Бумеранг не повертається - Михайлов Віктор Семенович (книга бесплатный формат TXT) 📗

Патрік Роггльс нерішуче затримався на розі, потім перетнув вулицю Горького і зайшов у кафе «Національ».

У другому малому залі, розцвіченому в м’які тони золотистої осені, виявилося вільним одне місце. Роггльс попрямував до столика:

— Дозвольте?

— Прошу! — не дивлячись на нього, різко кинув чоловік, заглиблений у читання газети. Його пряме жорстке рудувате волосся, сірі очі за товстими скельцями окулярів, гидливо опущена нижня губа, що ніби висіла на двох складках, здалися Роггльсу знайомими. Він ще раз уважно подивився на сусіда, на його світлий, явно не по сезону костюм і яскравий галстук, але так і не пригадавши, де його бачив, сів у крісло.

Зім’явши і шпурнувши газету на підвіконня, чоловік в окулярах, вдивляючись у Роггльса, промовив скрипучим фальцетом:

— Десь я вас бачив… Не пригадую… Ага! — вигукнув він. — Я бачив вас наприкінці сорок сьомого в Лондоні, в Ланкастер-Хаузі, на засіданні Ради Міністрів закордонних справ чотирьох держав.

— В Ланкастер-Хаузі… Ні, я вас не пам’ятаю… — все ще напружуючи пам’ять, сказав Роггльс.

— Я був від «Марсонвілль Стар», моє ім’я Уільям Едмонсон.

— Ось тепер я згадав — Уільям Едмонсон. «Джентльмен пера», так, здається, називали вас хлопці з Пресрум? [5] Моє ім’я Роггльс, Патрік Роггльс.

— Сто чортів! — замість привітання кинув Едмонсон. — Варто проти ночі згадати чорта, як він зразу ж і з’явиться!

— Не можна сказати, щоб це було люб’язно, — зауважив Роггльс.

— Я читав, — вказавши на зім’яту газету, проскрипів Едмонсон, — читав і дивувався! Ось у моїй кишені лежить ваша книжка «Зрадники нації». — Він вийняв книжку і помахав нею у повітрі. — Вона мені не під силу: я погано знаю російську мову, але я прочитаю її! Обов’язково прочитаю. На якого дідька вам, Роггльс, треба було так турбувати сенатора Поджа?

— Краще спокійне сумління, аніж неспокійний сенатор.

— Так, значить, ваш «Сталінград сьогодні» і ця книжка — не рекламний трюк? — спитав Едмонсон.

— Ні, це об’єктивний репортаж.

— А чи знаєте ви, що вас чекає за океаном після такого об’єктивного репортажу?

— Знаю, — спокійно посміхнувшись, відповів Роггльс і замовив собі каву з коньяком та російський пиріг з яблуками.

Едмонсон не був п’яний, але майже порожній графин з-під коньяку давав підставу думати, що «джентльмен пера» був добре напідпитку.

Змішуючи чергову порцію коньяку з боржомом — ця суміш нагадувала йому віскі-соду, — Едмонсон розглядав Роггльса. Так знавці розглядають витвори мистецтва, нахиливши голову і прижмуривши око. Він навіть витяг книжку і, порівнявши портрет Роггльса на обкладинці з оригіналом, не без заздрості кинув:

— Хай йому біс, вашому фасаду позаздрив би і сам Моріс Подж! Це єдине, чого йому бракує!

Едмонсон мав рацію, обличчя Патріка Роггльса впадало в око: у нього було темне, з бронзовим відливом, трохи кучеряве волосся, великий, ледве похилий лоб, виразні карі очі, правильна лінія носа, рота і підборіддя. Риси його обличчя створювали відчуття сили і суворої чоловічої краси. Він приваблював, викликаючи до себе повне довір’я.

Не звернувши уваги на комплімент Едмонсона, Роггльс запитав його:

— Чим ви, Едмонсон, думаєте здивувати читачів вашої газети?

— Не знаю, Роггльс. Щоправда, лише тиждень, як я в Росії, але й досі не передав до редакції жодного рядка. Був я в раменському колгоспі, оглядав університет, автозавод…

— Тепер вам залишається одне: подивитись балет «Лебедине озеро» у Великому театрі. До речі, ви можете це зробити сьогодні, — з легкою іронією сказав Роггльс.

— По-вашому, це і є головне? — не помітивши іронії, спитав Едмонсон.

— Це символ сучасної Росії, так само, як «Марсонвіль бенк білдінг» [6] або бронзова група Марса і Меркурія біля пірсу Марсонвільської гавані є символом нашої батьківщини.

— А що ж, по-вашому, є символом нашої батьківщини?

— Трущоби Марсонвіля і палаци околиць, бараки Хімічного концерну «Роман», Марсонвіль-авеню, розкіш і злидні, високий рівень виробництва і низький рівень споживання.

— Та ви справді червоний, Роггльс!

— Скоріше рожевий, — відпарирував Роггльс і розсміявся. — Однак я бачу, ви з успіхом замінили скотч російським коньяком.

— Тут немає шотландського віскі, до того ж російський коньяк не гірший, — погодився Едмонсон. — А що як нам справді піти подивитись балет?

— Можу зробити вам цю приємність. У мене є один зайвий квиток.

— Я міг би обійтись, Роггльс, і без вашої люб’язності…

— Яким чином?

— Купити квитки у перекупника, заплатити дорожче…

— Ви таки, Едмонсон, зовсім не знаєте Росії. Тут приватнокапіталістична ініціатива — злочин, бізнес карається законом. Близький нам з дитячих оповідань різдвяний хлопчик, який зробив свій перший бізнес на коробці з сірниками, тут потрапив би у табір малолітніх правопорушників!

— Холодна, загадкова країна, — проскрипів Едмонсон, притулившись спиною до дерев’яного щита опалення. — Холодна… — ще раз повторив він і, підтягнувши портьєру, відгородився нею од вікна.

7

У ВЕЛИКОМУ ТЕАТРІ

Вміло підсвічені з внутрішнього боку колони Великого театру спокійно і велично несли на собі портик з квадригою Аполлона. І тут колючий вітер з дрібним сніжним пилом бив просто в обличчя. Здавалося, що колісниця Аполлона мчить вперед, здіймаючи сніговий вихор.

Під портиком театру, мов річка, розтікався гомінкий людський потік. Притулившись до колони, щоб не заважати рухові, дівчина нетерпляче і стурбовано вдивлялась у збуджені обличчя святково настроєних людей. На великому циферблаті вуличного годинника хвилинна стрілка здригнулась і впала з дванадцяти, було п’ять хвилин на восьму.

Минуло ще десять хвилин образливого, нудного чекання. Дівчина з досадою витягла з сумочки два квитки. Вирішивши продати один з них, вона хотіла відірвати квиток, але була атакована зімкнутим строєм любителів балету:

— Дівчино, ви продаєте квиток?

— Я підійшов перший!

— Цей громадянин бреше! Його тут не було! — рішуче заявило грудне контральто і, енергійно працюючи ліктями, протиснулося ближче.

Дівчина розгубилася, але тут на допомогу їй прийшла та, кого вона чекала, — висока яскрава блондинка в рожевому шерстяному капорі і хутряній шубці:

— Красуле, ти, здається, збираєшся продати мій квиток?!

— Ой Любо, мене тут трохи не розірвали! — відразу повеселішавши, сказала вона, пробиваючись разом з подругою до головного входу.

— «Красуля»?! — презирливо фиркнуло контральто і так само енергійно кинулося до іншої групи добувати квиток.

Насилу прокладаючи собі дорогу в густій юрбі людей біля входу в театр, похмурий «джентльмен пера» ледве встигав за Роггльсом.

Перший акт балету не справив великого враження на Едмонсона, але другий схвилював його, він розчулився і, прямуючи з Роггльсом до буфету, розпитував про народні джерела «Лебединого озера».

Глибоко хвилююча музика, виконавська майстерність і поетична натхненність балету збентежили його. Він відчув усю тоскну одноманітність своїх повсякденних інтересів і особливо гостро зрозумів, що роки минають, що молодість розтринькана в боротьбі за своє місце під сонцем марно і по дрібницях.

Бокал холодного іскристого вина освіжив Едмонсона, другий бокал настроїв його на філософський лад:

— Знаєте, Роггльс, — сказав він, я, можливо, п’яний, але… дарма. Я хочу скачати, Роггльс, що в мене давно виробився імунітет проти вірусу ідей війни, я звичайний мислячий марсонвілець. — Едмонсон простягнув свій бокал буфетниці і, одержавши повний, відвів Роггльса до вікна.

— Мені здається, Роггльс, що наші хлопці з військового міністерства збожеволіли. Ми можемо успішно битися з росіянами, не стріляючи з гармат. Війна систем! Переможе той, хто створить вищий рівень життя для середньої людини своєї країни. Добре, хай у цій сутичці ми будемо розбиті, але й поразка принесе нам перемогу!