Бухтик з тихого затону - Рутковский Владимир Григорьевич (лучшие книги TXT) 📗
Барбула вiдламав невеличкий корiнець вiд корча i штовхнув ним черв'ячка. Той погойднувся i…
— Клює! — вигукнув Сергiйко. — Тягни!
Вiтько з усiх сил смикнув вудочку. Проте на гачковi, окрiм черв'ячка, нiчого не було.
— I навiщо так репетувати… — незадоволено пробурчав Вiтько. — Треба було зачекати, поки вона не проковтне наживку… Ех, така рибина була, така рибина! Ледве вудочку з рук не вирвала.
Барбула втiшено посмiхнувся, дивлячись на розчароване обличчя Капустiна.
— От бачите, — сказав вiн малькам пiсля того, коли гачок знову опустився пiд воду. — Варто цьому черв'ячку хоч трiшки погойднутися — як рибалка в ту ж мить висмикує його з води. Отже, коли вам надто вже забагнеться поласувати ним, потрiбно дуже й дуже обережно вiдкушувати принаду малесенькими шматочками… Ану, ти i ти, — господар затону вказав на двох малькiв, — зробiть так, як я вас тiльки-но вчив.
Пiдштовхуючи один одного, мальки нерiшуче пiдпливли до риболовних гачкiв i вiдкусили по крихiтному шматочку.
Гачки навiть не гойднулися. Замiсть того дуже захиталися водоростi за Барбулиною спиною. Проте в ту хвилину загальна увага була прикута лише до гачкiв.
— Молодцi. Добре, дуже добре, — похвалив Барбула перших смiливцiв. — Отож, ви пересвiдчилися в тому, що з будь-якого становища можна знайти вихiд. Треба лише дотримуватися необхiдної обережностi. Так-так, обережнiсть передусiм! Повторiть, що я вам сказав.
— Обережнiсть — передусiм, — хором проспiвали мальки.
— Ще раз…
— Обережнiсть — передусiм!
— Гаразд, — сказав Барбула. — А тепер можете поласувати цими черв'ячками.
I тут Зубатка не витримала.
— Нi, це моє! — заволала вона i кулею вилетiла iз водоростiв. — Моє!..
Вудлище раптом смикнуло з такою силою, що воно ледве не вилетiло з Вiтькових рук.
— Клює! — зарепетував вiн. — Сiрий, допоможи!
Через хвилину на травi, клацаючи гострими, мов лезо бритви, зубами, стрибала величезна щука i косувала на закляклих з подиву друзiв злими вибалушеними очицями.
— Оце так щука! — тiльки й спромiгся сказати Вiтько.
Зустрiчати щасливих рибалок вибiг весь санаторiй. Навiть Оля, якiй Микола Володимирович вже дозволив пiднiматися з лiжка, пiдiйшла до вiкна.
А Вiтько, надутий, немов першотравнева повiтряна кулька, урочисто йшов по дорiжцi з щукою в руках.
Коли Сергiйко через деякий час завiтав до Олi, дiвчинка запитала:
— Це часом не Зубатка?
— Вона, — пiдтвердив Сергiйко. — Здоровенна щука, еге ж?
— Ще б пак, — згодилася Оля. — Тепер, напевно, в затонi буде тиша й спокiй. — Вона трохи помовчала i додала: — I все ж менi здається, що Вiтя трохи… задавака.
Сергiйко мимоволi посмiхнувся: точнiсiнько такi ж слова казав зовсiм нещодавно про Олю i Вiтько.
— Ти помиляєшся, — заперечив вiн. — Ти дуже помиляєшся. Прийде час — i я тобi про все розповiм.
Бухтик-перекладач
Вдома сина, звичайно, не було…
Господар затону усiвся на плескатий камiнь перед порогом i став чекати на Бухтика.
Вiн сидiв i мимоволi милувався пiдводним життям затону. Тим життям, яке вже стiльки лiт вiн, водяник Барбула, охороняв.
В м'яких хитливих водоростях грали в пiжмурки невтомнi сонячнi зайчики. По водянiй поверхнi хвацько ковзали жучки-плавунцi. Заклопотано снували в усi боки павучки, личинки, дафнiї та iнший, рiдний серцю дрiб'язок.
Вистромивши з намулу хвостики, неквапливо й грунтовно снiдали карасi. Кусикова охорона знiчев'я грала в довгої лози.
«Це ж диво, а не життя!» — розчулено подумав Барбула. Дивлячись на карасiв, вiн вiдчув, що й самому не завадило б поснiдати. Нехай i вдруге, проте яке це має значення, коли в тебе на душi свiтло i радiсно!
Барбула солодко потягнувся i хотiв було приєднатися до карасiв. Та в цю мить водоростi перед будиночком захиталися, i на подвiр'ї з'явився Бухтик. З першого погляду було видно, що з ним знову щось трапилося.
Бухтик iшов i похитувався, немов осiннiй листок пiд вiтром. Його вуста безперервно ворушилися, а напiвзаплющенi очi, здавалося, нiчого перед собою не помiчали.
«Що з ним? — стривожено подумав батько. — Чи не захворiв вiн часом?»
А Бухтик все йшов, i старому водяниковi довелося вiдступити убiк, аби не зiткнутися з сином.
I все ж Бухтик зiткнувся. Щоправда, не з батьком, а з стiною власного будинку.
Стiна похитнулася, а Бухтик схопився за лоба i ошелешено втупився в неї очима, намагаючись второпати, звiдкiля та взялася.
Бухтикова неуважнiсть пояснювалася дуже просто. Вiн розробляв теорiю перекладу на мову водяникiв.
При цьому Бухтик мiркував приблизно таким чином: «Для того, аби людськi вiршi стали справдi водяницькими, потрiбно як слiд розiбратися в тому, чим саме люди вiдрiзняються вiд пiдводних мешканцiв. Тут, як я розумiю, нiяких складнощiв не iснує. Люди, наприклад, мають власну тiнь. Водяники, навпаки, її не мають. Люди живуть на сушi, а водяники, навпаки, у водi. Звiдсiля можна зробити висновок, що i до людських вiршiв потрiбно пiдходити навпаки. Себто не з початку, а з кiнця. Гадаю, що треба йти лише таким шляхом i нiяким iншим…»
Отак Бухтик i йшов. Отак вiн i мiркував. I невiдомо, куди б зайшов, якби не стiна власного будинку.
Господар затону обережно кахикнув, аби привернути Бухтикову увагу, i сказав:
— Синку, мене непокоїть твiй вигляд. Ти геть змарнiв. Може, тобi треба трохи полежати в лiжку?
Вiд несподiванки Бухтик здригнувся i лише тепер побачив батька.
— Навiщо менi те лiжко? — запитав вiн. — Що я там загубив?
— А хiба в лiжко треба лягати лише тодi, коли щось загубив? — слушно зауважив господар затону, — Просто я думаю, що ти мусиш трохи полежати, вiдпочити. Бо в тебе й справдi дуже втомлений вигляд.
— В мене вигляд такий, як завжди, — заперечив Бухтик i помацав чоло, на якому вже з'явилася чималенька гуля. — Просто… нi, мабуть, ти цього не зрозумiєш.
— Що ти таке верзеш? — обурився Барбула. — Це я не зрозумiю?
Бухтик стенув плечем.
— Справа в тому, що я перекладаю вiршi, — сказав вiн. — Тобi вiдомо, що це таке?
— Ще й як вiдомо, — вiдказав Барбула. — Хто, як не я, навчав тебе всiляким примовкам та заклинанням?
— Зачекай, батьку, — зупинив його Бухтик. — Тут зовсiм про iнше йдеться. Позавчора Сергiйко прочитав менi такi вiршi, такi вiршi! Важко навiть сказати якi! Тож я вирiшив перекласти їх з людської мови на нашу, водяницьку. Хочеш послухати, як вони звучать?
Барбулi вiдлягло вiд серця. Пiдводне життя знову почало здаватися йому чарiвним.
— Звiсно, хочу! — сказав вiн. — А про що вони?
Бухтик не вiдповiв. Вiн потер долонею чоло, напевно, згадував початок. Потiм заплющив очi i поворушив губами. Зненацька зробив крок уперед i вигукнув:
— Я ам!
Барбула вiдсахнувся.
«Ой, лишенько! — злякано подумав вiн. — Що це з ним? Того й диви, кусатися почне. Нi, зовсiм мiй хлопчик з глузду з'їхав!..»
Але тут Бухтикiв голос почав звучати стишено i задушевно:
— Я ам елачан в узорг юлбюл…
Пiсля цих слiв Бухтик розплющив очi i задоволене поглянув на батька.
— Ну як, подобаються тобi цi вiршi? — запитав вiн. — Я переконаний, що такого перекладу на мову водяникiв не зробив ще нiхто. Одне лише «юлбюл» чого варте! Юл-бюл, юл-бюл! Нiби на власнi очi бачиш, як падають в нашу рiчку дощовi краплини, нiби на власнi вуха чуєш, як вони булькають: буль-буль! Юл-бюл!
— Слухай-но, Бухтику, — обережно, аби не образити сина, почав Барбула. — Я вiрю, що юл-бюл звучить чудово. Бiльше того, я вiрю, що ти зовсiм здоровий. I все ж переконаний, що тобi треба негайно лягати в лiжко.
— Чому ти менi все про лiжко говориш? — образився Бухтик. — Я почуваю себе так добре, як ще нiколи не почував.
