Бухтик з тихого затону - Рутковский Владимир Григорьевич (лучшие книги TXT) 📗
— А ще є «лiтаючi тарiлочки», — говорив Васько.
— Пхе! — презирливо вiдгукнувся на те Вiтько. — Про це нинi кожнiй курцi вiдомо… А я, коли хочеш знати, на власнi очi бачив фотографiю слiдiв снiгової людини.
— Тих слiдiв я можу тобi зробити скiльки завгодно, — не здавався Васько. — А от чи вiдомо тобi, що в Англiї незабаром впiймають доiсторичне страховисько?
— В озерi Лох-Несс, — уточнив Капустiн. — Коли його пiймають, то назвуть Васьком Миколаєнком.
— Як дам! — зауважив Васько.
Проте Вiтько не звернув на цi слова нiякої уваги.
— А чи вiдомо тобi, що квiти такi ж живi iстоти, як i ми, люди? — запитав вiн.
Цього Васько не знав i тому промовчав.
— Брешеш, — нарештi виказав вiн свою особисту думку.
— Було б перед ким. Я тобi навiть журнал можу показати, де про це написано… Розумiєш, нещодавно вченi з однiєї країни вирiшили дiзнатися, можуть квiти щось вiдчувати чи не можуть. Вони обрали для дослiду найкращу квiтку. Однi вченi поливали її, просапували навколо, зривали прив'ялi листочки. А iншi, навпаки, кололи квiтку голками, щипали її i взагалi всiляко збиткувалися над нею… I через мiсяць всi завважили, що коли до квiтки пiдходили вченi, котрi доглядали за нею, — квiтка прямо на очах розквiтала. А коли з'являлися тi, хто її мучив, — квiтка негайно зiщулювалася… Ну, що ти на це скажеш?
Васько стенув плечима.
— Мало що може бути… Треба провiрити.
Довго шукати їм не довелося. Обабiч дорiжки вони вгледiли самiтну квiтку з пишними пелюстками. Вона так i просилася, аби над нею провели дослiд.
— Щось я цiєї квiтки ранiше не бачив, — зауважив Васько.
Вiтьковi також здалося, нiби цiєї квiтки не було, коли вони йшли на репетицiю. Проте вголос сказав:
— Мало чого ти не бачив. Ану, гайда за вiдрами!
Хлопцi наввипередки побiгли до спального корпусу. Через хвилину, вiдсапуючись, вони з повними вiдрами повернулися назад.
Вода двома щедрими струмками полилася на квiтку. Вiтько спорожнив пiввiдра i запитав:
— Ну як, бачиш?
— Нi, — вiдказав Васько. — Дурницi це все.
— Лий ще!
Спорожнивши вiдра, хлопцi присiли навпочiпки i стали пильно придивлятися до квiтки.
Цiєї хвилини налетiв легенький вiтерець i квiтка ледь помiтно поворухнулася.
— Бачиш? Вона дякує нам, — урочисто проголосив Вiтько. — А я що тобi казав, га?
На цей раз Васько змовчав. А коли вiтерець налетiв знову, вiн схвильовано зауважив:
— Менi здається, що квiтка прихилилася до мене.
I нагнувся ще нижче, аби пересвiдчитися в тому, що квiтка заприятелювала бiльше з ним, анiж з Капустiним.
— Стане вона до тебе прихилятися, — пирхнув Вiтько. — Теж менi, цяця велика… Ану, вiдсунься, а то придавиш ненароком!
I вiн штовхнув суперника в плече. Той втратив рiвновагу i полетiв догори дригом. Але тут же скочив на ноги.
— Чого штовхаєшся? Думаєш, я так не вмiю, га?
Через хвилину обидва дослiдники забули про свiй дослiд i покотилися по травi, пiдминаючи пiд собою все, що тiльки траплялося на їхньому шляху. Нарештi Васько осiдлав свого супротивника i запитав:
— Ну то як, будеш штовхатися?
— Вiдпусти, — сердито пручався пiд ним Вiтько. — Я ж це зробив тому, аби ти не прим'яв квiтку.
Згадавши про неї, Васько квапливо пiднявся i озирнувся.
Проте квiтки не було нiде. Лише невелика калюжа все ще виблискувала пiд сонцем. На всяк випадок хлопцi пiдняли свої вiдра i подивилися пiд ними. Але й там не було нiчого цiкавого. Вони отетерiло витрiщилися один на одного.
— Куди це вона подiлася? — запитав Васько.
А в цю хвилину самiтна i пишна квiтка щодуху кивала п'ятами (якщо лише у квiток е п'яти) в напрямку до лiсу, подалi вiд санаторiю.
Зупинилася вона лише в неходженiй гущавi i одразу ж перетворилася на лiсовика Даваню.
— От так iсторiя! — ошелешено приказував вiн, мацаючи боки i струшуючи з себе краплини води. — Ну, зачекайте, я ж вас… — Проте тут же зупинив себе: — Нi, нiчого поганого я їм не зроблю. Вони ж не вiд злостi таке втнули, вони ж для мого здоров'я старалися. Вони ж подумали, що я не лiсовик, а справжнiсiнька квiтка!
Бiля джерела
Лiсова рiчка брала свiй початок з маленького джерельця.
Прозорим дзвiнким струмочком квапливо бiгла вона через веселi, всiянi квiтами галявини, з розгону пiрнала пiд замшiле камiння i струхлявiлi дерева. I знову з безтурботним дзюрчанням поспiшала все далi й далi.
По дорозi вона зустрiчалася з iншими рiчечками та струмками i врештi-решт перетворювалася в глибоку, повноводну рiчку. По цiй рiчцi стрiмко пролiтали бiлоснiжнi «Ракети», пропливали красенi теплоходи, невтомно снували баржi-трудiвницi.
I все ж ця могутня рiка брала свiй початок з крихiтного джерельця, захованого в глибинi лiсової гущавини.
Бiля цього джерельця з самiсiнького ранку поралася маленька русалка Чара. Вона пiдбирала з дна шматочки кори, камiнцi, глицю, старе листя…
То була її робота.
Щодня припливала сюди Чара. Без неї джерельце вже давно засмiтилося б, здичавiло, i, може, не стало б тодi великої i могутньої рiчки.
Вода в джерелi завжди була прозорою i такою холодною, що у маленької русалки мерзли пальцi. Тодi вона вибиралася на затiнений берег i притискувала свої долоньки до камiння, що вже встигло нагрiтися пiд сонцем.
I знову поверталася до свого джерела.
Разом з Чарою за джерельцем повинна була наглядати i її старша сестра Омаша. Проте вона й сама вже забула, коли востаннє вибирала з нього камiнцi й кору.
— Тут i однiй робити нiчого, — пояснювала вона молодшiй сестрицi, затим солодко позiхала i вкладалася на лужку бiля джерельця. Або надовго щезала в якихось своїх справах.
Сьогоднi Омашi теж не було. Вона сказала, що на неї чекає щука Зубатка.
— Ну й що з того, що вона полює у забороненому мiсцi, — виправдовувалася Омаша, коли їй дорiкали дружбою з хижаком. — Зате з нею весело.
I все ж Чара мало коли працювала на самотинi. Нерiдко до молодшої сестри припливав Бухтик, iнколи забiгав Даваня… А сьогоднi на купинi бiля джерельця сидiла Квакуша Премудра.
— Спритнi в тебе руки, ох, i спритнi ж! — хвалила вона маленьку русалку. — А ще обережнi, турботливi. — Подумала i додала: — I душа в тебе чудова. Не те що в Омашi.
— Звiдкiля тобi вiдомо, в кого яка душа? — не вiдриваючись вiд працi, запитала Чара.
Квакуша Премудра в задумi пожувала губами.
— Це кожному видко. Особливо в свято Повного Мiсяця. Тодi всi вашi нiби просвiтлюються зсередини. Точнiсiнько як це джерельце. А в Омашi неначе камiнь тьмянiє в грудях. А то має означати, що в неї недобра душа, невiрна. I немає в нiй нi крапелини жалю чи спiвчуття.
— Ти помиляєшся, — Чара стала на захист своєї сестри. — Вона нiкому нiчого поганого не робить.
Квакуша знову пожувала губами.
— Через свою довiрливiсть ти багато чого не помiчаєш. Не бачиш, як її побоюються всi, хто проживає в затонi. Навiть Барбула, твiй батько — i той не наважується довго сперечатися з нею. А вже щодо нас, жаб та риб… Не одну сотню дрижакiв ловимо ми, коли вона пропливає повз нас. Розбiйниця вона, от хто. Жодної iкринки не пропустить. Коли не з'їсть, то розтопче.
При цих словах Квакуша пiдняла голову i прислухалася.
— Повертається сестра твоя, — квакнула вона i стрибнула в воду. — Що ж, попливу я краще до своїх внукiв. Бачити її не хочу.
Квакуша, як завжди, не помилилася. Не встигла Чара випростатися, як на звивинi рiчки з'явилася Омаша. Що вона вмiла чудово робити — так це плавати.
— Глянь-но, що я роздобула! — ще здалеку загукала вона. — Ось, бачиш? Чудова рiч, правда?
На одному з Омашиних пальцiв виблискувала обручка з коштовним камiнцем.
— Таких обручок ще нi в кого з наших немає, — хвалилася Омаша. — Хтось iз людей впустив її у воду, а Зубатка знайшла i подарувала менi. А я їй за це…
Зубатка попрохала, аби Омаша сповiщала її, коли i на який час Барбула iде iз затону. А вже вона, Зубатка, знає, чим зайнятися у його вiдсутнiсть…
