Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗
— Давай усе обміркуємо, дочко. Ну, закохається в тебе цей червоний, поберетеся. Почне доскіпуватися, звідки ти, як ми жили раніше й де. Про все брехати не зможеш. І кине він тебе, дізнавшись, що була за петлюрівським поручиком. Кине й зненавидить, та ще й донесе ДНУ. Мене заарештують, він тебе полишить, з чим зостанешся? Як житимеш?
Фрося збагнула: в батькових словах є частка правди. Запитала нерішуче:
— А ви, тату, не можете самі повинитися? Мовляв, мучать вас гріхи й хочете спокутувати…
— І це кажеш ти, рідна дочка? — вигукнув Іван Іванович. — Для тебе живу, для тебе все стягую, на твоє майбутнє сподіваюсь. А ти б сама батька в тюрму запроторила!
— Боровому трибунал дав три роки, — наче не почула Фрося, — а потім півстроку скинули.
— Ти хоч носитимеш мені передачі?
— Авжеж! — Фросі здалося, що батько вирішив скористатися з її поради, але, зазирнувши в його потемнілі від люті очі, усвідомила свою помилку. — Заспокойтеся, тату, — спробувала відступити, — чого так нервуєте?
— Не чекав такого від тебе!
— Усе владнається, тату. Хіба ви бажаєте мені лиха?
— За тебе всю кров віддам свою! — вирвалося в Івана Івановича. — І ще більше з червоних випущу!
Раптом Фрося заплакала. Стояла, стиснувши кулаки, сльози текли по щоках, вона не витирала їх, дивилася на батька сумно.
— Ну, — сказала, схлипуючи, — ну, віддали ви мене за Миколу, і я сама гадала — коханий, а на що обернулося? Так знайте ж, він у ставу дітей топив, і я сама його сільрадівцям виказала. Бо зайнялося тоді серце — й кохання згоріло.
Фрося гадала: батько розгнівається чи принаймні здивується, проте він сприйняв цю новину напрочуд спокійно.
— Той Якубович — відрізаний шмат. Але все, що було, не забувається. Усі землі навколо Почуйок мені належали, дім кам’яний збудував і цинковим залізом накрив, такого будинку, може, в цілому повіті нема, і все пішло собаці під хвіст, у мої роки життя доводиться починати спочатку, а для кого? Для тебе, дитино! — Очі в Івана Івановича зблиснули жовтими вогниками. — Гольдройз мене в компаньйони бере, млина відкупимо, гроші рікою потечуть!
— А навіщо? — наївно запитала Фрося.
— Я ж казав: у грошах сила! І влада у грошах, з грішми людина — людина, без них вклоняйся всім і догоджай. З грішми ми з тобою до Києва переїдемо, парокінним екіпажем по Хрещатику їздитимеш. А з цим, — зневажливо кивнув на сусідське подвір’я, — хіба що до Житомира дотягнеш, по глухих гарнізонах тинятимешся. Хіба це життя?
На секунду Фрося усвідомила, що батько каже правду, але згадала веселу Сергієву усмішку, видовжене обличчя з темними розумними очима її вирішила: краще з ним у Бердичеві, ніж з кимось іншим на Хрещатику — адже такого ще не бачила ніколи ні в Насташці, ні в Білій Церкві, навіть коли позаминулого року їздила з батьком до Києва.
— Ні, — мовила твердо, — від Сергія я не відступлюся!
3
Колесников витягнув з теки аркуш паперу й поклав на стіл.
— Читай, — наказав Вовкові. — Що ти думаєш з цього приводу?
“Голові Київського ДПУ Лівшицю, — прочитав Вовк. — Згідно з повідомленням нашої розвідки, з Варшави та Львова другий відділ Польської армії систематично одержує із штабу Київського військового округу секретну інформацію щодо дислокації військових частин на Україні, їхнього озброєння та боєздатності. За попередніми даними, у штабі округу діє добре законспірований шпигун “двуйки”, зв’язаний із залишками контрреволюційного підпілля. Необхідно вжити термінових та енергійних заходів щодо знешкодження ворожого агента, виявити його спільників та простежити канали зв’язку. Відповідальність за розробку й проведення операції покладається особисто на вас. Манцев”.
Вовк підвів очі на Колесникова.
— Овва! — вигукнув. — Можливо, ціле шпигунське кубло. Та ще й у військовому окрузі!
— Точно, кубло! — ствердив Колесников. — З відпрацьованою лінією зв’язку, бо інформація до “двуйки” надходить більш-менш регулярно. До того ж інформація суворо секретна, яка дуже цікавить польський генштаб. І ознайомив я тебе, Петре, з цією справою не випадково. Є вказівка залучити до операції тебе.
— Ну що ж, — сказав Вовк розважливо. — Але скажи мені, товаришу Колесников, чому саме мені випала ця честь? Ти ж знаєш, останнім часом я хворів і ще не зовсім у формі.
Колесников примружився, погладив долонею теку з паперами, наче звідти діставав аргументи, і відповів:
— Як хочеш розумій мої слова, а твоя хвороба, Петре, відіграла тут позитивну роль. З березня тебе не було в Києві. Так?
— Ну, так. Після того, як взяли Козачу раду, ганявся за бандою Трейка, дуже застудився, з запаленням легенів лежав в уманській лікарні.
— Ото й добре, — пожвавішав Колесников. — Ніхто тебе на Єлизаветинській не бачив і цілком ймовірно, що твої, так би мовити, давні спільники гадають, що прапорщика Петра Вовка заарештовано разом з іншими контриками. І ми цю версію не спростовуватимемо. Тебе могли справді заарештувати, але відбувся умовним покаранням чи втік. Або переховувався десь на хуторах чи на конспіративній квартирі в Києві, на яку чекісти так і не натрапили. А тепер намацуєш старі зв’язки, прагнеш зв’язати розірваний мотузок міцним вузлом.
— Хочете, щоб я знову став прапорщиком?
— Таке завдання, Петре.
— Однак у Києві я не знаю нікого з петлюрівців. Усіх, з ким зазнайомився, заарештовано в березні. А телеграма свідчить: шпигунське кубло саме в Києві, у військовому окрузі.
— Тут, — зітхнув Колесников. — Проте виходити на них треба кружним шляхом, здалеку, сам розумієш, вони по лезу ходять і знають, що чекає на них в разі провалу. Перш ніж допустити в своє коло, обмацають, обнюхають, навіть попробують на смак… Слід зробити так, щоб не ти на них, а вони на тебе вийшли, тобто нитку слід прясти акуратно і в той же час не зволікаючи — не можемо допустити, щоб наші військові таємниці й надалі ставали відомі ворогам.
— Не можемо, просто не маємо права на таке, — кивнув Вовк. — Однак нема певності, що вдасться зачепитися. Та й з чого починати?
— Поїдеш до Насташки, — запропонував Колесников, — там у тебе міцне підгрунтя. Звідти виходили на Якубовича і Восьмий повстанський район петлюрівців, там тебе знають і мусять довіряти. Я так гадаю: будь-яка київська контрреволюційна організація чи осередок мають шукати підтримки на селі. Без куркулів усі їхні програми й плани мертві. Не можу стверджувати, що саме в Таращі чи в Насташці є люди, котрі підтримують зв’язок з Києвом, може, зачепишся лише за якусь одну ланку ланцюга — й то успіх. А вже від цієї ланки, певно, вдасться дотягнутися до іншої…
— Ми тут плануємо, а насправді… Після розгрому Цупкому та Козачої ради куркульня сидить тихо. Та й мало не всі банди зліквідовані. Мабуть, згаю я тільки даремно час у Таращі й Насташці, а самі кажете — військові таємниці за кордон ідуть…
Колесников поблажливо посміхнувся.
— Гадаєш, тебе одного у цю справу запустили?
— Наївно було б думати так…
— Отож. Шукаємо підходи до шпигунів з різних боків, але тобі всього того знати не треба.
— Коли виїжджати? — запитав Вовк.
— Завтра. Зараз я надішлю сюди Сизова, відпрацюєте твою легенду. Як уникнув арешту, де переховувався, одне слово — щоб не викликати жодного сумніву. А ти тут розкошуй, — кивнув на диван, застелений грубою солдатською ковдрою. — Заздрю, і я б не відмовився поспати хвилин триста.
Петро справді простягнувся на дивані, сподіваючись скористатися з доброї поради, та сон не йшов. Згадував, як переслідували Трейка, — той крутився мов вуж, по хуторах, весь час вислизаючи з їхніх рук без бою. Нарешті вдалося оточити банду в хуторі над Роською, але бандити вчинили відчайдушний опір: притиснули їхній ескадрон до землі, відстрілюючись з двох кулеметів, і Трейкові з десятком бандитів пощастило прорвати оточення. У цьому бою Петро дістав кулю в стегно — ледь зачепила, фактично подряпина, але, лежачи на холодній землі, застудився і захворів.
