Фальшивий талісман - Самбук Ростислав Феодосьевич (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Курінний подумав: “Правильно кажуть — з бидла ніколи не буде пана, щоправда, в цього бидла було двадцять моргів землі, що зовсім не мало для лісових країв, але Муха завжди прибіднювався, он піджак який обшмиганий, і сорочка перепріла”.
Нарешті сотник зняв капелюха, налив собі повну склянку й, побажавши шановному товариству доброго здоров’я, вихилив і смачно поплямкав губами. Закусив і тільки після цього звернув увагу на те, що курінний тримається за поперек.
— Радикуліт? — запитав іронічно.
— Хапає, — одповів Сорока, дивлячись ясно й віддано.
— Є звістка, друже курінний…
Хазяїн делікатно підвівся.
— Перепрошую панство, я на хвильку, тільки скажу дівці…
Муха подивився йому вслід байдуже й дістав з-під брудної підкладки капелюха акуратно згорнутий папірець.
— Гріпс, друже курінний.
Сорока знову схопився за поперек. Гріпс — це погано. Гріпс ніколи не приносить нічого відрадного. Скандзюбився на стільці й наказав:
— Поклич Юрка, сотнику, адже гріпс, певно, шифрований.
— Так, друже курінний. — Муха розгорнув папірець, подав Сороці. Той подивився на нього відчужено, махнув рукою, тоді сотник підвівся, підійшов до краю веранди й наказав Семенові, котрий стовбичив неподалік:
— Юрка сюди!
Стояв, широко розставивши ноги, високий, жилавий, з довгими сильними руками, якими закручено не одну удавку на горлі людини. Самогон приємно вдарив у голову, Муха відчував себе зараз ще вищим і сильнішим, не те що якийсь огрузькуватий курінний, у якого живіт, здається, скоро переважить тіло. Але ж хитрий: Начальство його любить і поважає, а запитати б — за що?
Сотник не знав, що мало не половину награбованих коштовностей курінний передавав оунівським ватажкам — то одного підмастить, то другого, на всіх, правда, не наберешся, але навіть нерегулярні підношення робили свою справу, й Сорока повільно, проте постійно піднімався із щабля на щабель.
Семен побіг кликати Юрка, а Муха повернувся до столу. Господарка якраз принесла повну сковорідку гарячих, добре підсмажених, з хрумкою кірочкою підлящиків та коропців, під таку їжу гріх було не випити, він налив собі й курінному, поштиво цокнувся з начальством і взявся до коропців.
Сорока зиркнув на Муху несхвально: справді, бидло неотесане, нема того, щоб мовити слово про начальство, ну, хіба тобі важко, а курінному приємно, й він запам’ятає це. Але, подумав, що йому сотник і що гріпс? Навряд чи вимагають рішучих дій. По-перше, їхній курінь тільки називається куренем: і сотні стрільців не набереться, у сотників під рукою по два десятки хлопців. Зброя, правда, є, нема чого бога гнівити, німці їм зброю лишили — “шмайсери” й ручні кулемети, є навіть міномет, але для чого міномет в їхніх лісах, тут не розгуляєшся, і пістолет та автомат переважають гармату.
Від думки про зброю Сороці трохи полегшало на серці, і він не так уже незадоволено зиркнув на Муху. Вони встигли випити з сотником ще по півсклянки, коли нарешті з’явився Юрко. Курінний вказав на депешу, що все ще лежала на столі поміж коропців і печені, сотник налив чарку й подав хлопцеві, але Юрко відмовився, — зрештою, Муха й не наполягав: усі знали, що Гімназист (а Юрко одержав це прізвисько саме тому, що закінчив гімназію) не вживає, міг випити лише трохи вина а де тепер вино, навіть у Львові не завжди можна дістати, не кажучи вже про богом забутий хутір.
Юрко чаклував над гріпсом недовго. Переписав олівцем на чистий клаптик паперу текст і подав курінному. Той відмахнувся.
— Читай, бо я без окулярів…
Юрко прочитав, стоячи:
— “Курінному Сороці. Наказуємо вам з десятьма стрільцями двадцятого серпня прибути до відомої вам явки в селі Квасові. Пересуватися, уникаючи сутичок. На явці чекати людей з нашого боку. Пароль “Сьогодні в лісі спекотно”. Відповідь: “Дяка богу, погода, здається, встановилася”. Надати цим людям всебічну допомогу, забезпечити охорону й прикрити. На час виконання завдання підлягатимете керівникові групи. За виконання наказу відповідаєте особисто. Головний”.
Сорока ледь ворухнувся в кріслі. Як добре, що він здалеку побачив зелений капелюх і встиг схопитися за поперек. Не вистачало йому лізти болотами до Квасова — як-не-як, а добра сотня верстов, та й ще підлягати невідомому агентові. Певно, важливі птахи тамті люди, якщо їх треба прикривати та охороняти. І нагорода, либонь, буде. Але біс із нею, з нагородою, всіх нагород не одержиш, а життя, як відомо, єдине.
Сорока мовив з гідністю:
— Шкода, я щиро жалкую, та що зробиш — хвороба не дає мені змоги особисто очолити операцію. Радикуліт клятий. А завдання почесне й важливе, я вважаю, що ви, друже сотнику, впораєтеся з ним.
— Я?.. — аж роззявив рота від несподіванки Муха. — Ви ж послали мене до Гадячого…
— Е-е, що Гадячий… — недбало відмахнувся Сорока. — Там будь-хто впорається. А тут завдання проводу, й мусимо послати кращих людей. Я б сказав, найкращих, і хто, крім вас, сотнику, може владнати цю справу? Підете ви з Юрком, ще десятеро, відберіть їх самі, сотнику, вам з ними йти, вам на них і спиратися.
Муха вже збагнув, яку свиню підклав йому курінний. Спробував заперечити:
— Але ж, прошу пана, я давно не бував у Квасові. У тамтих лісах. А щодня все міняється…
— Ліси, — безжурно засміявся Сорока, — ліси всюди однакові, друже, й лісові села схожі, а явка у Квасові надійна. Колишній мірошник з Жабйого, може, ви знали його? Петро Семенюк, хороша людина, в нього — як у Христа за пазухою.
— Гарна пазуха, знаю я Семенюка, — пробурмотів Муха. — В труні б його бачити, вашого мірошника, глитай клятий, зайвого кусня хліба не допросишся.
— На світанку завтра й виступайте, — наказав Сорока. — До двадцятого встигнете, друже сотнику, відберіть стрільців і відпочивайте, бо шлях не такий вже й легкий. — Курінний напрочуд легко підвівся, та, згадавши про радикуліт, схопився за поперек. — І де ж ваша дівка, дядьку Максиме? — гукнув. — Клята хвороба зовсім замучила мене. — Човгаючи підборами, попрямував до хати і, лише причинивши двері, випростався і злодійкувато роззирнувся. Справді, де ж та Зоня? Настрій у Сороки одразу поліпшився, пан курінний, здавалося, став навіть вищий.
Сотник Муха відкликав Юрка до обори. Уважно огледівся, та нікого поблизу не було, тільки дві вже видоєні корови ліниво жували накошену свіжу траву. Муха притягнув до себе Юрка, дихнув самогонним перегаром так, що юнака аж занудило, запитав:
— Ти про гріпс казав комусь?
— Що ви, друже сотнику, це ж зрозуміло — таємниця.
— І от що, Гімназисте, щоб твоя Катря…
Юрко перебив його рішуче:
— Мушу попрощатися.
— Скажеш, що йдеш до Рівного.
— Чого?
— Ніхто не мусить знати про Квасів.
Юрко стенув плечима, але погодився:
— Слухаюсь.
Хлопець перестрибнув через жердину й подався за хутір до стожарні. Свіже сіно сюди ще не завезли, стояла порожня і видавалася старою і зовсім забутою, легкий вітерець свистів у дірках, і погано прибита дошка весь час неголосно грюкала. Стожарня чомусь навіяла Юркові сум, може, тому, що доведеться прощатися з Катрусею — до вечора, правда, ще далеко, аж півдня, ціла вічність, коли поруч кохана дівчина. Та й у Квасові він, либонь, не затримається — якийсь тиждень, і знову сюди, на лісовий хутір.
Одразу за стожарнею тихо лебеділа вода. Юрко перестрибнув стругу, мало не замочивши ноги, свиснув дроздом і одразу почув відповідь. Щасливо опустився на траву. Так подавала голос лише Катря — он вона стоїть між березами, сама як берізка, висока й струнка, сміється, свистить дроздом, і цей свист разом із зозулиним куванням летить над березами й вільхами над могутніми дубами.
Хлопець простягнувся на траві горілиць, чекаючи, бачив тільки сине небо з хмаринками, й рожевий дзвіночок хилитався на його тлі. Нараз видалося, що він справді задзвонить. Юрко прислухався й, здається, почув дзвін, не грубе церковне бемкання, а мелодійний срібний квітковий передзвін, який лунає тільки на лісовій галявині в ясну прозору днину, — цей дзвін може почути лише справді щаслива людина.
