Кінець Великого Юліуса - Сытина Татьяна (книги полностью бесплатно TXT) 📗
— А якщо важко буде розібратись?
— Ну, так у нас у народі є правило — у важких випадках радитись. Це вже природно. Але сьогодні тобі ще не важко, а ти просиш поради. От я й кажу, неохайно мислиш.
— Неохайно — значить, часто неправильно!..
— Можливо! Час їхати, Олександре Петровичу. Я ще своїх як слід не бачив, тиждень був важкий, і сьогодні зранку до тебе поїхав. Час. Збирай своє господарство.
Смирнов обтрусився і почав натягувати піджак.
Коли Пономарьов поставив чемодан у машину, Смирнов затримав його за рукав біля відкритої дверки і сказав:
— Відправ шофера одного, а ми пішки дійдемо. Тут же недалеко, кілометрів зо три. Я хочу пройтись.
Пономарьов почав було підговорювати, посилаючись на спеку і втому, але полковник м'яко настоював на своєму.
— За азимутом підемо! — вирішив він і попрямував межею через овес до переліску.
Пономарьов поплівся за ним, бурчачи і скаржачись.
— Заблудимось! — бурмотів він. — Проблудпмо бог знає скільки! Тут ліс серйозний!
— Нічого, якось вийдемо! — посміхався Смирнов. Вони увійшли у перелісок, потім у ліс, і Смирнов знову збочив від стежки і повів Олександра Петровича навпростець по кущах.
— Слухай, та це ж, їй-богу, неподобство! — обурився Пономарьов, але полковник обернувся і знаком зупинив його.
— Давай трохи помовчимо! — попросив він. — І намагайся йти тихіше.
Спочатку Пономарьов злився, але потім, придивившись до полковника, розважився і забув про досаду. Смирнов брів через кущі і ярки легко і нечутно. Іноді він зупинявся, жмурячись дивився на верхівки дерев, приглядався до стовбурів і, визначивши напрям, рухався далі. Жодна гілка не хруснула під його ногою, і, — вступивши в чагарник, він спритно прихвачував і розсував гілки, пропускаючи Пономарьова.
Якось він зупинився, прислухався, помовчав, сплюнув з досадою, закурив і сказав:
— З тобою, звичайно, нічого не вийде. Ломишся, як ведмідь! Треба було йти самому! — і підвищивши голос, сказав: — Товариші, виходьте з «секрету»! Свої!
Але навкруги дихав і шелестів ліс. Було тихо і безлюдно.
На мить Пономарьову здалось, що полковник розігрує його. Але Смирнов дістав з кишені порожній портсигар і монетою простукав об кришку складний ритм, який не відразу можна уловити вухом. І в той же час кущі розсунулись, і назустріч підвівся збентежений, усміхнений чоловік.
— Ну, як справи? — спитав полковник, здоровкаючись.
— Нормально, товаришу…
— Полковник… — підказав Смирнов.
— Товаришу полковник… Дозвольте доповісти! Старшина особливого батальйону охорони Чекін виконує завдання. Подій і фактів за час чергування не виявлено. Дозвольте опитати, товаришу полковник!
— Питайте…
— Товаришу полковник, ви мене виявили чи випадково наткнулись?
— Я вас шукав і знайшов, — сказав Смирнов, піднімаючи суху колючу гілочку малини і показуючи її старшині. — Ось бачите: поруч кущі, обсипані малиною, а на тих гілках, за якими ви маскувались, пусто. Поєднуєте приємне з корисним?
— Вибачте, товаришу полковник, винен, не подумав! — з прикрістю признався Чекін. — Согрішив з малиною!
— Але, між іншим, я на те й полковник, щоб старшину виявити! — посміхнувся Смирнов. — На майбутнє врахуйте. До побачення! Тепер можна йти по стежці! — додав він, звертаючись до Пономарьова.
— Це ж хто? — здивовано спитав Пономарьов, оглядаючись на те місце, де тільки що стояла людина, а тепер повільно розпрямлялись вузькі прозорі травинки. — І куди він подівся?
— Ну, тепер ми його так просто не знайдемо! — посміхнувся Смирнов. — Тепер він врахує! А це, Олександре Петровичу, один з тих людей, життя яких зараз полягає тільки в одному прагненні — зберегти від ворога тебе і твою лабораторію… Не турбуйся, де треба — самі бережемо.
Смирнов допитував Горелла.
— Значить, уже тоді, в сорок третьому році, в Сосновську ви виконували наказ вашої розвідки, намагаючись знайти, і знищити професора Гордіна з його групою?
— Так, я вже пояснював вам… — злобливо погоджувався Горелл. — В той час три країни серйозно займались розв'язанням проблеми атомної енергії: Америка, Німеччина і Росія. На сорок третій рік всі показились на цьому пункті, і почались скачки з перешкодами. Ставка була надто великою — перемога у війні! Тому наше розвідувальне бюро покинуло всі справи і займалось тільки цим питанням. Велика група атомних розвідників працювала в Німеччині. Мене послали в Росію. Моє становище ускладнилось тим, що я працював на території Росії, захопленій німцями…
— Ускладнилось? Нагадую, ви вчора вирішили говорити тільки правду. Ми з вами погодились, що брехня безглузда!
— Ну, звичайно, гестапо допомагало мені! — вихопилось у Горелла. — Авжеж. Яка рація приховувати?
— За що ж гестапо було таким великодушним до вас?
— Цього я не знаю. Домовлялось начальство, я тільки працював. Ну, звичайно, не даром. Я не знаю, чим ми платили урядові Гітлера — людьми чи…
— Чи чим?
— Ну ви ж доросла людина! У німецькій промисловості були наші капітали… І навпаки! Я не знаю, як вони там торгувались, мені цієї сторони справи не відкривали.
— Подумайте, пригадайте! До цієї сторони справи нам ще доведеться повернутись. Що вам вдалося відкрити в Росії?..
— Мало. Гордін із своєю групою пішов у партизани. Я робив спроби захопити його за допомогою німців, але це не вдалось. Лабораторію вони висадили в повітря, відступаючи.
— Про це ви розповідали докладно і відносно правдиво. Отже, ви стверджуєте, що в сорок п'ятому році в Мюнстенберзі шукали архів доктора Фігнера?
— Так… Його син льотчик Густав Фігнер розповів, що старий, спускаючись у сховище, носив з собою в чемодані всі матеріали по темі. Там його завалило під час бомбування. Я вже почав розкопки під виглядом далекого родича, який нібито хотів достойно поховати останки ученого і його дружини. І якраз в цей час мене впізнала одна росіянка…
— Марія Миколаївна Дорохова, яку ви скалічили.
— Хіба? Я повинен був її вбити. А що б ви зробили на моєму місці?
— Не будемо відхилятись від справи, — сказав Смирнов, перемагаючи напад нудоти. — Процес і страта, організовані нашими союзниками, були, звичайно, інсценовані?
— Ні, повісити-то вони когось замість мене повісили, — пояснив Горелл. — Я подробицями не цікавився. Цю справу організував мій ангел-охоронець майор Даунс.
— Що було потім? Ви все ще багато дечого приховуєте і видумуєте! Обміну не буде. Перестаньте тішитись ілюзіями!
Та ні. Ілюзій у мене нема, — сухо схлипнув Горелл. — Які там ілюзії. Я все сказав, що було потім.
Розкажіть те, що ви приховали про диверсію в Інституті врожайності в 1946 році…
— Я все сказав! — з тривогою заперечив Горелл.
— Далеко не все! — зупинив його Смирнов. — Наприклад, мені не ясний один пункт. Як ви пробрались у сховище зразків зерна?
— Я вже пояснював, — сказав Горелл, з усіх сил намагаючись стримати озноб. — Я пояснював. Мені вдалося домовитись з охоронницею зразків Акімовою. Вона давно хотіла поїхати за кордон до родичів. Я дав їй велику суму у нашій валюті і допоміг перебратись через кордон. По-моєму, якщо пам'ять мені не зраджує, вона з Польщі виїхала в Мексіку, до сестри… Природно, — продовжував пояснювати Горелл, справившись нарешті з хвилюванням, — вона виконала мою вимогу. Вона ввела мене у сховище і показала найцінніші зразки. — В інститут ви приходили з відношенням від станції юннатів? Чому ви вибрали дитячу установу?
— Ну, це природно! — з роздратуванням відповів Горелл. — У вас дуже дбають про дітей. І до людей, які приходять від дитячих установ, більше уваги і довір'я.
— Тому ви й зустрілись з Робертсом у дитячій лікарні! Значить, Акімова в Мексіці?
— Не знаю, може в Парижі. Це її справа. Дозвольте зробити заяву. Я втомився.
— Я вас довго не затримаю. — Смирнов присунув до себе пухлу справу з багатьма паперовими смужками, закладеними. між сторінками. — Значить, Акімова або в Мексіці, або в Парижі. Так, це схоже на правду, — сказав він, розкриваючи одну з закладок. — У її кімнаті було знайдено записку, написану олівцем і не закінчену. Очевидно, чорновик листа, написаного і відправленого пізніше. У цій записці, адресованій чоловікові, з яким вона незадовго перед тим розійшлась, Акімова пише таке:
