Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна (книги онлайн полные версии бесплатно txt, fb2) 📗
— Ой, я тепер така доросла!
Вона захихотіла. Ми взяли напої та попрямували до набережної. Попри ранню годину, на піску не було де голці впасти. В останній тиждень літа від відпочивальників не було порятунку. Усі хотіли насолодитися пляжем, доки не почалися заняття та не стало холодно.
Зараз, утім, про похолодання годі було думати. Стояла страшенна спека. Я посмикала просякнуту потом майку, намагаючись впустити трохи повітря.
Побачивши вдалині два незайнятих шезлонги, ми кинулися навскоси. Нам кортіло звільнитися від рушників і сумок. У ніс ударив дражливо-солодкий запах лосьйону для засмаги, до якого домішувався пряний, солонуватий морський аромат.
Жар пробився поволі мені крізь волосся, і краплі поту ліниво покотилися шкірою, запекли на потилиці.
— Така спе-е-ека, — нарозтяг сказала я.
Медісон подивилась на мене якось дивно.
— Та не так уже й спекотно.
Я відпила трохи лате. Кава була гірка й така міцна, що я скривилася. Треба було додати цукру.
— Ну що?
Медісон розгладила рушник, сіла й узялася мастити олією руки. Вона могла годинами маринуватися на сонці, доводячи шкіру до ідеального кольору — золотавого, наче іриска. Я тим часом натерлась лосьйоном, бо знала, що вмить дістану опіки, якщо не подбаю про захист.
— Краще зніми браслет, — порадила Медісон. — А то буде смужка.
Я вагалась. Знала, що їй той браслет не подобається, бо надто дитячий на вигляд.
— Та ні, хай буде смужка, нічого страшного.
Вона знизала плечима.
— Ну, то як у тебе справи? Усе гаразд?
— Цілком, — усміхнулась я.
Та Медісон не відвела погляду, ніби хотіла ще щось почути.
— Справді?
— Ага.
Якусь мить вона роздивлялась мене, потім узялась мастити собі ноги. Від флакончика з олією пахло кокосом і сонцем. Я почистила банан, відкусила шматочок. Мовчання між нами розросталось. Уперше в житті я не знала, про що говорити з найліпшою подругою. Може, це моя брехня розділила нас, громіздка, нав’язлива?
Перед нами з’явився майже голий карапуз. Підтримуючи підгузок обліпленим піском кулачком, дитина що було духу неслася пляжем з виразом невимовного щастя на личку, судячи з усього, радіючи неочікуваній волі. За ним із криками гналася змучена мати.
Ми з Медісон перезирнулись і раптом вибухнули сміхом, умить забувши про всю незручність.
— От лайно, скажи? — прохихотіла вона.
— У прямому сенсі!
Кілька хвилин ми мовчали, потім Медісон знову заговорила:
— Дивно, еге ж? Ми ж зазвичай мало не щодня бачимось, а за всі канікули до ладу не зустрілися. Що в тебе нового?
— Та нічого такого. — Я вимушено засміялась.
Не хотілось псувати день, пояснюючи, що більшість літа я провела з її братом. — Час так і пролетів, знаєш?
Я все валялась у гамаку, читала. Плавала трохи, косила газон. У саду копирсалася, готувалась до іспитів.
Вона подивилась на мене зверхньо, і я поспішила додати:
— Знаю, знаю, я зануда. Просто мені дуже хочеться потрапити у Вашингтонський університет. Там є програма навчання за обміном, дуже цікава. Та й стипендія мені потрібна, ти ж знаєш.
— Ти які предмети береш?
— У принципі, ті самі, що й минулого року. Поглиблений курс з історії, поглиблений курс з англійської, поглиблений з математики.
— Математики?! Бр-р-р-р. І нащо так над собою знущатись?
— Мама каже, це може стати додатковою перевагою під час вступу. А ще волонтерство. Тож я працюватиму в будинку для літніх. За кілька тижнів початок.
— Фу, гидота яка! — Вона наморщила носа. — Там же старі, від них тхне сечею!
Я засміялась, замахнулася жартома.
— Злюка! Між іншим, у них там є лікувальний сад і теплиця, Тож я займатимуся рослинами, а не підгузки мінятиму. Та й мамі так спокійніше...
— Це точно, інакше ж вона тобі життя не дасть.
— Ні, просто...
Це вже перетворилось на звичку, та сьогодні мені не хотілось підтакувати. Я чимало дізналася за літо, от хоча б правду про батька. Зрештою, тепер було зрозуміло, чому мама мене обманула. До мене дійшло нарешті, що любов, і турбота, і бажання контролювати — це все нерозривно пов’язано. Інколи важко навіть сказати, з чим насправді маєш справу.
Та як пояснити це Медісон, я й гадки не мала. До того ж не була впевнена, що хочу цього.
— Медісон! — окликнув хтось.
Вона піднесла долоню до очей, ховаючись від сонця. Пітер біг до нас підтюпцем, червоний від спеки.
— Привіт, красуне!
Він схилився над Медісон, поцілував у глянцеві губи. При цьому простора майка трохи зсунулася, виставляючи засмаглий мускулистий торс.
— Привіт, Олівіє! Як справи?
Він сказав це таким самим тоном, яким щойно говорила зі мною Медісон.
— Усе гаразд, — відказала я, відчуваючи, як збурюється всередині роздратування.
— Я саме йшов на футбол, аж тут ви, дівчатка.
У мене зовсім випало з голови, що на цьому тижні починаються тренування. Значить, Тайлер уже повернувся. От тільки він мені навіть не написав, а це дивно. Хоча, зрештою, ми все літо майже не спілкувалися. Може, нічого дивного тут немає? Може, це навіть на краще, що ми так поступово віддалилися? Легше буде з ним порвати — якщо це взагалі знадобиться.
Пітер уже збирався піти, та останньої миті я озвалась:
— Передавай вітання Тайлєрові!
Він кинув на мене дивний погляд, перезирнувся з Медісон, а тоді розвернувся й побіг собі далі.
— Що це було?
— Що?
— Сама знаєш. Ви перезирнулись.
— Не розумію, про що ти.
Телефон загудів. Дерек писав, що ввечері Медісон буде на репетиції, тож ми можемо зустрітись. Я набрала коротку відповідь.
— А там хто? — грайливим тоном поцікавилась Медісон. — Якийсь таємний кавалер?
— Що?.. Hi-і, ти чого?
Жар кинувся мені в лице, аж запекло шкіру.
— Ти вся червона!
— Та це... Тайлер.
Не дочекавшись відповіді, я підвела очі. Медісон сиділа насуплена, закусивши губу.
— Що таке? — спитала я.
— Просто... Я думала...
Я поклала телефон на шезлонг, щоб був напохваті.
— Так. У чому річ?
— Я думала, ви розійшлися.
Я спробувала засміятись, та вийшло не надто переконливо.
— Начебто ні. Принаймні мені про це не відомо. А звідки така думка?
Медісон зібрала волосся, почала обмахуватись, ніби їй напекло шию.
— Не хочеш пройтися? Твоя правда: день спекотний.
Вона підвелася, хотіла йти.
— Стривай. — Я сіла боком, схопила її за руку. — Що таке, Мед? Чому ти мені не скажеш?
— Олівіє, вибач! Я думала, тобі просто соромно, тому ти не розповідаєш.
— Про що не розповідаю?
— Тайлер сказав Пітеру, що хоче з тобою порвати.
— Ого...
Я замовкла, не знаючи, що сказати. Схопилася за живіт. Мене мало не знудило.
— Отже, іще не порвав?
Я похитала головою. Виявляється, мені перебило дух. Нарешті я з шумом видихнула. Тепер зрозуміло, чому вони так дивились на мене. Просто їм було відомо щось, чого я не знала. Тайлер також мене обманював. Може, не брехав напряму, та й він збирався не сьогодні-завтра піти від мене. Отже, не я одна хотіла розстатись.
— Олівіє, мені так шкода, чесно, вибач! Будь ласка, не кажи Пітерові, що я тобі сказала! Ти ж знаєш, який він буває.
Я тяжко глитнула.
— Звісно. Усе гаразд. Гадаю, нам треба поговорити. Усе-таки дивне в нас літо... Чесно кажучи, ми майже не спілкувалися. Просто, розумієш, він у Сіетлі, а я тут, і...
— З тобою все гаразд?
— Так, усе добре, — пробурмотіла я.
Спробувала дихати через носа, та повітря було таке густе від задухи, що всі нутрощі заходили ходуном, ніби в хитавиці.
— Точно? А то ти щось...
Останнє слово так і повиснуло поміж нами. Тієї ж секунди мене знудило бананом і гірким лате.
34
АБІ
Листопад
Наступного ранку я сиділа в машині, зіщулена від холоду, незграбно тримаючи запнутими в рукавиці пальцями стаканчик із ледь теплою кавою, і не зводила очей з вигадливих чорних воріт через дорогу, за якими ховався будинок Монтґомері.
