Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна (книги онлайн полные версии бесплатно txt, fb2) 📗
— Щоденник! — Ґевін фальшивим жестом ляснув рукою по коліну, ніби зрадівши. — Це ти, дорогенька, добре придумала.
І він витягнув із кишені пальта телефон, засовав пальцем по екрану. Подув вітерець, і я раптом помітила, як поріділо його волосся.
— Ага, згадав. — Він показав щось у телефоні, поглянув на Кендалл. — У нас була вечеря в готелі «Fairmont», досить непогана. Пам’ятаєш, люба?
Кендалл дивилась на нього як баран на нові ворота.
— Ной Гарріс, директор «СошСоге Tech». Улаштував від імені фірми вечерю з представниками Республіканського інституту майбутнього з метою зібрати кошти для моєї кампанії. Ти, здається, дуже сподобалась його синові, пригадуєш?
Він поклав телефон у кишеню.
Гарріс. Чи я десь чула це прізвище? Пам’ять мовчала. Зрештою, воно досить поширене.
— Коли це було? — уточнила я.
— О сьомій, але ми затримались аж до пізнього вечора, еге ж, доню?
Від його тону — батько року! — мені стало бридко. Кендалл, судячи з усього, була тієї самої думки, бо страшно зблідла.
— Так, — пробурмотіла вона.
Я відчувала, що дівчина ось-ось вислизне з рук, та й Ґевін ладен був дзвонити в поліцію. Та я знала: Кендалл щось приховує. Батько збив її з пантелику, і вона нервувала.
Лють підступила до горла, тверда, наче камінь.
— О сьомій!? — вибухнула я, різко обернувшись до Кендалл. — Будь ласка, у тебе було достатньо часу, щоб заїхати до Олівії. То це ти, Кендалл? Ти штовхнула її з моста?
Вона скинула голову.
— Ні! Я ж казала...
Ґевін підступив до мене. Повітря між нами буквально вібрувало від напруження, здавалося, зашепотіла в напівзогнилому листі несказана правда.
— Годі! Я викликаю адвоката.
Він схопив телефон. Пальці його не слухались.
— Ні! — Кендалл це вимовила так, ніби відкусила від гіркої цукерки. — Я хочу відповісти.
— Ні слова більше, Кендалл.
Вона обернулась до нього, обпекла поглядом.
— Який же ти козел, — прошипіла вона. — Корчиш із себе люблячого тата. Тільки тобі начхати. На мене начхати, на Олівію теж. Вона для тебе була проблемою, яку треба вирішити. Я знаю, це ти її скинув. Не хотів, щоб усім стало відомо про твою позашлюбну доньку.
Тепер вона дивилась на мене.
— Того вечора він раніше пішов з вечері. Близько дев’ятої.
Вона випалила це одним духом: певно, боялась, що Ґевін не дасть їй договорити.
— Досить! — проревів той.
Очі в Кендалл стали великі, і вперше за весь час я побачила в ній дитину, беззахисну й зіщулену перед лицем нарциса й тирана.
— Сідай у машину та їдь до школи! Це наказ, Кендалл!
Тепер дівчина примружила очі так, що вони перетворились на блискучі шпаринки, проте сперечатись не стала — просто кинулась до машини. За якусь секунду я почула вереск шин. Кендалл лишила мене сам на сам із Ґевіном.
35
АБІ
Листопад
З хвилину Ґевін спопеляв мене поглядом, аж раптом з ним сталася несподівана зміна. Плечі згорбились, пальці потягнулись до лоба. Здавалось, сили покинули його.
— Ходімо всередину, Абі, — уже спокійно промовив він. — Можеш ставити мені будь-які запитання, тільки не тут, бо люди побачать.
Я вагалась, боячись лишитися з ним віч-на-віч.
Адже знала, на що він здатний. І все ж таки цей новий, незнаний Ґевін дражнив мою цікавість. Був геть не схожий на того самовпевненого тирана, яким мені запам’ятався. До того ж, якщо в нього є якісь здогадки щодо того, що сталося з Олівією, я маю їх почути.
Тож я сіла в машину й слідом за ним заїхала у ворота.
Ґевін провів мене у вишуканий кабінет у дальній частині будинку. Інтер’єр був суто чоловічий: темні, оббиті шкірою меблі, розкішний письмовий стіл із червоного дерева з лампою в зеленому абажурі, поряд — полиці з книжками на всю стіну. Зачинивши двері, хазяїн оселі зняв чорне вовняне пальто, повісив охайно на двері та всівся в шкіряне крісло біля стола.
«Удавати, що все добре. Не плакати. Не блювати», — наставляла я сама себе. Думки ще піддавались контролю, а от тіло слухатись відмовлялося: руки й ноги тремтіли, а в голові наморочилось від страху.
У животі похололо.
— Сідай!
Я не ворухнулась. Відтепер він не матиме наді мною влади. Годі з мене!
Він відкинувся на оббиту шкірою спинку, подивився на мене уважно, немов оцінював.
— Чого ти хочеш? Знову грошей? То знай, цього не буде. Минулого разу ти мене обібрала й навіть не позбулася дитини. По-хорошому слід би подати на тебе в суд за крадіжку. — Він похитав головою, наче батько, що відчитує малого бешкетника. — Тобі ще пощастило, що дружини сьогодні немає вдома.
Страх, що сидів у мене в животі, ураз розбурхався, поліз до рота, скував язик, запульсував у шиї. Я підійшла до стола, сіла на край. Ґевін такого точно не чекав, та знаку старався не подавати.
— Отже, ти знав Олівію.
— Так, ми були знайомі. Іронія долі: наші доньки зустрілись і якимось чином навіть здружилися. Я одразу все зрозумів, це було неважко.
— Ти надсилав їй повідомлення з погрозами?
Він коротко засміявся, наче залаяв собака.
— Ти сама чуєш, що кажеш? Абі, я доросла людина. Політик, а не якийсь там закоханий невдаха.
— Ґевіне, це ти штовхнув Олівію з моста?
— Не мели дурниць, — відрубав він, насупивши брови. Глибока зморшка прорізала йому лоба. — Нащо мені таке робити? Тим більше напередодні виборів?
— Щоб позбутись її. Це ж очевидно. Адже ти не хотів би, щоб твоїй дружині чи, скажімо, виборцям стало відомо про позашлюбну доньку.
— Слухай. — Він скинув руки вгору. — Я розумію, що ти мені все одно не повіриш, але я їй нічого не заподіяв. Вона була мила дівчина. Я засмутився, коли дізнався з новин.
Я рвучко підвелася, підійшла до нього.
— Я хочу знати, що сталося з моєю донькою, і, думаю, тобі це добре відомо. Не забувай, Ґевіне, я тебе знаю. Знаю, на що ти здатний заради своєї користі. — Я дивилась йому просто в обличчя, ніби хотіла випалити поглядом ті очі, темно-зелені, як в Олівії.
— Я не думаю...
Він хотів виважити свій наступний крок, вийти переможцем. Та цього разу я краще володіла ситуацією.
Почуття влади п’янило. Яке ж це щастя — помінятись із ним місцями, бути сильною! Куди й поділась та сором’язлива, боязка Абі, яку він знав.
— Це ти домовився з поліцією, щоб вони байдики били, а не розслідували справу, — прошипіла я. — От тільки я ще не знаю чому. Думаю, ти її скинув. Злякався, що вона всім казатиме, що ти її батько. Ще й в Ентоні тепер проблеми, тут також без тебе не обійшлося. Знаєш, що я тобі скажу, Ґевіне? — Я нахилилась так близько, що майже торкалась його носа своїм. — Ти винен!
Сказавши це, я випросталась і дістала із сумки той лист, що його мені дала Кендалл. Розгладивши на грудях, простягнула йому.
— Треба казати, що там написано? Це із Сіетла, з генетичної лабораторії. — Я замислено постукала пальцем по підборіддю. — Цитую: «З огляду на наявність спільних генетичних маркерів за результатами аналізу ДНК не можна виключити, що названа особа...» — Це ти, Ґевіне! — «...є біологічним батьком Олівії Найт. Імовірність у відсотках: 99,9942».
Ґевін вихопив аркуш у мене з рук, розірвав на шматочки. Він зціпив зуби, і від цього характерна ямочка на підборідді ще більше впадала в очі. Я засміялась.
Вийшов сухий, різкий сміх.
— Повір, цей документ у мене не в єдиному екземплярі, одна копія навіть зберігається в банківському сейфі! І якщо зі мною щось станеться, уся ця інформація вмить стане надбанням журналістів. До речі, про журналістів. Раджу тобі поговорити з шефом поліції в Сіетлі, щоб дав Ентоні спокій, бо доведеться надіслати їм кілька копій.
Він дивився на мене з роззявленим ротом.
— Ти що, мене шантажуєш?
— Авжеж!
У нього на щоках заходили жовна.
— Краще б тобі цього не робити, Абі.