Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗
Фрося нарешті підвела очі й подала руку.
— Сергій? — запитала. — А по батькові?
— Просто Сергій.
— Як можна?..
Він усміхнувся, здається, поблажливо, а може, це тільки видалося їй, бо потиснув Фросину руку міцно й затримав у своїй великій долоні, але Фрося не віднімала — застигла, вглядаючись в Сергієве обличчя, раптом відчула, як кров шугонула їй до щік, забрала руку, навіть заховала її за спину.
— А ви весь час на городі, — мовив Сергій, і Фрося знітилася, немовби її спіймали на чомусь негарному. Відступила й запитала виклично:
— Хіба погано?
Сергій відчув її внутрішній раптовий спротив і поспішив застерегтися:
— Чому ж погано? Всяка робота корисна, чи не так?
— Мені подобається працювати на землі. Бачиш, як прокльовується рослина, витягується… А потім зацвітає.
— Нема нічого кращого за квіти. — Сергій трохи повагався і додав зніяковіло: — І ви, Фросю, як квітка.
Замовк, немов осікся, мабуть, гадав, що Фрося заперечуватиме це його категоричне твердження, але вона глянула на нього сяючими очима, наче вимагала провадити далі, й Сергій раптом засоромився і перевів розмову на інше.
— А що ви робите ввечері? — запитав.
Фрося перекинула на груди косу й, знітившись, почала перебирати її. Збагнула: це запитання поставлене недаремно, воно одночасно мало відтінок запрошення, отож знизала невизначено плечима й пояснила:
— А нічого.
— У нас у клубі сьогодні концерт. Підете зі мною?
Фросі хотілося одказати, що з ним пішла б світ за очі, але ж одразу не могла так відповісти. Запитала:
— Це клуб за базаром?
— Так.
— Але ж червоноармійський, хіба мене пустять?.
— Звичайно,
— То хочете, щоб я пішла з вами?
— Запрошую.
— Ну, що ж…
Сергій усміхнувся радісно.
— Я зайду за вами о сьомій.
— Добре.
Фрося відступила зі стежки, даючи дорогу, він проминув її, обдарувавши ще раз усмішкою, й зник, а вона все ще стояла, термосячи косу, й дивилася на хвіртку, сподіваючись, може, забув щось чи просто повернеться, аби зайвий раз глянути на неї.
Але не повернувся. Фрося сердито розсунула кущі, сапати розхотілося, пішла до своєї кімнати й сіла перед дзеркалом. Дивилася на себе й думала, що, певно, останнім часом погіршала й не достойна такого ставного й вродливого. Потім розплела косу, волосся розсипалося по плечах, вона сумно посміхнулася сама собі й раптом усвідомила, що не така вона вже й погана — сам зупинився і дивився приязно, їй навіть здалося, закохано. Так, вона ще нівроку, й пусте, що була заміжня, хто знає про це, крім тітки Горпини, але ж тітку можна попередити й вона не скаже нікому.
На мить Фрося подумала: либонь, не дуже гарно таїтися від такого відкритого і, мабуть, порядного чоловіка, не личить обманювати його, але цей докір сумління як з’явився, так і зник одразу: ніякий це не обман, просто в неї буде своя маленька таємниця від Сергія, а в кого з жінок їх нема?
Та й чоловіки не святі. Цей Сергій, певно, вже бавився не з одною дівчиною — цілував і милувався. Лише від думки про це Фросі зробилося моторошно, вона уявила, як обіймає Сергій дівчину, чомусь схожу на насташківську Зіну, і гнів заполонив її. Подумала: виходить, ти, Фросю, справді закохалася — з першого погляду й відчайдушно, до того ж у червоного командира, більшовика…
І знов відчула: думка про це не засмутила її — нехай буде червоний, нехай хоч сам чорт, тільки б схожий на Сергія. Таж, поспішила запевнити себе, хіба може диявол так щиро усміхатися й випромінювати таке світло з очей?
Хоча насташківський отець Амбросій твердив, що диявол тому і називається дияволом, що може прибирати будь-яку подобу, влізти в душу людини, наслати на неї лихо, затьмарити розум. І ще отець Амбросій натякав, що все червоне, збільшовизоване — від диявола.
Невже й Сергій?..
Але такі припущення чомусь не лягали тягарем на серце — адже такому дияволу можна віддати всю себе, чого ж лякатись, коли самий його погляд зігріває і сповнює душу радістю та щастям.
А хіба радість і щастя можуть бути від диявола?
Під вечір приїхав батько. Він відмовився від обіду, пояснивши, що трапезував у Семенівці, від нього тхнуло самогоном і мав гарний настрій, як завжди після доброї чарки. Скинув піджак і чоботи, простягнувся під горіхом, збираючись подрімати, але, угледівши, як чепуриться Фрося, запитав:
— До тітки?
Фрося вирішила не критися: однаково побачить її з Сергієм, тож повідомила:
— На концерт до червоноармійського клубу.
— Куди-куди? — Аж підвівся Іван Іванович.
— До клубу, кажу.
— Хіба пустять?
— А мене запросили.
— Хто?
Фрося кивнула на сусідську садибу.
— Сергій.
— Що за один? Чи не той червоний охвіцер?
— А хоч би й він!
— Збожеволіла?! — Випростався Іван Іванович.
Фрося зупинилася навпроти батька, подивилася йому просто у вічі й ніби видихнула:
— Скажете: червоний, і вони всі нас ненавидять?
— Хіба не так?
Фрося засміялася враз полегшено.
— Таж вони тепер мало не всі червоні! А я Сергія кохаю!
— Не смій і думати таке!
— Не можу, тату, кохаю, і все. Пальцем поманить — піду…
— Доню, ти ж завжди була розсудлива!
— А тепер втратила розум?
— Певно, так.
— Ні, тату, ви ж знаєте мене, справді кохаю.
— Ти ж самими поцілунками не задовольнишся, давай правду одне одному казати — не дівча вже. Та й він не схоче тільки у вічі тобі дивитися. Припустимо, освідчиться тобі, візьме заміж, а я непман, тобто класово ворожий елемент для нього, це тепер він гадає, що я заготівельник райфілії, але ж колись неодмінно дізнається, чим насправді займаюсь.
— А ви, тату, облиште це, — раптом вирішила Фрося. — Кидайте справи з Гольдройзом, вам і платні заготівельника цілком вистачить.
— Тепер точно упевнився — збожеволіла! — Зсунув брови Іван Іванович. — Люди навколо такі справи роблять, а я щоб сидів удома, склавши руки?
— То й робіть свої справи, — відчайдушно кинула Фрося, — а я піду до Сергія.
— Не бути цьому! — гнівно зблиснув очима Іван Іванович.
— Хіба не знаєте мене, тату? — Фросі нараз зробилося легко, наче скинула з плечей важкий тягар, що гнітив її. — Мені ж нічого не треба — ні грошей, ні вашого золота.
Іван Іванович згадав, як легко віддала Фрося золоту згарду слідчому таращанської міліції Форняку лише за обіцянку випустити на волю поручика Якубовича, й зітхнув скрушно.
— Ще не відчула, що таке гроші, — сказав упевнено. — В них влада, а влада — найголовніше.
— Помиляєтеся, тату. — Раптом Фрося наче вся засвітилася зсередини, жилка на шиї в неї запульсувала й вилиці загострилися. Іван Іванович помітив це й відчув, що дочка вперше в житті відштовхнула його, зробилася наче чужа. — Не влада найголовніше, а любов. Як жити без кохання?
— А ненависть? — Зненацька розлютився Тимченко. — Червоні, більшовики, голота, незаможники — всі вони стали нам напереп’ят, мені й тобі, дочко, забула, як ми тікали з Почуйок?
Фрося лише похитала головою: ні, вона не забула. Тоді, в ту страшну ніч, їй здавалося: не забуде ніколи, вік пам’ятатиме й люто ненавидітиме всіх, хто завдав їй болю і страждання. Та, виявляється, все минулося, й досить було приязної Сергієвої усмішки, щоб образа і ненависть полишили її.
— Ну й що? — сказала безжурно. — Життя, тату, бачите, яке світле, — обвела навколо себе руками, немов справді щойно усвідомила це: і терпкий запах горіхового листя, і червоні вогники тюльпанів попід хатою, і біло-рожевий цвіт якихось квіток, — і воно все ще попереду, чого ж його ненавидіти?
Іван Іванович відчув у грудях порожнечу. И не лише в грудях — та порожнеча утворилася ніби й довкола, мов насунули на нього прозорий ковпак, відгородили незримо від усього світу. Опустив руки, раптом знесилившись, проте одразу отямився, подумавши: дочка сприйме його слабкість за поразку, а мав боротися — за себе й за неї одночасно. Зітхнув і сказав розсудливо:
