Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Штурман розплющив очі, оглянувся.
Двоє хлопчиків і дівчинка на місці, у своїх кріслах. Куняють, труть кулаками очі. На стінах — полотна відомих художників, портрети покорителів космосу й далеких планет. Діти, напевне, потомилися, забулися в короткому сні.
І він, штурман, не витримав напруження, склепив на хвильку повіки. Але хто ж привидівся йому? Хто та дівчина, що так нагадувала йому рано померлу матір?
Крізь ілюмінатор штурман зовсім близько бачив світле коло, що увінчувало космічну діру.
Пап уперто струснув рудою головою: минулого нізащо не повернеш, навіть при зворотному плинові часу. Це зрозуміло й дитині!
І нараз тишу прорізав палкий шепіт.
Пап озирнувся: хто це?
І побачив Альку.
Алло, алло, плането Земля,
Космічний усім привіт!
Нас роз’єднала простору петля -
Шлях наш — тисяча літ!
Алло, алло, плането Земля!
Змінилось обличчя твоє…
Та вертаємось ми! І сталь корабля
Розлуці бій дає!..
Король сидів перед дзеркалом і стриг вуса тупими ножицями. Ножиці ляскали, король морщився. Він не дивився на телеекран: тепер на Землі, як здогадався король, не лишилося жодного королівства. Навіть на найзабутішому острові.
Ще півгодини тому Мишук був щасливий, коли розповідав синові про свої пригоди. Він пишався собою: у такому поважному віці вирушити аж на самісінький край космосу… Так, він побачив сина! Астрофізик Мишук-молодший, який пробув серед зірок двадцять земних років, розповів про свої спостере-
Є туманності й галактики, що існують мільярди років, а є зірки-немовлята, яким лише десь мільйон років. Але ніде немає галактик, старших за двадцять мільярдів років. А що було із Всесвітом раніше? Як виникли перші зірки? Вибух чи стиснення матерії створює нові світи — ось що хвилювало астрофізика!
— І ти з’ясував? — нетерпляче запитав король у сина.
Вчений розвів руками.
— На це запитання не можна відповісти тільки “так” або “ні”. Я хочу відкрити дуже складний закон.
— А кому він буде потрібний, якщо ми повернемося додому через три тисячі років? — прискіпувався Мишук до сина.
Той посміхнувся:
— Що ж, люди матимуть іще один застарілий закон.
— Тобі добре, ти знову втечеш у космос, — бурчав король. — А що робитиму я?
— Ти? Ти розповідатимеш дітям казки.
— Казки… — Король смикнув себе за вуса. — То, значить, це правда, що ми повернемося на зовсім нову Землю?
— Правда!
— Як ти гадаєш, — занепокоєно спитав Мишук, — може, мені трохи підстригтися? А то занадто вже я старомодний.
— Я сам про це подумав, — усміхнувся син. — Я — за!
— Ми разом висадимося на Землю? — уточнив король.
— Разом.
Король узяв ножиці… Коли на верхній губі залишилося три волосинки, Мишук поклав ножиці й подивився в дзеркало. Він не впізнав себе. У дзеркалі видно було голе обличчя.
— Ну, от, я більше не король, — промовив він і змахнув пальцем сльозу.
Він міг іще дозволити собі такий королівський жарт — пожаліти себе, пустити сльозу.
— Ісілю! — гукнув король на весь голос, і той одразу ж з’явився. — Ти впізнаєш мене?
Ісіль похитав головою.
— Це я — твій дядько Мишук, — король засмучено зітхнув. — Я дозволяю тобі говорити!
— Голос начебто ваш, — сказав невпевнено Ісіль. — Та й чоботи…
— Годі! — король зняв із себе чоботи. — З минулим покінчено! Це був передостанній наш жарт… Неси чемодан, Ісілю!
Ісіль приніс чемодан.
— А тепер, — урочисто сказав Мишук, — я дам для всіх останній королівський бал. — І він підняв кришку.
Чемодан був доверху набитий живими квітами з Тутика.
Запрошення, яке розніс по каютах “Вікторії” усміхнений Ісіль, потішило всіх пасажирів.
Земля зникла з екранів, крізь ілюмінатори було видно тільки ореол навколо діри, і в ці відповідальні хвилини землянам захотілося бути разом. Навіть капітан Вегов, дуже зайнятий у штурманській рубці, обіцяв на хвилину зазирнути до кают-компанії. Попросив організатора залишити вільною половину стола. “Про всяк випадок”, — сказав Вегов.
У кают-компанії пасажирів здивували білі, бузкові, рожеві шапки квітів. Здавалося, весь квітучий Тутик був представлений в залі, а за вікнами була не чорнильна темрява з пащекою всепоглинаючої діри, а синій океанський простір. І ніхто, звичайно, не впізнав короля без вусів, без мундира і чобіт.
Хитрувато підморгуючи, Мишук відрекомендовувався супутникам:
— Колишній король… Повертаюся на острів Тутик. Якщо він, ясна річ, існує.
Мишук запросив на вальс Ірину Олександрівну. І цей вальс, квіти, принесений стюардом чай у склянках створювали дещо старомодний, але приємний земний світ, такий не схожий на світ мертвої зірки, що поглинала простір — час.
Чим був їхній корабель перед безоднею космосу? Комашкою поряд з гарматним ядром. Комашка могла бути легко розчавлена, знищена, перетворена майже в ніщо — в уламки атомних ядер. Але вона була жива і відчайдушно боролася з силами природи за своє життя.
— Друзі! — Король постукав ложечкою об склянку. — Я маю зробити важливе зізнання: я не король!..
— Ви зреклися? — спитала Ірина Олександрівна.
— Не зовсім так, — весело сказав Мишук. — Усі мої предки володіли Тутиком, і я вважав себе за останнього на Землі короля. Ще вчора в мене був старезний палац і міністри. Але все то дитяча забавка, справжній обман зору, включаючи, звісно, і мої колишні вуса. Тільки тут, у космосі, я зрозумів, що звання короля саме по собі не дає права на повагу. Правильно, Ісілю?
— Авжеж, — промовив Ісіль.
— Ісіль, мій племінник, — відрекомендував Мишук. — Ісіль дуже добре виконував роль слуги, бо інакше не здійснив би такої надзвичайної подорожі!.. Я мушу попросити у нього пробачення за ті мимовільні щиглі, які він діставав. Бо інакше ніхто не повірив би, що я король.
Ісіль, зніяковівши, з’їв повну вазочку варення.
— Коли навіть ми повернемося у середньовіччя, — закінчив своє зречення Мишук, — прошу потвердити, що я не король. — І він дмухнув на неіснуючі вуса.
— Потвердимо! — пролунав незнайомий голос, і король одразу впізнав: це говорив його син.
Усі дивилися на колишнього короля. І ніхто не помітив, що людей у кают-компанії вдвоє побільшало: на тій половині стола, що її на прохання капітана ніхто не займав, сиділи пасажири “Альфи”.
Алька щось пронизливо вигукнула, підхопилася, кинулася до мами.
Хлопці метнулися за нею.
Еони бігли навколо стола назустріч батькам і не розуміли, чому біжать так довго: що ближче вони підбігали, то далі відсовувалися знайомий фігури. Здавалося, ця половина стола ніколи не закінчиться, без кінця і краю розтягуючись у просторі, а пружне повітря штовхає в груди, заважає швидко бігти.
— Зупиніться! — застеріг дітей лагідний голос. — Верніться, будь ласка, на свої місця.
Діти, важко дихаючи, попленталися до крісел. Ніщо не заважало їм іти назад.
— Зараз ви до нас не потрапите, хоч як би старалися, — пояснила, усміхаючись, Альчина мати. — Наші кораблі з’єдналися в просторі, але ми знаходимось в себе, а ви — за тисячу кілометрів за земними поняттями. Чи варто, Алько, бігти тисячу кілометрів на одному місці?..
— Варто! І навіть більше! — Алька струснула кісками.
На “Альфі” всі засміялися.
— Зачекайте трішки, — сказав Каренів батько, дивлячись на дітей з-під волохатих брів. — Ми пронеслися в порожнечі мільйони кілометрів. І що значить порівняно з цим якась там тисяча, до того ж скручена космосом у кілька метрів?! Скоро ми подолаємо і цю тисячу!
— А ти відкрив нові закони природи, як хотів? — запитав Карен у батька.
