Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин (книга жизни TXT) 📗
Гаррі безнадійно глянув на порожню раму Дамблдорового портрета, що висів одразу за кріслом директора, і повернувся до нього спиною. Кам’яне сито спогадів стояло в тій самій шафі, що й завжди. Гаррі поставив його на стіл і вилив Снейпові спогади в широку чашу з вирізьбленими по краях рунами. Втеча в чужу пам’ять могла принести благословенне полегшення... навіть те, що залишив йому Снейп, не могло бути гірше за його власні думки. Спогади завирували, срібно-білі й химерні - і без вагань, з якимось відчайдушним самозреченням, наче це хоч якось могло полегшити горе, Гаррі пірнув у них.
Він провалився в сонячний день, ноги торкнулися теплої землі. Випроставшись, він побачив, що опинився на майже безлюдному дитячому майданчику. На далекому обрії самотньо височів величезний димар. Дві дівчинки гойдалися на гойдалці, а за ними з-за кущів стежив худорлявий хлопець. Його чорне волосся було задовге, а одяг настільки різнокаліберний, ніби його вдягли так зумисне: коротесенькі джинси, пошарпане й завелике пальто, наче з плеча дорослого чоловіка, і дивна, схожа на жіночу блузу, сорочка.
Гаррі підійшов до хлопця ближче. Снейп мав на вигляд не більше дев’яти-десяти років, був блідий, дрібний і жилавий. Неприхована жадібність світилася на худому лиці, коли він дивився на молодшу з двох дівчаток, що розгойдувалася дедалі вище за сестру.
- Лілі, не треба так! - крикнула старша сестра.
Але дівчинка вже випустила з рук гойдалку в найвищій точці й полетіла, буквально полетіла, вгору, до неба, з радісним сміхом, і замість упасти на асфальт ширяла якийсь час у повітрі, немов циркачка на трапеції, занадто довго там пробувши і занадто плавно приземлившись.
- Мама тобі казала так не робити!
Петунія зупинила гойдалку, з хрускотом загальмувавши підошвами сандалів, зіскочила на ноги і взялася в боки.
- Лілі, мама тобі не дозволяє!
- Та все ж добре, - хихотіла Лілі. - Туню, ти поглянь. Дивися, що я вмію.
Петунія озирнулася. На майданчику нікогісінько не було, крім них самих та Снейпа, про якого дівчатка й гадки не мали. Лілі підняла квітку, що впала з куща, за яким причаївся Снейп. Петунія зацікавлено наблизилась, хоч явно цього не схвалювала. Лілі зачекала, поки Петунія підійде ближче, щоб добре все бачити, і простягла долоню. Квітка лежала на руці, розкриваючи й закриваючи пелюстки, наче химерна багатовуста устриця.
- Припини! - заверещала Петунія.
- Тобі ж це не зашкодить, - заспокоїла її Лілі, але стиснула квітку в кулаці, а тоді кинула на землю.
- Так не можна, - буркнула Петунія, однак провела поглядом квітку, поки та падала, і потім не зводила з неї очей. - Як ти це робиш? - запитала вона, і в голосі її відчувалася заздрість.
- Та це ж і так ясно! - Снейп уже не міг стримуватися й вискочив з-за кущів. Петунія заверещала й позадкувала до гойдалок, а Лілі, хоч теж злякалася, залишилася на місці. Снейп уже пошкодував, що викрив себе. Слабенький рум’янець з’явився на його блідих щоках, коли він глянув на Лілі.
- Що ясно? - перепитала Лілі.
Снейпа охопило нервове збудження. Зиркнувши на Петунію, що вешталася віддалеки, біля гойдалки, він притишив голос і сказав:
- Я знаю, хто ти така.
- Що ти маєш на увазі?
- Ти... ти відьма, - прошепотів Снейп.
Її це образило.
- Таке нечемно говорити людям!
Вона відвернулася, задерла носа й пішла до сестри.
- Стій! - вигукнув Снейп. Він уже увесь розпашівся, і Гаррі дивувався, чому він не скине це дурнувате важке пальто, хіба що він соромився своєї жіночої блузи.
Снейп почимчикував до дівчат, уже тоді нагадуючи смішного кажана.
Обидві сестри дивилися на нього несхвально, тримаючись за стовпи гойдалок, наче це було місце, щоб застукатись під час гри в піжмурки чи лованки.
- Це правда, - сказав Снейп Лілі. - Ти справді відьма. Я вже давно за тобою спостерігаю. Але в цьому немає нічого поганого. Моя мама теж відьма, а я - чаклун.
Петунія зареготала, наче вилила на них відро холодної води.
- Чаклун! - заверещала вона, знову ставши відважною, бо страх від його несподіваної появи минув. - Я знаю, хто ти такий. Ти Снейпів малий! Вони живуть на Прядильному Кінці біля річки, - сказала вона Лілі тоном, який одразу давав зрозуміти, що ця вуличка має в неї не найкращу репутацію. - Чого ти за нами шпигував?
- Я не шпигував, - заперечив Снейп, йому було гаряче й незручно, масне волосся аж блищало під яскравим сонцем. - Принаймні, не за тобою, - додав він уїдливо, - бо ти - маґелка.
Хоч Петунія і не зрозуміла значення цього слова, однак тон, яким це було сказано, її обурив.
- Лілі, ходімо звідси! - різко звеліла вона. Лілі відразу скорилася, люто блимнувши на Снейпа. Той стояв і дивився, як вони йдуть з майданчика, і Гаррі, єдиний, хто це бачив, відчув гірке Снейпове розчарування, зрозумів, що Снейп давно вже планував цю зустріч, але все вийшло геть не так, як він сподівався...
Це видиво раптом зникло, проте майже відразу прийшло інше. Він тепер був у невеличкому гайку. Бачив за деревами річку, що блищала під сонцем. Тіні від дерев творили побіля неї прохолодні зелені галявинки. Двоє дітей сиділи на землі одне навпроти одного, схрестивши ноги. Снейп уже був без пальта. Його химерна жіноча блуза не здавалась у плетиві тіней такою вже й незвичною.
- ...і міністерство може тебе покарати, якщо чаруватимеш за межами школи, прийдуть листи.
- Та я ж уже чарувала за її межами!
- Нам можна. Ми ще не маємо чарівних паличок. До дітей не чіпляються, бо ми ще себе не контролюємо. Але коли виповнюється одинадцять, - значуще кивнув він головою, - і тебе віддають на навчання, тоді вже треба бути обережним.
Запала недовга мовчанка. Лілі підняла з землі гілочку й покрутила нею в повітрі, а Гаррі знав, що вона собі уявила, як з гілочки сипляться іскри. Кинула гілочку, нахилилася до хлопця й запитала:
- А школа справжня? Це не жарт? Петунія каже, що ти мені брешеш. Петунія каже, що не існує ніякого Гоґвортсу. То справжня чи ні?
- Справжня для нас, - відповів Снейп. - Не для неї. І ми отримаємо листи - ти і я.
- Серйозно? - прошепотіла Лілі.
- Побачиш, - підтвердив Снейп, і навіть попри погано підстрижене волосся і чудернацький одяг він справляв неабияке враження, недбало розвалившись перед нею і демонструючи непохитну впевненість у долі, що їй судилася.
- І справді листи принесуть сови? - прошепотіла Лілі.
- Як правило, - відповів Снейп. - Але ти маґлівського роду, тому має прибути посланець зі школи, щоб твоїм батькам усе пояснити.
- А хіба є якась різниця, якщо я маґлівського роду?
Снейп завагався. Гострий погляд його чорних очей ковзнув із зеленкуватого затінку по її блідому обличчі, по темно-рудому волоссю.
- Ні, - відповів він. - Нема ніякої різниці.
- Добре, - зраділа Лілі. Було помітно, що це її турбувало.
- Ти так чудово володієш чарами, - сказав Снейп. - Я ж бачив. Я увесь час на тебе дивився...
Він не договорив, але вона й не слухала, лежачи на зеленій траві й дивлячись на густе віття дерев над головою. Він дивився на неї так само жадібно, як і на дитячому майданчику.
- Що там у тебе вдома? - запитала Лілі.
Між бровами у нього з’явилась маленька зморшка.
- Все добре, - буркнув він.
- Більше не сваряться?
- Та ні, сваряться, - зізнався Снейп. Вирвав цілу жменю листочків і почав їх дерти, не усвідомлюючи, що робить. - Та ще трохи, і я звідси поїду.
- Твій тато не любить чарів?
- Він узагалі нічого не любить, - буркнув Снейп.
- Северусе?
Снейпові губи скривилися в ледь помітній усмішці, коли вона назвала його на ім’я.
- Що?
- Розкажи мені ще раз про дементорів.
- Нащо тобі це треба?
- Якщо я чаруватиму поза межами школи...
- За це тебе не віддадуть дементорам! Дементори для тих людей, що справді роблять погане. Вони охороняють чаклунську тюрму, Азкабан. Тобі не загрожує Азкабан, ти дуже...
Він знову почервонів і зірвав ще жменю листя. Тут у Гаррі за спиною щось зашаруділо, і він озирнувся. То посковзнулася Петунія, що ховалася за деревом.
