Вулиця Без світання - Усиченко Юрій Іванович (электронную книгу бесплатно без регистрации .TXT) 📗
У своєму донесенні старший оперуповноважений Воробйов писав:
«… Усе відбулося, очевидно, так: з готелю Блеквуд вийшов близько двадцять другої години і попрямував до моря. В цей пізній час, після дощу, на березі не було нікого. Місце для «самовбивства» Блеквуд приглядів заздалегідь і тепер ішов у темряві впевнено, точно дотримуючись напряму.
На березі Блеквуд викинув з мундштука недокурок сигарети марки «Лакі страйк», роздягся до білизни, поклав речі якомога далі од води, щоб їх не змило, коли почнеться прибій. Годинника не зняв, вважаючи, що він ні в кого не викличе підозри, бо тепер у багатьох є годинники іноземних марок. Мундштук теж залишив — курці, як правило, звикають до своїх мундштуків та люльок і неохоче розлучаються з ними. Бумажник поклав у кишеню піджака. Серед записок, знайдених у бумажнику і перекладених на російську мову, виявився «передсмертний лист» Блеквуда, переклад якого додаю. В своїй смерті він просить нікого не винуватити, бо нібито самовбивство його викликане розчаруванням у релігійних ідеалах, яке почалося в нього давно.
Місце Блеквуд вибрав дуже мілке. Відійшовши од берега метрів на п'ять-шість, він обігнув косу, пройшов ще метрів сто вздовж пляжу і вийшов на берег спиною вперед, намагаючись цим створити видимість, ніби сліди належать комусь з тих, що тут купалися.
Дійшовши до пляжної лавочки, сів, вийняв з чемодана костюм, одягнувся і взувся. В задирці погано обструганої лавочки знайдено волоконця вовни темного кольору, низької якості, можливо, вирвані з костюма Блеквуда. По відбитках на піску вдалося встановити і зразок взуття Блеквуда. Це військові черевики американської фірми «Броунз і К°», такі привозили нам під час війни за ленд-лізом. Носи і підбори їх підбиті підковами. Сидячи на лавочці, Блеквуд курив з того самого мундштука радянські сигарети «Верховина». Потім пішов. Собака-шукач довів до трамвайної зупинки маршруту номер 9. Тут слід зник.
У готелі пощастило встановити: у Блеквуда були якісь справи, що не терпіли свідків. Він категорично відмовився жити, навіть перебути кілька днів в одному номері з кимось із своїх супутників, хоч на пароплаві «Тускарора», що привіз їх сюди, пасажири були розміщені по троє в одній каюті. Блеквуд заявив, що стороння людина заважатиме йому під час молитви. Проте супутники його одностайно твердять, що на пароплаві не бачили, щоб він молився.
Носильник готелю громадянин Костюков В. М. повідомив, що у Блеквуда було два чемодани, причому один із них — дуже важкий. У номері знайдено лише один напівпорожній кофер. Це дає підставу припустити, що Блеквуд привіз речі, які хотів зберегти в таємниці навіть від своїх супутників, і саме тому відмовився од сусіда по номеру. Він побоювався, щоб такий сусід випадково не побачив їх у чемодані. Звертаю вашу увагу на порушення митних правил. Мені вдалося встановити, що багаж Блеквуда був увезений як дипломатичний і тому не підлягав митному огляду. Тільки в готелі його передали справжньому власникові.
За кілька днів, прожитих у готелі, Блеквуд зумів винести частинами привезені речі і сховати їх у невідомому місці чи передати невідомим особам. Що це за речі, і досі невідомо. На внутрішній стіні кофера я знайшов масляну пляму завбільшки з копієчну монету. Хімічний аналіз показав, що це рушничне масло. Але робити на цій підставі висновок, що Блеквуд привіз зброю, не можна.
Я опитав керівників місцевих сектантських організацій Грошенкова та Силаєва, які зустрічалися з Блеквудом. З Грошенковим він розмовляв тричі, з Силаєвим двічі. Бесіда велася через перекладача громадянина Бабенка Д. К. і стосувалася тільки становища сектантів у нашому місті. Більше ні Грошенков, ні Силаєв з Блеквудом не зустрічались. Інших явних знайомств у нього не було.
Усе вищевикладене приводить до висновку, що «самовбивство» інсценоване з метою замести сліди, ввести в оману органи державної безпеки. Блеквуд сподівається, що його вважатимуть загиблим і в зв'язку з цим не розшукуватимуть…»
VI. РЕСТОРАН «ТРИСТА РОКІВ»
Начебто все так, як йому казали. Ось і перехрестя. Перший від рогу ліхтар, другий, третій…
Тут до Павлюка повинен підійти чоловік у зеленому капелюсі і сказати:
— Прошу пробачення, котра година?
Павлюк навіть здригнувся від несподіванки. Як непомітно він з'явився!
— На моєму годиннику рівно двадцять одна хвилина на п'яту, — відповів Павлюк, сповільнюючи ходу.
— Я ще раз прошу пробачити мені. А у вас вірний годинник?
— Я купив його перед війною, він відстає не більше як на три секунди на добу.
— Виходить, я можу поставити свій годинник за вашим?
— Авжеж, і не помилитесь.
Павлюк простягнув незнайомцеві руку.
— Радий зустрітися з вами, Денисе Торкун. Ви, як і колись, живете на вулиці Лева? Як ваша дружина й сини — Кость, Юрко, Михайло. А як дружина пережила важкі воєнні роки? Уродженій пані Свідзінській, звиклій до розкошів, певно, скрутно довелося? А як ресторан? Процвітає?
Це був улюблений хід Павлюка — відразу показати підлеглому, що про нього все відомо.
Проте на Торкуна він особливого враження не справив.
Торкун відповів запитанням на запитання:
— А ви знаєте мій ресторан?
— Бував у сорок другому році. Тоді у вас весело розважались.
— Мій ресторан, — сказав Торкун таким тоном, ніби читав лекцію з історії, — існує триста років. Його заснував мій предок Фрідріх Торген — виходець із Прусії.
— А тепер?
— На жаль, — сумно сказав Торкун, — це вже не ресторан «Триста років», а просто «Буфет» і, мабуть, скоро взагалі доведеться його закрити.
— Співчуваю.
Під час нібито зовсім незначної бесіди Павлюк придивлявся до свого нового спільника. Від огрядного червоновидого колись хазяїна, справи якого йшли з великим успіхом, не лишилося й сліду. Торкун схуд, і костюм висів на ньому, як на вішалці. Під піджаком була строката сорочка з накрохмаленим комірцем, на голові дешевий зелений капелюх з коричньовим шнурком.
Кілька хвилин вони йшли мовчки.
Підбори важких, підбитих залізом солдатських черевиків Павлюка стукали об стерті кам'яні плити тротуару. Звук виникав глухий, уривчастий і відразу завмирав, ніби придушений важкою вогкістю ущелини-вулиці.
«Про все говорити йому не слід, — думав Павлюк. — Нехай дасть мені притулок — і поки що досить».
— В одному ви помилились, — сказав Торкун, — я живу зараз не на вулиці Лева — там мій будинок розбито бомбою, а тут, на вулиці Без світання. Тепер уже в одному будинку — і ресторан, і квартира.
— Вулиця Без світання? Дивна назва.
— Середньовічна. Вулиця розташована так, що сонце заглядає туди тільки на годину — після полудня.
Павлюк нічого не відповів. Ще хвилину вони йшли мовчки.
— Ось, — показав Торкун.
Перед ними була маленька, крива, безлюдна вулиця.
Темні будинки середньовічної архітектури закривали її від сонця. Верхні поверхи нависали над нижніми, і на вулиці навіть влітку панував вогкуватий присмерк. Вулиця схожа на глибоку похмуру ущелину. Враження підсилюється зеленими плямами плісняви на стінах і затхлим запахом, що йде з відкритих душників підвалів. Вулиця Без світання…
Підійшли до старого двоповерхового будинку. Одна стіна його виходила на вулицю Без світання, друга — на невелику, вузьку площу. Над широкими дерев'яними дверима висіла вивіска: «Буфет. Гарячі і холодні закуски». В нижньому куточку вивіски дрібними білими буквами було старанно виведено прізвище власника — Денис Торкун.
Пройшовши низький склепистий тунель, що нагадував вхід до фортеці, нові знайомі опинилися на вузькому напівтемному подвір'ї, вимощеному кам'яними плитами.
Відчинивши масивні, теж схожі на фортечні, двері — чорний хід — Торкун крутими гвинтовими сходами повів Павлюка на другий поверх. Вони зупинилися перед такими ж міцними, надійними, як унизу, дверима з круглим отвором-вічком.
