодію. Але не засвистав.

На екрані блиснуло світле кружальце прицілу.

Хлопець — відчуваючи, що робити це треба страшенно обережно, все одно, що надувати з мила бульку, — дуже поволі, але впевнено направив кружальце на край кам’яного потоку, який вимальовувався на екрані.

Потім, переможно усміхаючись, натис на обидві педалі.

— Чудово, — почувся чийсь голос, і раптом усе закінчилося.

Насправді ж Алик не керував батареєю, Алька з Йоном не ганялися в бойових космольотах за лавинами, що загрожували шляхам сполучення.

Знову всі троє сиділи в Центральній Камері “Першого Розвідника”.

— Дуже добре, — сказав, усміхаючись Назим. — Просто чудово.

Йон і Рої зняли візіофільмові шоломи.

— Справді добре? — недовірливо спитала Алька.

Назим гаряче кивнув головою.

— Ще й як добре! Ти заробила найкращу оцінку. Йонові й Аликові успіхи трохи гірші, але, зважаючи на те, що це була ваша перша спроба, мушу всім поставити “відмінно”.

Діти перезирнулися з надією в очах.

— Ваші шанси збільшуються, — сказав Майк.

Він підійшов до самого екрана.

— А тепер попрощаємося, — мовив він тихіше. — У вас залишилося небагато часу. Ви повинні розійтися на свої місця, Йон з Алькою до стартової вежі бойового космольота. Йон буде пілотом, Алька — палубним стрільцем. “Розвідник” має докладний план, що вам робити кожної секунди. Він познайомить вас із тим планом за десять хвилин до старту.

— Слухаю, — озвався “Розвідник”.

— Алик же, — перейняв слово Назим, — займе місце в артилерійській кабіні і почне діяти через вісім хвилин п’ятнадцять і дві десятих секунди після старту космольота. На випадок якихось несподіванок “Розвідник” має додаткові вказівки й поради, які підготував наш Супер.

— Це наказ керівників? — спитав “Розвідник”.

— Так, — відповів Йон, а за ним, як луна, проказали й Рої.

— Поки що це все, — мовив Назим.

Запала глибока, напружена тиша.

Дорослі з Бази не зводили очей з трьох дітей, що сиділи в Центральній Камері “Першого Розвідника”. Вони бачили їх так добре, наче стояли поряд, за прозорою стіною екрана.

Насправді ж їх розділяв простір понад шість тисяч мільйонів кілометрів — така була віддаль від Головної Бази на Тритоні до секторів Десятої і Одинадцятої Тисячі, через які мчав “Перший Розвідник”, женучись за Чорною Рікою.

Майк, Долорес і Назим одночасно підняли долоні вгору.

— Хай вам щастить, — гаряче мовив Майк. — Бажаємо вам успіхів. До побачення, Друзі!

Майк Антонов назвав їх друзями. Діти на відповідь поважно кивнули.

Перший керівник “Розвідника” Йон Сого від імені всіх трьох гукнув:

— До побачення!

І екран Центральної Камери погас.

— Ось ми й знову самі, — сказав Йон.

Алик потер руки так, як недавно Назим.

— Нас чекає добра робота, — сказав він і скривився: — Йоне, залиш мені Робика. Ти ж будеш удвох з Алькою.

Йон обернувся до робота:

— Як, Робику? Ти згоден?

Робот неспокійно озирнувся навколо, ніби його неслухняні думки розвіялись на всі боки. Потім на обличчі в нього знову з’явилася звичайна ввічлива усмішка.

— Слухаю, керівнику, — сказав він. — Звісно, згоден. Час братися до роботи.

Йон кивнув головою.

— Ми з Алькою йдемо просто до стартової вежі. Ви обоє йдіть до батареї.

Тоді ще підвів голову до стелі:

— Наказ “Розвідникові”. Постійно підтримуй між нами звуковий зв’язок.

— Слухаю, — сказав голос.

Йон з Алькою стали на квадрат швидкісного ліфта. Перше ніж дати наказ: “Стартова вежа”, хлопець помахав рукою Аликові й Робикові, які до свого місця мали їхати транспортером.

— Ну, бувайте, — усміхнувся Йон. — Тільки ж бережіться, щоб не сталося якогось лиха.

— Ти хіба забув, — тихо сказав Робик, — що в моїй присутності з вами ніякого лиха статися не може?

За мить вони перестали вже бачити одні одних.

До тієї миті, коли мав початися наступ на Чорну Ріку, залишалася рівно шістдесят одна хвилина.

— Шістдесят одна, — повідомив голос “Розвідника” саме тоді, коли швидкісний ліфт виніс Йона з Алькою до Головної Камери стартової вежі.

— Глянь, — шепнув Йон Альці, показуючи на екран.

У глибині екрана з’явилася ще маленька й туманна, але вже добре помітна смуга Чорної Ріки.