Кінець Великого Юліуса - Сытина Татьяна (книги полностью бесплатно TXT) 📗
— Розумієш, у чому справа, — почав схвильовано Пономарьов, — хочеться обмінятись думками. Розумієш, в чому справа! Давно, років п'ятнадцять тому, переглядаючи нові англійські публікації з мого предмета, я наткнувся на цікаву статтю одного молодого вченого біолога.
Пономарьов розповів, як поступово у нього виникло тепле, дружнє почуття до молодого англійського вченого. Він почав стежити за його працями і щиро засмутився, коли вони зникли.
Та ось, після тривалої кілька років перерви знову з'явилась стаття знайомого англійця. З ряду ознак, зрозумілих тільки вченому, Пономарьову стало ясно, як скрутно було англійському біологові в роки мовчання. Всі його попередні статті були зв'язані з вивченням проблеми процесів обміну речовин в організмі людини. Цього разу стаття розглядала процеси забруднення пор шкіри і по суті рекламувала новий сорт крему, що очищає шкіру обличчя. Ім'я ученого з'явилось серед працівників великого косметичного концерну. Все це свідчило про поразку, все говорило про те, що в англійця не вистачило сили і коштів продовжувати роботу над основною своєю темою, він втомився від злиднів, від тривоги за завтрашній день і — здався.
— Можете уявити собі, Гарасиме Миколайовичу, як я зрадів, коли через деякий час знову прочитав велику статтю мого англійського невідомого друга, присвячену дослідженням з основної його теми! — говорив Пономарьов. — І яка це була талановита, розумна стаття! У нього хороша голова, він зрозумів, що важкі проблеми, що постають сьогодні перед людством у питанні здоров'я народів, тісно пов'язані з економікою країн… Він зрозумів це, і захищав, і доводив свою точку зору як учений біолог. Я зрадів і в той же час подумав: «Чи це надовго? Чи вистачить у тебе сили триматись?».
— Та й навряд, щоб він довго протримався у промисловості з такою точкою зору. Цей великий косметичний концерн, напевне, належить Америці! — зауважив Смирнов.
— Кілька років він боровся! — продовжував свою розповідь Пономарьов. — З'явилось ще кілька його публікацій. І знову мовчання. Коли він знову надрукував статтю, вона була присвячена проблемі корозії металевого посуду і рекламувала мазь для чищення каструль… Я подумав: «Мабуть, у мого англійця велика сім'я. Можливо, у нього на руках старі батьки…» Словом, я багато думав про нього. І торжествував і злякався за нього, коли з наступної партії свіжих публікацій дізнався, що його ім'я більше не згадується серед працівників хімічної фірми.
— Так минав час, — продовжував розповідь Пономарьов, — і ось недавно, кілька тижнів тому, я одержав від нього листа. Про що він мені написав? По-перше, погоджувався з рядом моїх положень, про які він знає також із публікацій. Розповів про свою основну працю, зв'язану з обміном, яку продовжує у важких умовах. Але не в цьому найголовніше! Він, Гарасиме Миколайовичу, чудово мріє у своєму листі. І знаєш про що? Він пише, що всі свої сили покладе зараз на те, щоб допомогти створенню Ради колективної безпеки миру в Європі. І він вважає, що в цій Раді повинен бути відділ, що об'єднує працівників культури, в тому числі і вчених. І що разом у поступовому, дружньому, творчому контакті ми можемо дуже багато зробити для народів. А ти ж знаєш, Гарасиме Миколайовичу, я теж про це не раз думав! Наука вже давно вийшла з глибинних протоків знання до основних річищ законів природи. Уже небезпечно й шкідливо для прогресу науки розробляти ряд її галузей розрізнено, за методом «хто на що здатний»! Уже давно час об'єднуватись!
— Дозволь, а хіба ми проти творчої дружби із Заходом? — перервав Гарасим Миколайович потік збуджених думок Пономарьова. — Та ми до біса витрачаємо сили, часу і грошей на найрізноманітніші спроби зближення…
— От я й хочу…
— Та ні, дозволь, я думку закінчу! Ти, Олександре Петровичу, і приятель твій англійський — ви хочете оздоровити людство. А імперіалісти хочуть убивати, тому що, на їх думку, це найефективніший спосіб наживи. Ось основна наша розбіжність, і не з Заходом, а з невеликим, але поки що сильним угрупованням імперіалістів Заходу. Ми шукаємо способів полегшити життя народу — імперіалісти вимагають руйнівної війни, тому що зубожілим народам легше диктувати свої умови. У цьому наша розбіжність!
— Але ж усе це дуже просто і, я б сказав, загальновідомо! — роздратовано перебив Пономарьов.
— Авжеж, звичайно… — погодився Смирнов. — Але я повинен тобі сказати, що один з ефективних способів підтримувати ворожнечу між країнами — це ускладнення простих питань. Нагромадження навколо найпростіших загальновідомих істин різноманітних видуманих труднощів! Так не про це ж ти хотів говорити зі мною? У чому справа?
— Та от… — зам'явся Пономарьов. — Обставина одна є, з приводу якої я хочу порадитись! Розумієш, цей самий мій англійський невідомий приятель пише, що дуже хоче зустрітись зі мною і можливість така в цьому році передбачається: взимку в Чехословаччині буде проводитись з'їзд біологів. Він одержав запрошення приїхати і пише, що піде на все, але приїде в Прагу. Розумієш, Гарасиме Миколайовичу, як важко пояснити, це зрозуміло тільки нам, ученим… Ми з ним ніколи не бачились, але багато разів, запевняю тебе, багато ночей просиділи поруч за одним мікроскопом, спостерігали одні й ті ж процеси і одночасно приходили до висновку. Ми — близькі люди! Мені з ним так само хочеться побачитись, як і йому зі мною. Разом подумати, посперечатись, перевірити нашу близькість в інших питаннях. Можливо, будуть розчарування у чомусь, але в цілому, Гарасиме Миколайовичу, він хороший хлопець. Адже не так просто для нього було опублікувати свою статтю, скажімо, про те, що які б великі не були сьогодні окремі наукові відкриття, вони не можуть допомогти людині в обстановці роз'єднаності, недовір'я і великої незабезпеченості… Ну, чого ти мовчиш?
— Я все хочу зрозуміти, що вимагається від мене, — відповів Смирнов.
— Ну як, що… — знизав плечима Пономарьов. — Зрозуміла річ. Хлопець він хороший, а все-таки я не хочу промахнутись! Ось я й хотів порадитись з тобою!
— Дивак! — засміявся Смирнов, потягуючись на сонце.
— Хто дивак? — ображено спитав Пономарьов.
— Та ти, звичайно! Що ж, по-твоєму, ми є головним управлінням забезпечення душевної рівноваги?
— Ну навіщо ж зводити до абсурду? — спалахнув Пономарьов. — Я, по-моєму, цілком закономірно хочу вияснити його фігуру.
— Зустрінешся, подивишся, послухаєш і виясниш.
— А якщо помилюсь?
— Погано! Для всіх буде погано.
— Дозволь, а якщо спровокує?
— Дивак! — Смирнов підвівся, сів і простягнув руку до папірос. — Оце вже я можу тобі сказати зовсім точно — нісенітниця! Що це значить — «спровокувати?» Зіграти на твоїх негативних якостях? Значить, тебе можна залякати або купити?
— Ти що, здурів? — деренчливим від люті голосом спитав Пономарьов. — Це просто… просто… Це неподобство! Я зовсім інше мав на увазі!
— Та ні, чого вже тепер лавірувати. Ти якраз це мав на увазі, — твердо повторив Смирнов. — Тобі хочеться застрахуватись у держави від помилок, як страхуються від пожежі? Це дурниця, Олександре Петровичу.
— Я пропоную змінити тему розмови! — Пономарьов скочив на ноги. Голубі його очі округлились від злості, він почервонів і задихнувся. — Ходімо купатись.
— Як тобі завгодно… — погодився Смирнов. — Тільки, знаєш, я хочу трохи подрімати. Ти йди купайся, а я на сонечку полежу…
Пономарьов пішов. Смирнов чув, як він зітхав і плескався за вербами, а потім затих. І Смирнов задрімав. Він прокинувся від дотику до плеча, розплющив очі і побачив над собою Пономарьова. Той сидів навпочіпки і зосереджено дивився в обличчя полковникові.
— Ну що? — спитав Смирнов, підводячись і позіхаючи. — Накупався? Дивись-но, ти весь синій і в мурашках. Розітрись рушником, простудишся!
— Слухай, Гарасиме Миколайовичу, — невже ти погано про мене думаєш? — убито спитав Пономарьов.
— Звичайно, ні! — відповів Смирнов. — Ти неохайно мислиш, ось у чому справа. Дай мені папіросу, мої скінчились… От поїдеш ти на з'їзд, побачишся там із своїм англійцем, невже не розберешся в людині?
