Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин (книга жизни TXT) 📗
- Це ж був Поттер!
- Гаррі Поттер!
- Це він був, клянусь, я його бачила!
Та Гаррі не озирався, і невдовзі вони вже підбігли до входу в кімнату на вимогу. Гаррі притулився до зачарованої стіни, вона його визнала, й вони з Луною помчали крутими сходами вниз.
- Що?..
Коли Гаррі побачив кімнату, то ледь не послизнувся на східцях від шоку. Кімната була переповнена, людей було набагато більше, ніж тоді, як він звідси виходив. На нього дивилися Кінґслі й Люпин, а ще Олівер Вуд, Кеті Бел, Анжеліна Джонсон і Алісія Спінет, Білл і Флер, а ще містер і місіс Візлі.
- Гаррі, що там діється? - запитав Люпин, зустрівши його біля сходів.
- Волдеморт прямує сюди, школу огороджують оберегами... Снейп утік... а ви чого тут? Як ви довідалися?
- Ми розіслали звістки всім воїнам Дамблдорової армії, - пояснив Фред. - Невже ти, Гаррі, думав, що хтось захоче пропустити таку забаву? ДА повідомила Орден Фенікса - і так воно все й розрослося, як снігова лавина.
- З чого починаємо, Гаррі? - запитав Джордж. - Що там відбувається?
- Іде евакуація менших дітей, і всі збираються у Великій залі для організації оборони, - повідомив Гаррі. - Ми йдемо в бій!
Усі закричали й кинулися до сходів, притиснувши Гаррі до стіни. Бігли члени Ордену Фенікса, Дамблдорової армії і квідичної команди, в якій Гаррі колись грав. З чарівними паличками напоготові всі подалися до головного будинку замку.
- Ходімо, Луно, - гукнув, пробігаючи, Дін і подав їй руку. Луна схопилася й побігла за ним сходами нагору.
Натовп розсмоктувався. В кімнаті на вимогу ще залишалася невеличка групка людей, і Гаррі до них підійшов. Місіс Візлі сварилася з Джіні. Їх оточили Люпин, Фред, Джордж, Білл та Флер.
- Ти ще неповнолітня! - кричала на дочку місіс Візлі. - Я не дозволяю! Хлопці - то таке, а ти вертайся додому!
- Я не повернуся!
Волосся Джіні розлетілося, коли вона вирвала долоню з материної руки.
- Я в Дамблдоровій армії...
- ...це зграя підлітків!
- Зграя підлітків, яка збирається кинути виклик йому, чого досі ніхто не насмілився зробити! - обурився Фред.
- Їй тільки шістнадцять! - не вгавала місіс Візлі. - Вона ще мала! Чим ви, хлопці, думали, коли привели її сюди...
Фред і Джордж трохи засоромились.
- Джіні, мама правду каже, - лагідно всміхнувся Білл. - Тобі не можна. Усі неповнолітні повинні звідси піти, це буде правильно.
- Я не вернуся додому! - крикнула Джіні з сердитими слізьми на очах. - Тут уся моя родина, як я там сидітиму сама, не знаючи нічого й... - Її очі вперше зустрілися з очима Гаррі. Вона дивилася благально, проте Гаррі похитав головою, і дівчина розчаровано відвернулася.
- Ну що ж, - буркнула вона, дивлячись на вхід у тунель до «Кабанячої голови». - Тоді я з вами прощаюся і...
Почулося дряпання й глухий удар. Це хтось вилазив з тунелю, але втратив рівновагу й упав. Підвівся, схопившись за найближчий стілець, глянув на присутніх крізь перекошені рогові окуляри й сказав:
- Я не дуже спізнився? Уже почалося? Я щойно довідався, і я... я...
Персі затнувся й замовк. Він явно не сподівався зустріти тут ледь чи не всю свою родину. Якийсь час панувала збентежена мовчанка, а тоді її перервала Флер, звернувшись до Люпина в очевидній спробі зняти загальне напруження:
- То... як т’ам наш к’ихітний Тедді?
Люпин, здригнувшись, закліпав очима. Тиша між Візлі тверднула, як лід.
- Я... о, так... усе добре! - голосно відповів Люпин. - Так, він разом з Тонкс... у її матері.
Персі витріщався на всіх решту Візлів, а ті, заціпенівши, дивилися на нього.
- Ось, я взяв фото! - вигукнув Люпин, вийняв із внутрішньої кишені куртки фотографію і показав Флер та Гаррі знімок немовляти з бірюзовим чубчиком, що махало в об’єктив пухкеньким кулачком.
- Я був дурнем! - раптом прокричав Персі так голосно, що Люпин ледь не випустив фотографію. - Ідіот, пихатий ідіот, я... я...
- Закоханий у міністерство баран, що зрікся родини заради влади, - підказав йому Фред.
Персі ковтнув слину.
- Так, такий я був!
- Що ж, цим усе сказано, - і Фред простяг Персі руку.
Місіс Візлі розридалася. Вона кинулася до Персі, відштовхнувши Фреда, й стисла його в обіймах, а він попліскував її по спині, не зводячи очей з батька.
- Пробач мені, тату, - сказав Персі.
Містер Візлі закліпав очима, теж підбіг до сина й обійняв.
- І чого це ти раптом прозрів, Персику? - поцікавився Джордж.
- Це вже давно мене мучило, - відповів Персі, витираючи очі під окулярами краєчком дорожнього плаща. - Я мусив знайти якийсь вихід, але це нелегко було зробити в міністерстві, бо там тільки те й роблять, що кидають за ґрати зрадників. Я зумів встановити контакт з Еберфорсом, і він мені десять хвилин тому натякнув, що Гоґвортс починає боротьбу. От я й прибув.
- Ми сподіваємося, що в такі складні часи тягар лідерства візьмуть на себе наші старости, - чудово зімітував Джордж пишномовну манеру Персі. - А тепер гайда нагору й готуймося до бою, бо для нас скоро не залишиться жодного нормального смертежерчика.
- То ви тепер моя невістка? - запитав Персі й поручкався з Флер, коли вони разом з Біллом, Фредом і Джорджем крокували до сходів.
- Джіні! - гримнула місіс Візлі.
Джіні, скориставшись атмосферою примирення, спробувала прокрастися до сходів.
- Молі, а якщо так, - запропонував Люпин. - Хай Джіні залишається тут - принаймні буде в курсі подій, але сама участі в битві не братиме?
- Я...
- Це добра думка, - рішуче підтримав Люпина містер Візлі. - Джіні, залишайся в цій кімнаті, чуєш мене?
Джіні не надто сподобалась ця ідея, але, зустрівши незвично суворий батьків погляд, вона кивнула головою. Містер і місіс Візлі поспішили до сходів разом з Люпином.
- А де Рон? - запитав Гаррі. - Де Герміона?
- Мабуть, пішли вже до Великої зали, - припустив, озираючись, містер Візлі.
- Я щось не помічав, щоб вони повз мене проходили, - засумнівався Гаррі.
- Вони щось згадували про ванну кімнату, - сказала Джіні, - зразу після того, як ти звідси пішов.
- Про ванну кімнату?
Гаррі підійшов до відчинених дверей ванної й подивився. Там було порожньо.
- А ти певна, що вони казали про ван...
Але тут його шрам запалав вогнем, і кімната на вимогу зникла. Крізь високі ковані ворота з крилатими вепрами на колонах по обидва боки, над темними шкільними угіддями він дивився на замок, що сяяв вогнями. Наджіні лежала в нього на плечах. Він був одержимий тим холодним і жорстоким відчуттям мети, що завжди передувало вбивству.
- РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ -
Битва за Гоґвортс
Зачарована стеля Великої зали була темна і всіяна зірками, а внизу за чотирма столами гуртожитків сиділи розкуйовджені учні, дехто в дорожніх плащах, а дехто ще в халатах. Де-не-де мерехтіли перламутрово-білі обриси шкільних привидів. Усі погляди - і живих, і мертвих - були прикуті до професорки Макґонеґел, що промовляла з помосту на чільному місці зали. За її спиною стояли інші викладачі, серед яких вирізнявся золотистий кентавр Фіренце, і члени Ордену Фенікса, що прибули для участі в битві.
- ...евакуація відбудеться під наглядом містера Філча та мадам Помфрі. Старости, за моїм сигналом ви зберете своїх учнів і організовано виведете їх до місця евакуації.
Багато учнів наче скам’яніли. Але коли Гаррі проходив уздовж стін, шукаючи за ґрифіндорським столом Рона й Герміону, з-за гафелпафського столу підвівся Ерні Макмілан і крикнув:
- А якщо ми хочемо залишитись і взяти участь у бою?
Пролунали ріденькі оплески.
- Повнолітні можуть залишитися, - сказала професорка Макґонеґел.
- А що буде з нашими речами? - запитала якась дівчина за рейвенкловським столом. - 3 нашими валізами й совами?
- Часу збирати речі немає, - відповіла професорка Макґонеґел. - Головне, щоб ви самі вийшли звідси живі-здорові.
