Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев (читать книги без TXT) 📗
— Паспортів може бути й більше, а фізіономія завжди одна, Уїльяме.
— Не турбуйтесь. Тут навкруги живе стільки американців, що одну фізіономію навряд чи запам'ятають.
Він замовкає. Потім каже, ніби сам до себе:
— Отже, розшукують вас. Цього треба було сподіватися. Цікаво тільки, хто здійняв тривогу — Райєн чи Томас?
— Райєну байдуже до всього після того, як він забрав гроші.
— Банкноти були фальшиві всі до єдиного, Майкле. Службовий реквізит — і не більше. Невже ви припускали, що я віддам якомусь шахраєві справжні долари! У Райєна є всі підстави виказати вас, бо вас йому рекомендував Томас. Томас теж може це зробити після того, як ви уклали угоду з Райєном.
Він задумливо встромляє в кутик рота сигарету й клацає запальничкою.
— Як у нас з сигаретами? — запитую я, теж закурюючи.
— Цього більше ніж треба. Так само, як і віскі. А що, коли випити по склянці шотландського?
— Я згоден на все, аби якось притупити цей пекельний щем у шлунку.
В кімнаті півтемрява. Тепла півтемрява. І задушливо. Як і в тій кімнаті моїх кошмарів. Справді, тут є і двері, й вікна, а виходити не рекомендується. Віконниці щільно зачинені. Крізь щілини проникає якесь повітря, щоправда, в незначній кількості.
Ми сидимо біля низенького столика, зручно вмостившись у старих кріслах, що відгонять пліснявою, й без особливого задоволення п'ємо віскі. Все-таки нам пощастило бодай у тому, що працює холодильник.
— Так, Райєн чи Томас — ось у чому проблема, — вголос розмірковує Сеймур.
— Яке це має значення для вас? Адже ваша операція завершена.
— А ви, Майкле?
— Не переконуйте мене, що вас так турбує моя доля.
— Питання про вашу долю справді не розв'язане. А я не люблю нерозв'язаних питань. З учорашнім вибухом злетіли в повітря й готові розв'язання. Тепер доведеться чекати. Це дає нам можливість поміркувати.
— Дивно, що ви не зупинилися на найпростішому рішенні.
— Так. Ідея ліквідувати вас справді спокуслива. Проте я відхилив її ще тоді, як уклав з вами угоду.
Він замовкає, простягає руку до чарки, потім, передумавши, знову випростовується в кріслі.
— Я повинен виконати свої зобов'язання, Майкле, особливо тепер, коли ви виконали свої. Якщо не брати до уваги окремих, цілком природних спроб утекти, ви поводилися досить солідно.
— Краще скажіть, що знищити мене не в ваших інтересах.
— Можете розуміти це й так, — знизує плечима американець.
День минає якщо не уві сні, то принаймні в якійсь летаргії.
Лежиш на рипучому порохнявому дивані й обмацуєш поглядом півтемряву над головою, поки затуманиться в очах і ти опинишся в якомусь сновидінні, такому заплутаному, що не можна й переповісти. Все змішалося, все переплелося — то ти з Мод, то з Грейс, тільки це не Грейс, а Дороті, нарешті все-таки вириваєшся з цієї плутанини, поправляєш краватку й заходиш до кабінету генерала.
Генерал, як і треба було сподіватися, зустрічає тебе не з розкритими обіймами, не плескає по плечу, але терпляче вислуховує те, що ти марно намагаєшся пояснити йому, бо це все дуже складно, тим паче що ти раптом втратив голос і ледве шепочеш. Нарешті терпець шефові уривається й він суворо каже: «Не розумію. Голосніше». Ти з останніх сил напружуєш голос, щоб повідомити надзвичайно важливе, та натомість бурмочеш: «Я питаю, чи нема у вас чогось попоїсти».
Нарешті усвідомлюєш, що ти знову прокинувся чи перебуваєш у напівзабутті — це майже однаково, і тебе обсідають думки, настирливі, як осінні мухи, й такі ж надокучливі, як мухи, а ти навіть не завдаєш собі клопоту їх розігнати. Звичайно ж, з досвіду тобі відомо, що коли націлитися на щось важливе, справді дуже важливе, то всі інші думки розлетяться самі собою, наче мушва. Тільки зараз тобі не хочеться займатися важливими справами, бо в рівнянні вже багато невідомих, щоб розраховувати на правильне розв'язання.
Отой вибух… Для Сеймура він не більше ніж дрібна неприємність. Він навіть не знає, що саме сталося, чи удає, що не знає, хоч саме він, можливо, підготував цю акцію. Хоч не виключено, що Сеймур справді непричетний до аварії, і це навіть надає ще більшого блиску всій операції. Але ж між інтересами твоїми й інтересами Сеймура є певна дистанція.
Скандал третьої категорії — так сказав американець. Скандал, що залишається таємницею. Проте такий оглушливий вибух не може зберігатися в таємниці. Ним займеться передусім військова поліція, а потім і громадськість. Відгомін цього небажаного вибуху на напівзабутому складі може бути набагато гучнішим, ніж дехто сподівається. Атмосфера шпигуноманії, підготовка до наступних виборів, брак інших сенсацій у даний момент — і ось дрібний інцидент переростає в політичний скандал.
А для скандалу потрібні герої. Звісно, головні герої — Томас і Ерліх. Однак американці постараються залишити Томаса в тіні, а сам Ерліх — дуже дрібний герой. Хто стоїть за Ерліхом — таке буде перше запитання.
«Розшукують бельгійця». Таємничий бельгієць — ось що могло б підігріти цікавість публіки й дати привід для всіляких коментарів: представник лівих чи правих експериментів, зброя мафії, комуністичний агент. Коротше кажучи, нема чого дивуватися, якщо незабаром ти побачиш свій портрет на перших сторінках газет.
Звичайно, не виключено, що американці з самого початку зачинили двері перед носом допитливих: не втручайтесь у наші внутрішні справи! Можливо, ніхто й не розшукує бельгійця. Можливо, все це переховування на віллі, зачинені віконниці, голодування — лише акт чергової інсценівки Сеймура. Тримає тебе тут — мовляв, треба пересидіти, а насправді обмірковує якийсь новий хід. Це в його дусі. Заради такого він може навіть поголодувати. Якщо він потай не жує за стіною заздалегідь припасені сандвічі. Це припущення так обурює мене, що минає якийсь час, поки я знову збираюся з думками.
«Шукають якогось бельгійця, Майкле». — «Але ж я не бельгієць, Уільяме. Я — австрієць». — «Австрієць чи бельгієць, вони шукають вас. Можете мати сто різних паспортів, але фізіономія у вас одна, як ви справедливо зауважили».
Цілком імовірно, що мене таки розшукують. Власноручно штовхнувши мене в болото, Сеймур тепер прикидається моїм рятівником. Мовляв, я зштовхнув, але не хотів, щоб ви втонули, мені шкода вас. На жаль, роль рятівника не перекреслює його звичного амплуа: якщо Уїльям каже, що когось рятує, можна поставити на тій людині хрест. Хрест — на Грейс, а тепер, можливо, й на тобі.
Найімовірніше, що ти й досі потрібен йому. І це не так вже й погано, бо в цьому випадку він намагатиметься зберегти тебе ще якийсь час. А потім… Потім — прощавайте, Майкле, гадаю, ви й самі якось знайдете дорогу, маючи два паспорти. Прощавайте чи хай земля вам пером — яка різниця?
Сутеніє. Це наштовхує мене на думку, що можна ширше прочинити віконниці, аби відігнати сон і спожити, замість вечері, трохи вечірньої прохолоди. Щойно я висуваю голову надвір, як чую за спиною знайомий, трохи хриплий голос:
— Я вже казав вам, дорогий мій, що зайва реклама нам ні до чого.
— Яка реклама? Надворі майже темно.
— Так, «майже», та не зовсім.
Відступаю од вікна і влаштовуюсь у кріслі.
— Я оце встановив, що в холодильнику знову утворився лід. Як ви дивитесь на маленький аперитив перед вечерею?
— Я вважав би за краще одразу приступити до вечері, — відповідаю я.
— Ви нічого не виграєте, — хитає головою американець. — На вечерю — та сама рідина. Не забувайте, що наше віскі виготовляють із кукурудзи, а коли для вас навіть кукурудза не їжа…
Легко зітхнувши, я підводжусь з крісла:
— Гаразд, Уїльяме. Вип'ємо, тільки не нагадуйте мені про їжу.
Приносимо з кухні все потрібне і влаштовуємось за низеньким столиком. Ковтнувши крижаного питва, я відчуваю щось схоже на удар у зсудомлений від голоду шлунок, аж паморочиться в голові. Тому вирішую ковтнути ще з чисто профілактичною метою. Чим більше в тебе запаморочена голова, тим менше думаєш, що ти голодний.
— Я не маю наміру цікавитись вашими таємницями, та чи не можете ви щось сказати з приводу зв'язку? — питаю я.
