Вулиця Без світання - Усиченко Юрій Іванович (электронную книгу бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— А коли я відмовлюсь?
Товстун посміхнувся.
— Для цього ви надто розумні.
— Але все ж таки?
— Я передам папку до військового суду. Вам знайомий термін «воєнний злочинець»?
— Не лякайте, я не з полохливих.
— Знаю.
Помовчали.
— Що треба зробити?
— В одному із соборів Кленова, в якому, узнаєте, коли домовимось остаточно, лежить документ. Про зміст теж дізнаєтесь пізніше. Треба його добути і передати нам.
— І все?
— Все.
— Точно відомо, де зберігається документ?
— Не зовсім, доведеться пошукати.
— Я подумаю над вашою пропозицією.
— Згоден. Остаточна відповідь післязавтра.
— Гаразд.
Товстун добродушно посміхнувся, взяв папку:
— Тут ще буде дописано немало пікантних сторінок, правда?
Куріпа не відповів. Він не любив жартів, коли йшлося про серйозні справи.
IV. ПАСАЖИР З «ТУСКАРОРИ»
Теплохід «Тускарора» прибув у радянський порт Енськ надвечір. Морські шляхи тільки-тільки почали заново прокладатися після війни, торгових суден прибувало небагато, і «Тускарору», хоч вона була звичайнісіньким вантажним теплоходом, зустрічали навіть з деякою урочистістю.
На високому бетонному причалі, який фашисти не встигли знищити під час відступу з Енська, зібралися вільні від роботи моряки, вантажники і просто зіваки. До останніх належав і співробітник карного розшуку Воробйов. Він палко любив море і частенько у вільний час блукав по березі, вважаючи це найкращим відпочинком для себе.
Зручно примостившись на теплій від сонця чавунній тумбі, до якої кріплять причальні канати, Воробйов курив і з цікавістю спостерігав, як «Тускарора» обережно підтягує до пірсу своє довге тіло. Чорний, з білими надбудовами, жовтим димарем і щоглами, теплохід був красивий.
Метрів за п'ятдесят від причалу на «Тускарорі» спинили машину, теплохід почав нерішуче рухатися боком, потім шалено запрацював гвинтом, збиваючи каламутну піну, і, нарешті, притиснувшись усім бортом до причального бруса, що жалібно скрипнув, зовсім затих.
З берега залунали схвальні вигуки: капітан майстерно виконав складний маневр у незнайомому порту. У відповідь капітан зняв білий формений картуз, привітно помахав ним.
Як це часто бувало в той час, коли регулярні пасажирські рейси ще не відкрилися, «Тускарора» привезла не тільки вантаж. Коли з теплохода спустили трап і митники «відкрили берег», з борту пароплава зійшли на причал і попрямували до автомобіля з іноземним прапорцем на радіаторі шестеро чоловіків, по одягу і поведінці яких можна було визначити, що це не члени» екіпажу «Тускарори».
З цікавістю людини, якій нікуди поспішати, з професійною пильністю, що за довгі роки стала для нього звичкою, Воробйов оглянув кожного прибулого, відзначивши про себе і ту ледве вловиму невпевненість, з якою йшли вони, одвикнувши за час рейсу від твердої землі; і розмашисті жести рудого здоровила, що очолював процесію; і ледве примітний шрам на шиї невисокого кремезного чоловіка, що йшов за рудим; і манеру випинати губу у третього пасажира І багато інших, непомітних для звичайного ока дрібниць, що автоматично відкладалися в його свідомості.
Приїжджі сіли в машину. Вона чмихнула і помчала. Цікаві, що зібралися подивитись на швартовку «Тускарори», почали розходитися.
Воробйов теж пішов. Посидів на молі, задумливо дивлячись у сірувату далину обрію; перекинувся кількома словами з сивим дідом, що лагодив подертий «паук» — величезний сачок для ловіння риби; погодував чайок спеціально припасеною скоринкою хліба. Він пробув на березі не менш як дві години і повернувся додому дуже задоволений відпочинком, зовсім забувши про іноземців, що приїхали на «Тускарорі».
А іноземці тим часом відпочивали. Номерів у готелі не вистачало, і мандрівникам запропонували розміститися по двоє. П'ятеро без жодних заперечень погодились, але шостий рішуче запротестував:
— Прошу пробачити мені, — чемно, однак твердо заявив він, — я звик кілька годин на день проводити в молитві. Часом встаю помолитись і вночі. Присутність сторонньої людини в такі моменти для мене нестерпна,
— Містер Блеквуд, — намагався урезонити його перекладач, молодий червонощокий юнак, якого колеги фамільярно називали Димою, — потерпіть лише кілька днів. Пізніше будуть вільні номери, неодмінно будуть.
— Ні, — відрізав Томас Блеквуд. — Я можу поступитися чим завгодно, тільки не релігійними обов'язками.
Дима обернувся до адміністратора готелю, в присутності якого відбувалася розмова, і почав просити його:
— Може, знайдете, га, Мироне Михайловичу? Не хоче удвох жити, та й годі, хоч кілок на голові теши. Каже, молитися звик… Воно й справді. Коли в людини звичка така…
Адміністратор зам'явся.
— Є номерок, та…
— Що?
— Менший розміром, меблі гірші, вікно не на море, а у двір.
— Містер Блеквуд, номер є, але не такий комфортабельний, як приготовлені для вас.
— О! — задоволено відповів Блеквуд. — Я розумію, що перебуваю в потерпілій від війни країні, і на особливий комфорт не претендую.
— Ходімо, — сказав Дима.
Носильник узяв речі Блеквуда. Пробуркотів:
— Чемодани ледве піднімеш. І що вони туди кладуть?
— Щоб тобі роботи завдати, — пожартував Дима, — за тисячі кілометрів залізо везе.
Піднялися на третій поверх, чергова дала постояльцеві ключ.
— Я вам потрібен? — спитав Дима, коли внесли чемодани і Блеквуд розмістився в новому житлі. — Хочу подивитись, як улаштувалися ваші супутники.
— Будь ласка, йдіть, — сказав Блеквуд. — Чекаю вас завтра о десятій.
— Добре, до побачення.
Дима вийшов.
Блеквуд замкнув за ним двері, зняв плащ, сів у потерте плюшове крісло і, не поспішаючи, з насолодою закурив.
Синій дим прозорою смугою тягнувся до щілини у кватирці. Блеквуд дивився на нього, але не бачив його — він щось обмірковував.
Наступного дня, точно в призначений час, Дима ввічливо постукав у двері до Блеквуда. Іноземець уже чекав його. Запропонував сісти, почастував запашною єгипетською сигаретою. Дима не курив, однак з цікавості взяв сигарету, затягнувся і, закашлявшись, кинув її в попільницю. Тимчасом Блеквуд пояснював мету свого приїзду в Радянський Союз.
— Я один з членів Всесвітньої сектантської ліги. Маю достаток, який дозволяє мені не турбуватися про насущний шматок хліба і повністю присвятити себе справам, що не дають прибутку тут, але сторицею окупаються там, — Блеквуд підвів очі до стелі.
«Ханжа, мабуть, — подумав Дима. — Скільки іноземців бачив, а такого вперше».
— Ліга уповноважила мене зібрати відомості про становище сектантів в Європі після спустошливої бурі, що пронеслася по землі. Я побував у Франції, в Італії, тепер приїхав до вас…
Дима слухав з професійно-чемним виразом обличчя. Справи іноземця цікавили його мало. Після сигарети дерло в горлі, хотілося кашляти.
— Я прошу нас допомогти мені зв'язатися з місцевими сектантськими організаціями. Вони, безперечно, є у вас, — закінчив Блеквуд.
— Не знаю, — відповів Дима, — ніколи не цікавився. Зробимо так. В облвиконкомі є спеціальний відділ, він, здається, називається «Відділом у справах релігійних культів». Підемо туди, і там нам дадуть необхідні відомості.
— З охотою, — погодився Блеквуд.
— … Навряд чи знайдеться тут для вас багато роботи, — ледь посміхаючись, сказав Блеквуду в облвиконкомі літній сивіючий чоловік з променистими очима. — Взагалі віруючих у нашій країні з кожним роком стає все менше, а сектантів — і поготів.
— Так, я чув, — кивнув Блеквуд, коли Дима переклав ці слова. — Атеїзм у вас робить дивовижні успіхи… Скільки молитовних домів у місті?
— Два. Євангелістів і «слуг сьомого дня».
— Де живе пресвітер євангелістів? Сподіваюсь, мені дозволять з ним зустрітися? В присутності перекладача, зрозуміло. Я не знаю російської мови.
— Ви можете зустрічатися з ким завгодно — в присутності перекладача і без нього. Адреса глави євангелістів, — працівник облвиконкому вийняв блокнот, знайшов потрібний запис, — Червонофлотська, шість, прізвище його Грошенков.
